"Згадаємо"

      
 
На світлинах – Микола Міхновський, Петро Макаревич, Михайло Поготовко, Сергій Капелюха і Дмитро Годзенко-“Годзилла”

31 березня 1873 р. народився Микола МІХНОВСЬКИЙ, ідеолог Самостійної України, ідеолог українського націоналізму, творець українського війська.
31 березня 1894 р. народився Петро МАКАРЕВИЧ, старшина Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
31 березня 1944 р. загинув від куль польських терористів Михайло ПОГОТОВКО, льотчик 1-го Українського авіаційного загону Гайдамацького коша Слобідської України та Армії Української Держави, підполковник Армії УНР, керівник Варшавського окружного відділу Українського допомогового комітету.
31 березня 1978 р. у м. Знам’янці Кіровоградської області народився Сергій КАПЕЛЮХА, кулеметник 53-ї Окремої механізованої бригади. У м. Знам’янці вулицю Залізнична, на якій він мешкав, перейменовано на вулицю Сергія Капелюхи.
31 березня 2016 р. біля смт Зайцевого Бахмутського р-ну Донецької обл. загинув Дмитро ГОДЗЕНКО-“ГОДЗИЛЛА”, старший сержант 17-го Окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ, Народний герой України, кавалер ордена “За мужність” II та III ст.
Вічна слава!

“Незборима нація”

Вхід Господній у Єрусалим

 

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 9 квітня 2017 року

Дорогі брати і сестри!

Скільки б ми не читали цей уривок із Євангелія, скільки б ми не переживали події останньої неділі перед воскресінням Христовим, завжди нас непокоїтиме питання: чому натовпи з ентузіазмом вітали Ісуса після того, як упереджено-підозріло ставилися до Нього (Ін 12:12-13), а потім, за кілька днів, так само дружньо волатимуть “Розіпни, розіпни” (Ін. 19:6)? Чи справді такою змінною і непевною є людська симпатія?

І тут ми помічаємо деталь, на яку зазвичай не звертаємо уваги, зосереджуючись на особі Самого Христа: люди висипали на вулицю, бо Він вчинив чудо й від Нього сподівалися нових чуд!  Люди вийшли Йому назустріч із суто прагматичних міркувань: взяти щось собі. Вони чекали від Ісуса, що Він зараз, прийшовши в Єрусалим, почне діяти так, як перед тим у Витанії, де воскресив Лазаря: як воскресив Він Лазаря, так воскрешатиме померлих, зцілюватиме хворих, роздаватиме хліби, буде давати, давати і давати… Ось такого Ісуса вони готові були зустріти й вітати.

А Він виявився зовсім іншим. Він уникнув усього цього. Замість того, щоб роздавати щось людям, Він кличе їх на авантюру: іде до храму і починає розганяти тих, хто  займався при храмі бізнесом. Не сказати, що це були якісь злочинці. Торгівці ж нібито допомагали людям, які приходили принести жертву або сплатити податок на храм. А податок треба було платити тільки традиційними юдейськими грішми – шекелями. Щоб їх обміняти, треба було принести з собою іншу валюту.  Тому там сиділи міняйли, які пропонували людям свої послуги. А поряд продавали жертовних тварин – ягнят, телят, голубів, бо ж їх потрібно було в дні свята сотні й тисячі. Так само сьогодні попід харківськими церквами сидять бабусі, які торгують вербою, і їх ніхто не розганяє.

А Христос узяв бича й почав вигонити торгівців із храму (Ін. 2:13-17)! Зрештою, й попереднього дня Він вчинив те, що на перший погляд суперечить уявленню про Нього: літри дорогоцінного бальзаму, вилиті на Нього, Юда хотів би продати, щоб дістати гроші й роздати бідним (Ін. 12:3-8). Не тільки в тому, напевне, була причина Юдиного обурення марнотратством, що він присвоював собі пожертви, які збирали на потреби апостолів. Юда був прагматиком і уявляв собі місію Церкви суто практично: роздавати гроші, надавати матеріяльну допомогу людям і тим здобувати собі авторитет.

