..до 90-річчя..
Дідусь народився 16 жовтня 1926 року на станції Погребище у родині залізничного майстра Кузьми Савича Василюка та Серафими Іванівни Монастирецької, за походженням із шляхетських родів Левицьких-Словачевських.
Прадід чи то мав якусь чуйку, побоюючись репресій, чи то просто не любив засиджуватися на одному місці, відтак родина мігрувала від однієї станції до іншої в пошуках кращої долі, аж поки не зупинилась у містечку Василькові. Нашій родині пощастило спокійно пережити Голодомор, оскільки залізничників забезпечували спеціальнии пайками. Тим не менш свідком Голодомору наша родина дійсно була..
З дитинства дідусь любив більше природничі науки, проте життя навчило бути майстром на всі руки і пізнати абсолютно різні спеціальності: від зварника до голови профспілки на заводі, від викладача до охоронця вже у пенсійному віці.
Пройшов війну з японцями 1945 року, був одним з тих щасливців, яким вдалося вирватись живими з провального захоплення Ху-тоуського укріп-району.
9 травня для нас ніколи не сприймалось в якомусь ідеологічному контексті, але це була традиція привітати дідуся, для якого Друга Світова насправді закінчилася на кілька місяців пізніше. Моєю особистою традицією в останні роки було супроводжувати дідуся на покладання квітів невідомому солдату під так само традиційну для Василькова пісню-реквієм "Степом, степом.."
..Після війни повернувся до Василькова, але потім прийняв рішення продовжити навчання у сільськогосподарському технікумі у місті Борзна, що на Чернігівщині. Там і звела його доля з нашою бабусею Тетяною Василівною Євтушок, з якою одружився у 1954 році. Молода родина відчула усі виклики того часу. Спершу взагалі не було постійного та й за великим рахунком нормального житла. Достойну квартиру родина отримала більш як за 20 років.
У 1955 році в родині з'явився перший син - Volodymyr Vasyliuk, який є батьком моїх двох чудових братів Vasyliuk Oleksij та Ваня Василюк, з якими багато хто з вас знайомий.
1958го народився мій тато Yuriy Vasylyuk і попри те, що бабуся мріяла про доньку, 1966 року в родині з'явився третій син Сергій Василюк (старший), а потім відповідно мої сестри Юля і Наталка.
Я згадую всі ці покоління, бо ми для дідуся дуже багато значили, як і він для нас.
Дідусь дуже захоплювався бджільництвом і на схилі літ навіть викладав цю науку для дітей з вадами у розвитку. Найбільшою трагедією для дідуся стала майже цілковита втрата зору, після чого він не зміг продовжувати викладати. Можливо це його найбільше і підкосило (хоча досі пам'ятаю його жвавого на веломашині, здоров'я та енергії вистачало цілком). Було дуже приємно, що попрощатися зі своїм вчителем приїхав один з його учнів.
Дідусь дуже вболівав і за нашу родину з Anichka Vesna, його мудрі поради безумовно і досі її зміцнюють.
Підсумовуючи, наведу ще два цікавих факти зі свого життя, пов'язаного з дідусем.
По-перше, свої перші самостійні кроки я зробив у Василькові, йдучи назустріч дідусю.
А друге.. Ціла історія! Одного, разу їдучи до Харкова, мав неприємність спостерігати у потязі п'яних мужиків, один з яких настільки буянив, що вже навіть провідник готовий був його висадити. Минулось. На ранок протверезили і я з ними навіть мав розмову. Поговорили, з'ясувалося, що вони з Василькова. Коли отой "буйний" дізнався, що я онук Кузьмича, то ледь не просльозився від сорому. Так, не одному молодику свого часу дідусь "вправляв мізки" - з душею і з вірою, що з того молодика таки вийде Людина.
А тато розповідав про своє дитинство таке: з дідусем було неможливо швидко пересуватись по місту. Постійно лунало "Кузьмич, привіт", потім рукостискання, якісь перемовини..
Гадаю, дідусь прожив щасливе життя, навіть якщо воно було часом вкрай складним. Встиг відзначити золоте весілля, а на 80-річчя ми, онуки, подарували йому велику булаву. Звісно, вона і досі зберігається в його і бабусиному домі.
Пішов із життя 2 червня 2012 року. І хоча час невблаганно плине, певен, що Кузьмича і досі пам'ятає чимало людей у нашому рідному Василькові.
Світла пам'ять! Дякую за все!
..до 90-річчя..
