середа, 15 березня 2017 р.

Свою дружину із Сміли Довженко любив все життя

Сто років тому майбутній класик радянського кіно одружився на красивій дівчині зі Сміли Варварі Криловій. Саме вона стала першим, великим і справжнім коханням Олександра Довженка. І його долею — спочатку щасливою, а потім нещасною. І все своє життя Олександр Довженко мучився розлукою з цією незвичайною жінкою, пише “Smila-ua”. Дехто з його біографів вважає, що Варвара виховувала їхнього спільного сина. Однак історія вперто ховає таємницю цього трагічного кохання…
ДОВЖЕНКО НЕ КИНУВ ТЯЖКОХВОРУ ДРУЖИНУ
Вона народилася на зламі віків — у 1900-му році — в містечку Сміла, цукровій столиці графів Бобринських. Варя Крилова виросла у багатодітній сім’ї, мала 5 сестер і брата. Батько помер рано, залишивши дружину з малими дітьми. Варю взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі. Там дівчина й закінчила гімназію, а потім вчителювала.
Напередодні війни, у грозовому 1914-му році, сюди приїхав після закінчення Глухівського вчительського інституту й двадцятирічний Сашко Довженко. Вони познайомилися й відразу закохалися одне в одного. Це трапилося тоді, коли обоє готували творчий вечір, присвячений Тарасу Шевченку.
Навесні 1917-го року вони взяли цивільний шлюб. А влітку Олександр їде до Києва шукати роботу. Та невдовзі захворів і вирушив до батьків у Сосницю, де потихеньку став на ноги. Там, на Десні, Довженко відпочиває, купається, допомагає по господарству — і набирається сил. Але страшенно нудьгує за коханою і рветься душею в Житомир.
І летять туди такі спокусливі рядочки: «…ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки… 5 1/2 година ранку. Твій Олександрик».
Однак Варвара вже захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною».
Вражений і розгублений Довженко кинувся в Житомир. І застав дружину в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів так причарувати Варю, що дівчина погодилася виїхати з ним закордон. Закохані опинилися спочатку в Празі, а потім перебралися до Берліну. Там Варвара захворіла на туберкульоз кісток, і коханець безжально кинув її.
І тут Довженко знову з’являється в її житті. Це був 1923 рік, і майбутній класик вже робив кар’єру — працював у наркоматі закордонних справ УРСР. А в Берлін Олександр Петрович прибув як повноважна особа торгового представництва радянської України. Дізнавшись про скрутне становище коханої дружини, він простив їй зраду, забрав до себе й навіть офіційно оформив шлюб 17 липня того ж року.
Невдовзі сім’я Довженків повертається на батьківщину — в тодішню столицю УРСР Харків. Олександр серйозно зайнявся журналістикою, а Варвара мріє стати актрисою й вчиться на драматичних курсах. Але підступна хвороба змушує жінку покинути навчання й сцену.
Турботливий чоловік, Олександр Довженко лікує Варю в Ялті та Одесі. В цей час (1925-26 роки) він починає знімати свої перші фільми. Один із них — «Сумка дипкур’єра» — приніс молодому режисерові визнання. Потім буде стрічка «Звенигора», яка виведе Довженка до світової слави. Вона обійде екрани Голландії, Бельгії, Франції, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, Туреччини, США, Греції та Франції. Зарубіжна критика назве цей фільм «великим досягненням радянської кінематографії».
ЩОБ НЕ МУЧИТИ КОХАНОГО, ВАРВАРА САМА ПІШЛА ВІД НЬОГО
Слава молодого режисера швидко росте, проте дружина Варвара почуває себе все гірше. Через постійний біль у ногах доводилося ходити з милицею. Відчуття власної провини та жіночої незграбності підточувало її сили. І коли Варя довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, зрозуміла — це вже все, кінець. Жінка вирішує залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху. Принаймні, так вважає відомий український кінознавець Сергій Тримбач, автор книги «Олександр Довженко: Загибель богів».
Одного разу Довженко прийшов додому, але дружини не застав. На столі в кришталевій вазі побачив троянди, небесно-білі, його улюблені. Під вазою помітив складений учетверо аркуш паперу. Розгорнув — обпікся тужливими прощальними жіночими словами.
«Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні! Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому. Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного. Ти закохався, Сашко… Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.
Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води! Твоя навіки Варвара Довженко».
Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще час від часу листувалися й навіть зустрічалися.
ВТРАТИВШИ КОХАННЯ, ЖИЛА ШКОЛОЮ І СИНОМ
Спочатку Варя знайшла притулок у сестер Ганни та Лізи, але в 1936 році приїздить у селі Демидів тоді Димерського, а зараз Вишгородського району Київщини з маленьким синочком на руках. Працює в школі, викладає німецьку мову, ботаніку й інші предмети. Живе в невеликій кімнатці тут же, в шкільному приміщенні.
