Вага цієї згадки про Україну колосальна

Цієї весни минає 830 років з дня першої згадки України.

Про події 18 квітня 1187 року літопис говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка, під Києвом), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».

Вага цієї згадки про Україну колосальна.

Адже назва України згадана задовго до монголо-татарської навали 1240 року, яку імперські ідеологи брали за точку відліку для розпаду «єдиної давньоруської народності», що нібито до того існувала.

Звісно, Україна не могла бути околицею безкняжого острогу Москви, за яку тоді на Київщині, напевно, ніхто й не чув?

Крім того, за князем тужило все князівство, а не прикордонні землі, мешканці всього Переяславського князівства незалежно від віддаленості від кордонів.

Під 1189 р. в літописі — в оповіданні про князя Ростислава Берладника — згадується, що він в’їхав «в Україну Галицьку» (коли князь в’їхав у князівство володіти ним як цілим, а не якимись його околицями).

У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом, і прияв Берестій, і Угровеськ, і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну». Тобто знову мова йде не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище в с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).

Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», знову таки у власне князівство, а не в його околиці.

Не менш цікаві згадки містяться в російських літописах XVII століття, де десятки разів мова йде про «царські україни», маючи на увазі землі (князівства, колишні уділи), підвладні цареві, а не якісь околиці.

Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «країна» означає власне країну.

Щоб зрозуміти, що слово «Україна» абсолютно чітко, особливо в літописах XII—XIII століть, виступає як синонім слова «князівство», «земля», історикам варто було лише неупереджено їх прочитати.