Так у Юдиній особі ми несподівано зустрічаємося з одним поняттям, яке стало ключовим для суспільного життя цього року не тільки в Україні, а в цілому світі, – із поняттям популізму. Бо в чому полягає суть популізму? У здобутті собі дешевої популярности демонстративною роздачею продуктів, проголошенням своєю метою боротьби за суспільні пільги, захисту інтересів знедолених – саме те, до чого закликали Ісуса, чого чекали від Нього. А Він знов і знов нагадує: не це головне! Літри дорогоцінного мира, які вилила на Нього Марія, призначені Богові, а Він – єдиний справжній пріоритет для Церкви. Пріоритет служіння Богові, а не людині – це те, що несе в собі Церква, і те, що здається неприйнятним сучасному суспільству.

Ми часто дуже звужуємо розуміння християнського служіння до побудови церков, створення доброчинних закладів або інших учинків милосердя… А служіння Богові – це насамперед виконання Його заповідей, життя по правді. Жити ж по правді, не демонструвати свою чесність на показ, а плекати її в повсякденному житті набагато важче, ніж роздавати продукти перед виборами або перед трибуною волати про захист покривдженого народу чи проголошувати гасла «сильної держави, яка змусить тремтіти весь світ»…

Христос показує нам сьогодні пріоритетні вартості, які Він несе і відкриває світові: люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю і тільки після того – люби свого ближнього, як самого себе (Мт. 22:37-40). Христос іде, проголошуючи повернення до Бога,  тобто повернення до справжніх цінностей. Він іде, щоб демаскувати спокуси популізму, які існували і в той час, і продовжують виникати зараз. Бо з чим приступив до Ісуса диявол? “Скажи, щоб каміння це стало хлібами!” (Мт. 4:3), тобто нагодуй людей! А Христос відмовився, нагадуючи словами псалма про служіння Богові й уникаючи показових, демонстративних жестів, що мали прихилити до Нього людей.

Саме це викликало потім у жителів Єрусалиму обурення й відразу. Розчарування у несправджених очікуваннях змусило їх волати “Розіпни, розіпни” і підтримувати не Ісуса з Його незрозумілою для масової свідомости проповіддю, а старшин, зібраних у синедріоні, які готові були піти на поступки народові, готові були виправдати злочинця, аби тільки приректи на смерть Ісуса.

Саме тому сьогоднішній день, день зустрічі із швидкоминущим тріумфом Ісуса в Єрусалимі, є днем дуже серйозної призадуми для кожного з нас. Це день перегляду системи вартостей і системи оцінки вчинків іншої людини, яку ми несемо в собі. Це день, коли ми повинні спитати себе: чи завжди ми з належною відповідальністю ставимося до тих, кого зустрічаємо у своєму житті? Чи не буває так, що ми, помітивши в них Христову мудрість, відвертаємося від них задля того, щоб прихилитися до мудрости минущої, людської, популістської?

І коли ми чуємо слова “Осанна” (Ін 12:1-13),  замислімося над цим і поміркуймо, з чим іде до нас Христос? Він не збирається нас сьогодні обдаровувати зціленням, земними благами, а йде для того, аби відкрити нам щось набагато більше і цінніше: нашу власну вартість, образ і подобу Божі, які є в кожному з нас. Він іде покликати нас через гідне і радикальне служіння Богові в світі до майбутнього воскресіння. Амінь.

Майже містика: про ЧЕРКАЩАН зі старовинного козацького реєстру і ЧЕРКАСЦІВ з «Центральних Вовкулак»...

  
(На картинках – частина географічної карти Вацлава Гродецького, якій майже пів тисячі років (1580р.) і «фантастична мапа», яку пан Роман Онищенко-Мтт намалював на комп’ютері декілька тижнів тому)

Майже містика: про ЧЕРКАЩАН зі старовинного козацького реєстру і ЧЕРКАСЦІВ з «Центральних Вовкулак»... ;)

-------------------------------------------------------------------------------------
Після презентації в Черкасах тізеру фільму, який так і називається «Черкаси», у місті знову заговорили не лише про те, як геройський тральщик тримав оборону на Донузлаві під час російської окупації Криму, а й про те, як ця ситуація надала нового значення самому слову «Черкаси».

