Працююча мама

Здивований погляд і вираз обличчя, близький до шоку – ось що я бачу, коли вперше кажу людині: «Почала працювати, коли Надійці виповнився рівно тиждень». Якщо людина, якій я це кажу, ще й мама, вона швидше за все каже: «Я б так не змогла, бо з моїм Васею (чи моєю Машею) і в туалет спокійно не сходиш. Не те що працювати».

І в цьому місці я уявляю, що люди фантазують таку картинку: місячна Надійка спокійно лежить біля мене, поки я, сердешна, з 9 до 18 сиджу на телефоні й за компом. Потім піврічна вона так само повзає біля мене, однорічна – складає пірамідку, дворічна – малює. А я така в цей час щаслива і самореалізована загрібаю гроші лопатою і навіть не знаю, як не пощастило іншим мамам і як пощастило мені.
Але ж ні. Більшість любить говорити, що мама – це робота. Цілодобова. Вірю. У мене також. Така сама. Можливо, трохи важча, бо з Надійкою ми живемо удвох. І няня у нас з’явилася, коли їй було півтора. І приходила вона не щодня, а пару раз на тиждень на кілька годин. В усьому іншому життя – суцільний треш. Я працюю в основному дистанційно. Але роботодавці в мене три. Тобто до одної роботи, якою називають материнство, додається ще три. Плюс побут, за який у нашій сім’ї, крім мене, не відповідає ніхто. Я знаю мало людей, які й без дітей примудряються на трьох роботах працювати. Кажуть, що і на одній втомлюються. Тоді я іронічно посміхаюсь.

Моїй Надійці два. Вона досі прокидається ночами. Вона вимагає уваги. Постійно. Тому працюю я в її присутності тільки в одному випадку – коли вона спить. Як вона була меншою, було простіше: кілька снів, кілька підходів до роботи. Але за ці два роки я не знала, що це: робити ще щось, крім роботи, коли вона засинає. У мене було пару місяців перерви, так званої відпустки. Творчої. І я питала в інших мам: «А що ви робите, коли дитина спить? Бо я прям не знаю, куди себе подіти. «Ну макіяж кращий, ніж завжди, можу накласти, відповіла одна». Кращий ніж завжди??? Подумала я і зрозуміла, що в мене вже вся косметика давно роздана подругам «аби не зіпсувалася». І так, дико регочу, коли в численних порадах для мам пишуть: «як би ви не стомилися, приділіть собі півгодини часу увечері, коли дитина засне, і матимете бездоганний вигляд». І я така зразу уявляю, як о 4.35 ранку, закінчуючи термінову роботу, намагаючись не заснути мордою в ноутбук (хоч таке і бувало не раз), знаючи, що Надійка, як будильник, прокинеться о 6.00 і вимагатиме їсти-гуляти-нагорщик-малювати-читати, я така думаю собі: «півгодини ще для себе» і як зомбі шурую в ванну робити маску. Або педикюр. Ха. Ха. Ха.

Моя дитина така як усі. І вона теж заводить істерику, коли я сідаю за ноут хоча б перевірити пошту чи роблю важливий телефонний дзвінок. Вона не святим духом харчується, і я теж готую їй їжу. І прибираю. І перу. Хоча зізнаюсь чесно: вже не прасую. Ні собі, ні їй. Сил просто немає. Але прасувала, коли вона була меншенька. Щоночі. Після роботи. Десь о 3 ночі. У мене не буває вихідних і перерв, не дозволяю собі, бо знаю, що дитина – найбільш непередбачувана істота на землі. І якщо я відкладу щось на вівторок, то в понеділок обов’язково почне різатися зуб. Із температурою і ще якимись цікавими симптомами, з якими мамі точно не до роботи. Я знаю, як це – давати цицю дитині під час важливої ділової зустрічі. І не червоніти. Робити вигляд, що все ок, попри те, що самій 150 раз незручно. Але на будь-яке зауваження я знаю, що сказати: це дискримінація мене як мами, яка годує груддю, рівні права кожному, Клара Цеткін фореве, я 8 березня народилася раптом що. На тих же зустрічах я соромлюсь своїх нігтів, які місяцями не бачать манікюру. Можу прикривати рукою порваний перед дитиною по дорозі на зустріч колготок. Або думати, наскільки помітно, що я за хвилину до зустрічі вологою серветкою ліквідувала те, що на мене зригнули. І постійно повторювати собі: «Це не вплине на мою подальшу конкурентоздатність на ринку праці».
Я страшенно злюсь на себе, коли маю їхати з дитиною у відрядження. Бо мені незручно перед колегами, що вони мають дбати про мою дитину. Перед іншими колегами мені теж незручно, бо мені здається, що всі навколо шепочуться: «Чому це їй можна не ходити на роботу?». Хоча люди кажуть, що я роботу свою роблю непогано.

Але працююча мама – це зовсім не мінуси. Найперше: моя дитина бачить змалечку, що коли любиш щось робити, то щоб це робити, немає ніяких перешкод і поважних причин. І це справді так. У мене ніколи не виникне спокуси сказати: «Я віддала тобі кращі роки життя, пожертвувала своєю кар’єрою, а ти… блаблабла невдячна». Так, мені довелось відмовитися від парочки пропозицій. Але якби то було моє, воно б від мене нікуди не поділось. Післяпологова депресія в мене з’явилась років через два після пологів. І то вона, мабуть, не післяпологова, бо буває в усіх людей. А після народження дитини в мене на неї не було часу. Я займаюсь улюбленою справою. Так, я справді люблю те, що роблю. Якби це було не так, то в черговий раз лягаючи спати на годинку за добу, дивлячись на ваги або заздрячи якісь мамі, в якої помита голова, я б усе кинула. Але я згадую мам із Західної Європи чи США, які взагалі не можуть зрозуміти, чому жінка три роки не працює тільки тому, що народила дитину. І попускає. А зовнішність, про що я так часто говорю під впливом суспільства – то мій пунктик. Зате я людина хороша)))) І мені здається, що я майже не деградувала попри те, що стала мамою. Навпаки: моя Надія мене надихає. 
Мене часто питають: чому? Чому я не сиділа в декреті, як усі нормальні люди. Спочатку я виправдовувалася: мовляв, треба були гроші, не могла відмовити роботодавцю… Зараз я відповідаю на питання питанням: «А чому? Чому я не повинна працювати?» Я не була в декретній відпустці й поєднувала материнство з роботою, тому що так вирішила. Не тому, що в мене якась особлива дитина, яка не потребує уваги, сім няньок чи робота, на якій я нічого не роблю. Я нікому не хочу нічого доводити, але можу розсміятись у обличчя, коли мені кажуть: «Я б могла багато досягнути, але в мене ж дитина». Якщо ви справді чогось хочете, материнство не стане на заваді. Перевірено.
                                                Юлія Фомічова