ВІЧНОЦВІТНА КВІТКА ЛЮБОВІ

Минулого року лауреатом літературної премії ім. Василя Симоненка стала Валентина Кузьменко (Волошина). Уроджениця шевченкових Моринець, що на Звенигородщині, автор поетичних збірок "Квітка любові", "Колискова для матері", "Моринські барвінки".
Лауреатом Симоненківської премії Валентина Кузьменко стала завдяки поетичній збірці „Квітка любові”.
Цікава книжка і за змістом, і за оформленням: тут і любовна лірика, і етнопереспіви, і майстерне опоетизоване описання природи , і – найголовніше! – змістовне звернення української патріотки до своїх земляків (прямо за Пророком-Тарасом – „в Україні і не в Україні живущим”).
Оформлена книжка розписами самої авторки – „Чебрецеві меди”, „Лелеченьки вінок в”ють” та ін. та світлинами із родинного альбому майстрині. А сама авторка, як видно із віршів, що містяться у збірці, - і вдячна онука, донька, і турботлива матуся, і пестлива бабуся.
Епіграфом до книжки стали слова геніального данця Г.Х. Андерсена „Щоб жити портібні сонце, воля і маленька квітка...” І от збірка поезій Валентини Федорівни якраз вмістила усе, що потрібне для життя – і сонце, яке зігріває нас, освітлює дорогу. І воля, без стремління до якої нам і як нації, і як державі просто не жити. І квітка - квітка любові до коханої людини, до мами, сина, врешті решт – до Батьківщини.
У передньому слові авторка звертається до усіх нас: „Рідна мова, народні пісні, котрі співалися тисячоліттями й набули вже сакральної сили молитов – ніхто ж не сховав їх за сімома замками, вони – в нас, в нашій крові і плоті, чому ж ігноруємо, не „чуємо” і не знаємо їх?!... Наше майбутнє має космічний зв”язок з минулим. Не перервімо цю червону нитку, не прирікаймо себе власною байдужістю на бездуховний хаос, котрий може стати для нас отим біблійним кінцем світу...”
Вірші, які увійшли у збірку вкотре підтверджують, що автор - справжній поет, який
ділиться з нами на папері тими почуттями, роздумами, які сам пережив, передумав, якими сам „перехворів”. Тільки той, хто сам пізнав кохання, може так сказати:
„Ви можете забуть за мене, любий,
І жити, як жили до того дня...
Але в ночах боліть вам квіти будуть,
Що наспівала ніжно пензлем я”.
Тільки той, хто нерозривно пов”язаний найміцнішими узами із своєю нацією, кому болить байдужість сьогоднішніх манкуртів, має право звернутися до нас такими словами:
„Назло безрідним зайдам – не заплачу,
Як мама вчила, привітаюсь чемно.
„Добридень, соплемінниці мої!
Я – Україна! Я – у себе вдома!
Де ВИ?! Що мови рідної зреклися.
Яка земля вас народила?
Який вас батюшка хрестив?
І хто із нас ВОРОНА БІЛА?”
У своїх віршах поетеса ділиться з нами своїми почуттями, своїми радощами і печалями, своїм коханням у всій його амплітуді.
Вражає нерозривність поетики майстрині з автентичною українською творчістю
„Розвилося те дерево,
Що ми посадили,
Розгорнуло зелен-листя
Світові на диво.
----------------------------
Тільки шкода, що круг нього
Вітер не гуляє,
Ой же шкода, що в дерева
Коріння немає...”.

Поряд зі справжніми народними мотивами ми бачимо, що авторка живе у нашому з вами „телекомунізованому” світі й сміливо використовує термінологію нашого сьогодення:
„Не скаржуся... Долаю нездоланне
Хоч інколи комп”ютер зависа...
Як і колись – благоговійно манить
Блаженна неземна й земна КРАСА.

До збірки увійшли вірші, у яких авторка без вагань та остраху направляє злі стріли на осіб, наділених найвищими посадами, та які не стали від тих посад державниками. Вона, почувши із чергових ЗМІ про те як Президент нагородив чергового українофоба, звертається до нього з проханням:
„Нагороди – і мене, Президенте.
.....................................................
За те, що не вмерла, живу ще на світі
.....................................................
Й тому, - що є гідність у мого народу, -
Я – НЕ ВІЗЬМУ з твоїх рук нагороду
Нема нагороди вищої в світі,
Як страдницю рідну Вкраїну любити!”
Усіх, хто закоханий у поетичне слово, українське слово, після відвідин цієї Світлиці нашого культурного життя, хто скуштує джерельного Слова Валентини Кузьменко, залишиться у стані справжньої естетичної насолоди, не пожалкує за витраченим часом, доторкнеться до Нашого, вічного, так зараз необхідного.