Насправді ж, як відомо «все нове – це позабуте старе»…
З легкої руки творців мультфільму «Пригоди капітана Врунгеля» всі знають фразу «Як ви яхту назвете – так вона і попливе». Тральщик ВМС України з бортовим номер U-311 назвали «Черкаси» - і з капітаном Федашем він прославився так само, як прославився в часи Середньовіччя непокірний народ, який називали черкасами або ж козаками, вживаючи ці етноніми паралельно протягом декількох століть.

Багато є версій щодо походження слова, перераховувати які я не збираюся - більшість з них сходиться на варіантах тюркськомовних і в значенні «людей армії», «людей сили». Не лізтиму і в хащі філологічних термінів – скажу лише, що «черкаси» - це так званий екзонім, тобто назва, яка вживалася для означення наших предків іншими народами. У своїх щоденниках і на замальовках іноземні мандрівники й картографи, не змовляючись, позначали землі по обидва боки Дніпра як землю, де живуть: «черкасы» - для московитів, «сircassi» - для італійців, «кιρκάσιους» - для греків…

До слів-визначень від чужинців завжди слід ставитися з пересторогою, бо ще славетний наш земляк Тарас Шевченко іронізував з цього приводу:

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!

Але у випадку з «черкасами» все вийшло влучно – «в яблучко», як то кажуть. У слові «черкаси» навіть моєму, ведмедем відтоптаному вуху, звучить-вчувається шабля, яку оголюють до бою: «черк-ассссси» - з черканням зі старту, а потім з шелестінням леза зброї, яку дістають з ножен. А зі славетною історією міста на Дніпрі, чубаті воїни з якого стояли біля витоків і Запорозької Січі, і столиці Донського козацтва станиці Черкаської, і Кубанського козацтва – то й сперечатися нема чого з приводу того, чи варті були слова «черкаси» й «козаки» одне одного.

Після того, як світ повернеться до мирного співіснування, усі знову поважатимуть кордони держав і права народів і як каже мій давній приятель-волонтер, «пиво в Москві продаватимуть по три гривні за пляшку» - рекомендую з’їздити на екскурсію до Старочеркаська і Новочеркаська на Дону, а ще побувати на хуторі Черкаському…Канівського району на Кубані. Бо всі ці «каневи-черкаси» були там, де наші предки-козаки ходили.

Остаточно набридли вже суперечки відносно того, «черкащани» слід говорити чи «черкасці» про тих, хто в нашому місті живе. Не втручатимуся у так і не затверджені жодними мовними правилами «висновки» шанованих мною сучасних науковців, не згадуватиму навіть те, що серед моїх дипломів і київський диплом філолога є – просто пропоную погортати списки, яким майже пів тисячі років - «Реєстр козаків низових запорізьких річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви. Складений під час видачі сукна і грошей останньої чверті року служби… року 1581, місяця марця (березня – А.К.), дня 30».

Дамо слово нашим предкам у день їхньої «зарплати» за похід на Московію – почуймо, як зі слів самих козаків записувалося їхнє походження. Одразу зазначу, що це були не прізвища у тому значенні, як ми їх нині знаємо. І на жаль,Тишко (Тихін) Кравець, який є у цьому списку – зовсім не обов’язково мій предок чи однофамілець – можливо, це просто означало його професію до часу, коли козакувати почав. З уже усталеними прізвищами знаходимо у списку частіше козаків неукраїнського походження – таких як Станіслав Завистовський, Пйотр Кшивковський, Ян Модлінський чи записаних як «Ватамир П’єтигорець з Черкас» або «Петро Зеленський з Канева».