Дідусь народився 16 жовтня 1926 року на станції Погребище у родині залізничного майстра Кузьми Савича Василюка та Серафими Іванівни Монастирецької, за походженням із шляхетських родів Левицьких-Словачевських.
Прадід чи то мав якусь чуйку, побоюючись репресій, чи то просто не любив засиджуватися на одному місці, відтак родина мігрувала від однієї станції до іншої в пошуках кращої долі, аж поки не зупинилась у містечку Василькові. Нашій родині пощастило спокійно пережити Голодомор, оскільки залізничників забезпечували спеціальнии пайками. Тим не менш свідком Голодомору наша родина дійсно була..
З дитинства дідусь любив більше природничі науки, проте життя навчило бути майстром на всі руки і пізнати абсолютно різні спеціальності: від зварника до голови профспілки на заводі, від викладача до охоронця вже у пенсійному віці.
Пройшов війну з японцями 1945 року, був одним з тих щасливців, яким вдалося вирватись живими з провального захоплення Ху-тоуського укріп-району.
9 травня для нас ніколи не сприймалось в якомусь ідеологічному контексті, але це була традиція привітати дідуся, для якого Друга Світова насправді закінчилася на кілька місяців пізніше. Моєю особистою традицією в останні роки було супроводжувати дідуся на покладання квітів невідомому солдату під так само традиційну для Василькова пісню-реквієм "Степом, степом.."
..Після війни повернувся до Василькова, але потім прийняв рішення продовжити навчання у сільськогосподарському технікумі у місті Борзна, що на Чернігівщині. Там і звела його доля з нашою бабусею Тетяною Василівною Євтушок, з якою одружився у 1954 році. Молода родина відчула усі виклики того часу. Спершу взагалі не було постійного та й за великим рахунком нормального житла. Достойну квартиру родина отримала більш як за 20 років.
У 1955 році в родині з'явився перший син - Volodymyr Vasyliuk, який є батьком моїх двох чудових братів Vasyliuk Oleksij та Ваня Василюк, з якими багато хто з вас знайомий.
1958го народився мій тато Yuriy Vasylyuk і попри те, що бабуся мріяла про доньку, 1966 року в родині з'явився третій син Сергій Василюк (старший), а потім відповідно мої сестри Юля і Наталка.
Я згадую всі ці покоління, бо ми для дідуся дуже багато значили, як і він для нас.
Дідусь дуже захоплювався бджільництвом і на схилі літ навіть викладав цю науку для дітей з вадами у розвитку. Найбільшою трагедією для дідуся стала майже цілковита втрата зору, після чого він не зміг продовжувати викладати. Можливо це його найбільше і підкосило (хоча досі пам'ятаю його жвавого на веломашині, здоров'я та енергії вистачало цілком). Було дуже приємно, що попрощатися зі своїм вчителем приїхав один з його учнів.
Дідусь дуже вболівав і за нашу родину з Anichka Vesna, його мудрі поради безумовно і досі її зміцнюють.
Підсумовуючи, наведу ще два цікавих факти зі свого життя, пов'язаного з дідусем.
По-перше, свої перші самостійні кроки я зробив у Василькові, йдучи назустріч дідусю.
А друге.. Ціла історія! Одного, разу їдучи до Харкова, мав неприємність спостерігати у потязі п'яних мужиків, один з яких настільки буянив, що вже навіть провідник готовий був його висадити. Минулось. На ранок протверезили і я з ними навіть мав розмову. Поговорили, з'ясувалося, що вони з Василькова. Коли отой "буйний" дізнався, що я онук Кузьмича, то ледь не просльозився від сорому. Так, не одному молодику свого часу дідусь "вправляв мізки" - з душею і з вірою, що з того молодика таки вийде Людина.
А тато розповідав про своє дитинство таке: з дідусем було неможливо швидко пересуватись по місту. Постійно лунало "Кузьмич, привіт", потім рукостискання, якісь перемовини..
Гадаю, дідусь прожив щасливе життя, навіть якщо воно було часом вкрай складним. Встиг відзначити золоте весілля, а на 80-річчя ми, онуки, подарували йому велику булаву. Звісно, вона і досі зберігається в його і бабусиному домі.
Пішов із життя 2 червня 2012 року. І хоча час невблаганно плине, певен, що Кузьмича і досі пам'ятає чимало людей у нашому рідному Василькові.
Світла пам'ять! Дякую за все!
Немає коментарів:
Дописати коментар