Калинівське чудо

Після драматичного для Церкви 1917 року, коли революційний час поставив Православну Церкву – моральну опору закону – поза законом, залишивши її в безправному становищі, почались масові жорстокі репресії, переслідування і відкриті гоніння церковної ієрархії та віруючого народу.

І в ці нелегкі часи на території Поділля відбулось велике духовне оживлення, причиною якого стали «чудеса», що згодом переросло в релігійний рух. Центром цих подій став Калинівський хрест.

Публікації на цю тему в більшості своїй представляють статті, присвячені одній із річниць Калинівського чуда, глибоких досліджень в собі не містять, часом опираючись лише на неточні перекази. Останнє дослідження на цю тему надруковане у науковому щорічнику «Історія релігій в Україні» під темою «Релігійні «чудеса» на Подолії (20-ті роки XX століття)». Автори цієї статті описують історію Калинівського хреста, опираючись на архівні документи, завдяки чому висвітлюють раніш не відомі факти. Але в описанні історії хреста до «чуда» також містяться неточності.

Наші предки ставили хрести на особливих пам’ятних місцях, поблизу сіл і міст, щоб, йдучи в дорогу чи повертаючись в село, людина могла вознести молитву Богу. Хрести також ставили і по обітниці.

За свідченням християнських літописів, встановлення поклонних хрестів часто супроводжувалось чудесами. Вважалось, що з освяченням хреста освячується й очищається від всього нечистого і вся місцевість. Тому поклонний хрест сприймався як духовний щит від ворогів видимих і невидимих.

Що ж стосується Калинівського хреста, то він знаходився і на перехресті, і на в’їзді до населених пунктів. Перекази, які записані сучасними дослідниками, що хрест був поставлений на могилі трьох купців, вбитих розбійниками, є безпідставними. По-перше, тому, що на перехрестях доріг ховали лише самовбивць, чародіїв і розбійників; по-друге, ні в архівних документах, ні в пресі того часу про це не згадується; по-третє, ніхто з місцевих старожилів не пригадує ніяких могил. Отже, хрест міг там стояти з давніх часів, але існують й інші перекази. Ось один з них.

...У одного із жителів с. Сальник не було дітей. Людиною він був віруючою і тому журився, що не буде кому за нього помолитися після його смерті. Він вирішив поставити хрест на роздоріжжі та викопати криницю, щоби прохожі могли помолитись, втамувати спрагу і його б пом’янули. За переказами, це був 1918 рік.

Хрест був дерев’яний, висотою 6 метрів, повернений на схід. На західній стороні хреста була закріплена ікона «Розп’яття з предстоящими», написана по жерсті олійними фарбами, а на східній – ікона Пресвятої Трійці. Криниця біля хреста була вузенька, з жолобами. Хрест на той час був розташований в 2-х км від Калинівки, але стояв на землі с. Сальника.

За свідченнями очевидців і архівними матеріалами органів безпеки тодішньої влади, в суботу, 7 липня 1923 року, сталося чудо. Того дня двоє чи троє червоноармійців їхали по дорозі з Вінниці на Калинівку і зупинились біля хреста напитися води. Один із солдатів відкрив по хресту стрілянину. Як розповідає лист червоноармійцю Іркутської конвойної команди військ Державного політичного управління (ДПУ) Сибіру Григорному від його батьків (серпень 1923 року), вистрелив він 24 рази, але ні разу не поцілив у розп’яття, «а всі ці кулі падали біля цього хреста на землю, а як вистрілив у 25-й раз, то влучив у праве плече Іісуса Христа, і потекла кров»  [1, 92-92]. За свідченням преси того часу, у червоноармійця, який стріляв, відняло руку.

Про це диво швидко стало відомо місцевим жителям, і вже наступного дня прийшли вони на це місце з священиком с. Сальника У. Свінцицьким, щоб помолитися. Під час цієї першої служби, як свідчить цей же лист, «з’явилась на небесах ікона – зображення Матері Божої – і стояла 3 дні. Перший день сяяла, як сонце, а потім (стала) невиразна» [1, 92]. Згодом сюди йшли хресні ходи з усієї округи і навіть з усієї України.

Атеїстична влада того часу спочатку не знала, як правильно зреагувати на таку подію. Не могли терпіти самого факту дива та релігійного піднесення народу, але й боялися вживати кардинальні дії через велике скупчення віруючих. У секретному циркулярі того часу зазначалось, що потрібно зосередити максимум уваги і сил на релігійному русі, зв’язаному з чудесами, але не виходити в методах боротьби за рамки. Також особливо виділялось, що «на цій справі легше за все зробити помилку і навіть зламати собі шию» [2, 2].