Ось як згадує про ці часи Олександра Львівна Васильєва, колишня вчителька Демидівської школи, яка в 1936 році була ученицею Варвари Семенівни, а після війни вже її колегою:
«В клас зайшла темноволоса, божественно красива жінка з такими променистими добрими очима, що ми відразу і не помітили її кульгавості…».
Варвара Семенівна грала на піаніно й гітарі, чудово співала і танцювала. З її появою в школі завирувало справжнє життя. Працювали гуртки — хоровий, танцювальний, драматичний. Часто репетиції затягувались до пізнього вечора. Вона вся була на людях, весь свій час присвячувала дітям.
Свого єдиного синочка назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Так звали чоловіка, який колись любив Варвару Семенівну й домагався її руки, але вона відмовила йому.
Ніхто ніколи не бачив її сліз та розпачу. А вони були — і самотність, і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Олександра Довженка всі ці роки. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене. Сашко. Київ, 1932.».
Сучасні дослідники вважають, що Вадим був сином Довженка, адже був дуже схожий на нього. Вже встановлено, що хлопець народився 22 серпня 1933 року, а не в 1935 році, як записано в документах. Пізніше він став талановитим художником.
Чому Варвара Семенівна змінила дату народження сина? Чи знав сам Довженко про рідну кровинку? Дехто стверджує, що знав, але не вірив. Хтозна…
У листопаді 1956 року шістдесятидвохрічний Олександр Довженко помер. Незадовго до його смерті, восени 1955-го, Юлія Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна». Довідавшись про смерть свого коханого, вона не поїхала до Москви на похорон, а пішла в ліс. Весь день її не було ні на роботі, ні вдома. Подруги знайшли її в лісі знесилену, з пораненою рукою, й привели додому.
Весною 1957-го Варвара Семенівна все-таки поїхала в Москву і з оберемком квітів пішла на цвинтар на побачення з коханим.
Вона пережила свого Сашка майже на три роки. У вересні 1959-го Варвари Довженко не стало. Хоронили її усім селом.
ПІД КАБЛУКОМ У АЕЛІТИ
Наприкінці двадцятих років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».
Юна, талановита, амбітна й надзвичайно сексуальна дівчина відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями й після уходу дружини Варвари пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та одружився з нею.
«Юлія Солнцева. З одного боку — дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого — жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники. Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями», — констатує Сергій Тримбач.
Кіношна Аеліта тягнула слабовольного режисера до російської культури. Улюблений актор Довженка Петро Масоха першим забив тривогу, розповідаючи колегам: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини… Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки».
Друг Олександра Петровича, письменник Юрій Яновський теж не дуже добре відгукувався про «Аеліту». Із розсекречених архівів НКВС нам відомо, що митець ще 17 вересня 1940 року називав дружину свого товариша «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком».
За словами Яновського, Солнцева «робить Каїнову справу», вона руйнує Довженка зсередини. Але той теж не дурний, він усе розуміє. І це для нього справжня трагедія: він кохає Солнцеву, але часом ненавидить її, відчуває її мету й інколи пробує з нею боротися.
Офіційна біографія славетного режисера переконує нас, що Юлія Солнцева була йому вірною дружиною та соратницею. Насправді ж усе було складніше. Друзі й колеги Олександра Петровича потайки (бо можна було загриміти до сталінських таборів!) розповідали про стервозність і зрадливість несамовитої «Юльки».
Збереглися спогади тогочасного артиста театру імені Вахтангова, майбутнього режисера і заслуженого артиста РСФСР Михайла Сидоркіна, який у 1934 році грав в «Аерограді» і в кіноекспедиції писав щоденник. Коли Олександр Довженко з Едуардом Тіссе 4 жовтня переїхали з намету до квартири, Солнцева залишилась наодинці з молодим актором:
«І довго, довго розмовляли лежачи в ліжку. Вона сказала мені, що не хоче переїжджати до Довженка, тому що він і Тіссе їй дуже набридли і вона відчуває себе набагато краще без них.
Взагалі Юля — дивна жінка. Тепер, коли всі пішли, вона раптом стала дуже милою і привабливою. Я запитав: чому? «Я навмисне при них стерва, — сказала вона. — Так краще працювати». Я, звичайно, не погодився. Потім вона довго розповідала мені про свої романи».
«Можливо, вона навіть любила його по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське. Дітей у них не було. Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна…
Наприклад, вона могла сказати: «І свині народжують». І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: «Юлю, ти живеш у злі», — якось розповів журналістам племінник Довженка Тарас Дудко.
«Дияволиця» тримала свого чоловіка, генія і творця, в єжових рукавицях. Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною.

Немає коментарів:

Дописати коментар