Сьогодні, 5 лютого, роковини по "дяді Толі" - політв'язню, поетові, аскету, "вічному бунтівнику", батькові УНА-УНСО Анатолієві Лупиносу.
Після закінчення табірного терміну, у 1967 році, Анатолія привезли до батьків на ношах, із паралізованими ногами. Стан був такий, що лікарсько–трудова експертна комісія негайно дала першу групу інвалідності, причому без щорічного переобстеження, на все життя. Тоді йому ще не виповнилося тридцяти. Через два роки Лупиніс зміг стати на милиці і збирався продовжувати навчання, обравши філософський факультет Київського університету. Але, ознайомившись з анкетою, декан факультету Таучер послав абітурієнта до заступника голови Комітету партконтролю при ЦК КПУ Підіпригори. Той одразу заявив, що, навіть набравши 20 балів з 20, «антисовєтчик» Лупиніс в університеті не вчитиметься, і порадив людині на милицях йти на завод, у цех: «Перейміться пролетарською ідеологією, завоюйте довір’я робітничого колективу, станьте членом партії, тоді...» У грудні 1969–го Анатолій вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.
Навесні 1970–го він кинув милиці, почав працювати в Київському концертно–хоровому товаристві адміністратором. Але вже через рік на вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника Лупиніс прочитав вірша «Я бачив, як безчестили матір». І знову — арешт. Коли на суд з’явилися дисиденти Сахаров, Світличний, Плющ, засідання скасували, але за три дні, без повідомлень, виголосили вирок. Далі — 12 років поневірянь по «спецпсихушках» із діагнозом «шизофренія», який гнітив його до останніх днів життя.
Звільнився Лупиніс у 1983–му. Наприкінці 80–х — на початку 90–х був активним громадським і політичним діячем, одним з ініціаторів створення «Зеленого світу», українського «Меморіалу», Народного руху України, партії «Державна самостійність України», Української міжпартійної та національної асамблеї.
Пом'янімо дядю Толю...
Ми випрягли волів, перевернули плуга.
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде потім.
Життя триває. Точиться війна.
(А.Лупиніс)
У 17 років Анатолій Лупиніс, який
закінчив школу в Сатанівці Монастирищенського району Черкаської області
зі срібною медаллю, вступив на механіко–математичний факультет
Київського держуніверситету. Через два роки за антирадянські вірші й
розмови його заарештували й засудили до шести років позбавлення волі. Ще
через рік — у 1957–му, як голові страйкового комітету в’язнів
мордовського табору №7, Лупиносові додали ще «десятку».(А.Лупиніс)
Після закінчення табірного терміну, у 1967 році, Анатолія привезли до батьків на ношах, із паралізованими ногами. Стан був такий, що лікарсько–трудова експертна комісія негайно дала першу групу інвалідності, причому без щорічного переобстеження, на все життя. Тоді йому ще не виповнилося тридцяти. Через два роки Лупиніс зміг стати на милиці і збирався продовжувати навчання, обравши філософський факультет Київського університету. Але, ознайомившись з анкетою, декан факультету Таучер послав абітурієнта до заступника голови Комітету партконтролю при ЦК КПУ Підіпригори. Той одразу заявив, що, навіть набравши 20 балів з 20, «антисовєтчик» Лупиніс в університеті не вчитиметься, і порадив людині на милицях йти на завод, у цех: «Перейміться пролетарською ідеологією, завоюйте довір’я робітничого колективу, станьте членом партії, тоді...» У грудні 1969–го Анатолій вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.
Навесні 1970–го він кинув милиці, почав працювати в Київському концертно–хоровому товаристві адміністратором. Але вже через рік на вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника Лупиніс прочитав вірша «Я бачив, як безчестили матір». І знову — арешт. Коли на суд з’явилися дисиденти Сахаров, Світличний, Плющ, засідання скасували, але за три дні, без повідомлень, виголосили вирок. Далі — 12 років поневірянь по «спецпсихушках» із діагнозом «шизофренія», який гнітив його до останніх днів життя.
Звільнився Лупиніс у 1983–му. Наприкінці 80–х — на початку 90–х був активним громадським і політичним діячем, одним з ініціаторів створення «Зеленого світу», українського «Меморіалу», Народного руху України, партії «Державна самостійність України», Української міжпартійної та національної асамблеї.
Пом'янімо дядю Толю...
Немає коментарів:
Дописати коментар