Калинівське чудо місцеві чиновники намагались представити як вмілу релігійну агітацію попів і церковників. Біля хреста була виставлена на три тижні охорона з 12-ти червоноармійців. Як свідчить вищезгаданий лист, «доки не приїхала з Центру комісія і обслідувала, і визнала, що істина є чиста кров Іісуса Христа, і забрали цю кров, і кудись відправили» [1, 92].

Спочатку обслідували хрест виконуючий обов’язки голови Калинівського райвиконкому Горловський та фельдшер Мурований. Вони 27 липня 1923 року взяли зразок речовини з хреста «на гігроскопічну вату розміром 3x4 см» [1, 3], загорнули в іншу чисту вату і відправили на експертизу. За свідченням очевидців, фельдшер Мурований, який повинен був заради своїх інтересів засвідчити фальсифікацію, «в присутності багатотисячного натовпу заявив, що кров справжня, а чи вона справді потекла з пробоїни, чи нею її мазнули – не знає». Скоріш за все, за цей крок він був покараний, оскільки з того часу Мурованого ніхто не бачив.

Пізніше, 1-го серпня 1923 року, спеціальною постановою Подільського губвиконкому була створена комісія, яка мала розслідувати всі випадки виникнення чудес. У секретному документі, який спонукав утворення комісії, давалась інструкція щодо складу і дій комісії. А саме, щоб до складу комісії входили представники від влади, лікарів, духовенства і мирян того приходу, де з’явилося «чудо»; висилати комісію на місця для широкої публічної експертизи; викривати ініціаторів «чуда» і їх спільників; вживати заходів для усунення чуток про чудеса; і про все доповідати губвиконкому [1, 2].

До складу комісії увійшли: Петров, Шехватов, Нечай від губвиконкому, Сідельнік від відділу управління, двоє лікарів, три священики та двоє представників від мирян Калинівського району. Головою комісії був призначений секретар Вінницького окрвиконкому Іван Грабовський. Ця комісія прибула до хреста 2 серпня, на свято пророка Ілії. Людей у цей день там було більш ніж 15 тисяч. Оголосили постанову про організацію комісії та перевірення чуда і приставили драбину до хреста. Першим поліз оглядати чудо єпископ автокефальної церкви Павло. І не випадково, бо розраховували, що його свідчення буде впливовим на віруючий народ. Він декілька хвилин оглядав і заявив, що «під діркою від кулі є слід, де текла ржавчина». Так само зробили і священик Преображенського собору Юнак та лікарі. В акті комісії після огляду зазначалося:

«Фарба на іконі в багатьох місцях поржавіла, поржавіли і ті заглиблення, що виникли від удару дробу чи картечі з рушниці. Від дощу, що скісно падав на ікону (дощі останнім часом йшли досить рясно), іржа розчинялась і струмочками спливала по іконі, від чого утворилась повздовжня смуга. Сліди цієї смуги помітні особливо під діркою від кулі, з якої міг витікати розчин іржі, що виник з другого, не пофарбованого і особливо заржавілого боку ікони, що могло викликати враження засохлого струмка крові» [3].

Слід відмітити, що в цей час стояла засуха, опадів не було протягом місяця і люди в молитвах просили дощу, щоб уникнути голоду. Комісія, виконуючи наказ, визнала, що на хресті сліди від іржі. А для тих, хто не сумнівався, що це кров, ходили неймовірні чутки, що церковники просвердлили хрест всередині, по трубках пускають курячу чи кролячу кров [4].

При уважному розгляді цих версій походження чуда видно їх упередженість та безпідставність. Але все-таки офіційна версія була, що це іржа. Так, в акті експертизи, проведеної на замовлення влади, зазначалось, що «досліджувана фарбуюча речовина крові в собі не містить, як людської, так і крові якої-небудь тварини» [1, 8]. Також зазначалось, що при хімічних пробах знайдено сліди заліза. Експертизу проводили професор І. Кияницин та лікарі І. Ковалев та  Л. Федоров.

Ні результати експертизи, ні переконання комісії бажаного результату не мали, віруючий люд продовжував йти до хреста. Біля хреста навіть поставили огорожу, щоб його не зламали. Серед людей спостерігалось велике релігійне й духовне піднесення. Продовжували йти паломники з усіх куточків України. У рапорті начальника Калинівської райміліції відмічалось, що 2 серпня до хреста «повинно прибути більш ніж 80 духовних процесій» [1, 1]. Люди, які жили у навколишніх селах, годували й приймали на ніч паломників. Багато людей проводили декілька днів біля хреста просто під відкритим небом. Служби відправлялися цілодобово. Віруючі з сусідніх районів старалися чимскоріше здати обтяжливі податки, щоб піти у Калинівку помолитися [5, 92].

За свідченням документів відділу управління, біля Калинівського «чудесного» хреста 26-27 вересня знаходився «натовп чисельністю до 25 тисяч чоловік. Святкують по старому стилю «Воздвиження Хреста Господнього» [1, 91]. Також відзначалося в одному з документів, що у Калинівському районі сектантство, яке тут мало місце, втрачає своє значення та вплив на народні маси [2, 91]. Слід також відзначити, що Калинівський хрест був першим чудом, за яким послідувало масове обновлення та мироточіння ікон по всьому району і за його межами.

Атеїстична влада не могла цього терпіти, тим більше, що були вказівки Подільського губвиконкому, в яких говорилося: «Проводити й надалі методи боротьби з релігійним рухом шляхом притягнення стійких, свідомих незаможників у цю боротьбу після індивідуального їх опрацювання.

До початку і розвитку руху вислати священиків і прислужників духовенства, які заохочували і організовували в минулому релігійні рухи.

Вислати політично неблагонадійний елемент з районів, заражених релігійними віруваннями і які проявили себе як противники Радянської влади» [6, 232].

За розповідями старожилів, біля Калинівки були розставлені пости комсомольців, які запитували всіх, хто йшов від хреста, що вони бачили. Тих, хто відповідав, що не бачив нічого чудесного – відпускали, а тих, хто відповідав, що бачив кров на хресті – забирали. Ці та інші заходи були досить продуктивними – так, вже у жовтні 1923 року Подільський губернський відділ ДПУ у своєму зведенні повідомляв: «Калинівське чудо» йде до кінця. Біля хреста бувають ще декілька десятків людей. У ніч на 23 (вересня) нами проведена операція по вилученню тих, хто провокував і агітував за «Калинівське чудо». Арештовано до 40 чоловік» [2, 91].

Незважаючи на репресії, потік паломників до хреста не припинявся навіть після того, як у ніч на 1 жовтня прострелена ікона зникла з хреста. У зведенні відділу ДПУ за 24 жовтня писалось: «Біля Калинівського хреста скупчення селян продовжується, особливо з суботи на неділю» [2, 91]. Бачачи це, влада зробила рішучі кроки для припинення релігійного руху. Так, на початку листопада, вночі, хрест було зрізано та знищено. Криницю було засипано. Місце, де стояв хрест, приєднали до поля.

У 1924 році на місці зрізаного хреста сходи пшениці прийняли таку ж форму хреста, як і знищена святиня. Як тільки це явище набуло розголосу, то влада цей феномен також ліквідувала [6, 231]. Але і цього року паломництво продовжувалось, що підтверджують документи: «Особливо в березні і квітні місяцях спостерігались ознаки відновлення паломництва і робота по заготовленню і встановленню нових хрестів. Вжитими заходами ініціатори були виявлені. Хрести вилучені. Паломництво припинилось» [7, 241].

Та віруючі не забували про Калинівське чудо, хрести встановлювали і після війни, і в 60-ті, і в 80-ті роки, але стояли вони недовго. Світло дива Божого дійшло і до наших днів. У 1993 році стараннями очевидця чуда жителя с. Сальника Івана Касинюка та священика м. Калинівки протоієрея Володимира Розмана був встановлений новий семиметровий дубовий хрест з розп’яттям. За ініціативою священика с. Сальника протоієрея Василя Кушніра була викопана криниця. Також з часом була побудована каплиця біля хреста, а в 2000 році побудували скляну галерею над хрестом, приєднану до каплиці. У 90-х роках також відновили традицію хресних ходів до Калинівського хреста, започатковану ще у 20-х роках.

Для людей того часу це була милість Божа, послана для покаяння і виправлення, бо багато з них спокусились, піддались атеїстичному духу і відступились від Бога. Калинівське диво послужило основою для духовного і релігійного відродження та, можливо, врятувало православну віру на Поділлі у той час. Народ і духовенство йшли навіть на смерть за правду і за свою віру, ймовірно, серед них є багато мучеників і сповідників, доля яких потребує окремого дослідження.

У часи розвиненої цивілізації, науки, культури, де все розкладено по полицях і, здавалося б, немає місця для Бога, нам відкрилось, що були на нашій землі люди, які страждали і помирали за свою віру. А ними були священики, лікарі, інтелігенція, яка, за свідченням архівних документів, приходила до хреста [2, 106], та прості віруючі люди.

Священик Василь РОЗМАН