Українці ж тоді записувалися здебільшого за принципом «ім’я - плюс хто звідки». Причому, галичани так і надиктовували козацькому поручникові Яну Оришовському: «Стась з Галича», «Станіслав з Бучача»,«Дешко з Озерян», наддніпрянці ж найчастіше пропонували записати себе саме так, як здавна називалися мешканці того чи іншого міста. Так, у козацькому реєстрі (нагадаю - березня 1581 року!) знаходимо козаків: Іванко Канівець, двох на ймення Филип Канівець, Іван Черкащанин, Гаврило Черкащанин, Ісай Черкащанин, Марко Канівець, Мишко Канівець, Мартин Канівець, Хведір Канівець, Онисько Канівець, Петро Канівець, Тит Черкащанин, Барабаш Черкащанин, Кузьма Черкащанин…

Тож хай простять мені титуловані професори, та оглядатися на їхню думку принаймні у цій справі не буду: готовий завжди називати того, хто з Канева «канівцем», але аж ніяк не збираюся називати ЧЕРКАЩАНИНА «черкасцем»!

І наостанок. Днями буквально всі сайти України тиражували «Фантастичну карту», яку опублікував мешканець Запоріжжя Роман Онищенко (називає себе Роман Мтт) - засновник популярної спільноти «Фантастика UA» і автор книги «Зомбі-Україна». У мене все чудово і з гумором, і з фантазією, та хай пробачить мені пан Мтт – ніяк не втямлю, з якого дива Черкаси в нього на карті позначені як «Центральні Вовкулаки», а Монастирище – як «Хогвардище»?

Якщо вже він назвав Полтаву «Енеїдівкою», Львів – «Великою Лемівкою» (як рідне місто фантаста Станіслава Лема), а Івано-Франківськ – «Мольфарівкою», то що з Черкащиною сталося? Якщо вже про містику говорити, то вигадуючи замінник назві Монастирище мав би згадати у першу або чудову сучасну письменницю Марину Павленко, яка в одній зі своїх книг «поселила» привида у досі збереженому старовинному замку під Монастирищем; або ж згадати про козацького полковника-характерника Івана Богуна, який наприкінці березня 1653 року здійснив справжнє чудо під Монастирищем: розбив 15-тисячне вороже військо, маючи під рукою всього 4 тисячі козаків, частину з яких перевдягнув у вивернуті догори овчиною кожухи – щоб думали, що йому на допомогу татари з Криму прибули…
Насправді ж, якщо історією і дотриманням традицій предків «не заморочуватися» - то тоді в історію майбутнього можна увійти і як «черкасці з Центральних Вовкулак». Чи як казав Тарас Григорович – як «моголи». Але то ж німець сказав, професор з Києва чи фантаст із Запоріжжя.

А може, краще таки дослухатися в першу чергу до тих, хто жив на цій землі і пів тисячі років тому?! До ЧЕРКАЩАН…

Андрій КРАВЕЦЬ

Народився Микола Міхновський

                           
31 березня 1873 р. народився Микола Міхновський, провісник Самостійної України, творець українського війська.

Якщо конкретно почати писати про Велич цієї постаті мабуть просто забракне часу і місця,щоби все описати. Титанічність Міхновського просто неможливо переоцінити.

Міхновський дав початок новій всеобіймаючій хвилі української ідеї.Це був початок нової ери. Ери зародження чинного націоналізму,та цілком відмінного войовничого світогляду.

Він був засновником Революційної Української Партії,таємної організації «Братства тарасівців», засновник та керівник терористичної бойової організації "Оборона Україна".
З початком Національно-визвольних змаганнь він енергійно береться за працю творення українського війська та державності.Організовує українські військові з'їзди,творить Український військовий клюб та перші два українські козацькі полки ім.Гетьмана Полуботка та Богдана Хмельницького. Але вся його праця наривається на опір соціалістичних кастратів Виннниченка та Грушевського тієї когорти гнилої драгоманівщини як писав Донцов.Після невдалого виступу "полуботківців" його висилають на Румунський фронт захищати Росію Керенського яка вже тріщала по швах,тим самим усунувши його від справ у доленосний час.

Тож в час приходу Гетьмана Скоропадського він як лідер хліборобів-державників енергійно підтримує його. Міхновський навіть мав стати прем'єр-міністром,але нажаль протофіські кола відмовили від цього Гетьмана.

На початку 1919 року,все валилося та було критичним. Українські війська відкочувалися на Правобережжя,Лівобережний фронт валився під натиском червоних. Він робить останню свою спробу,останній порив. Планується за допомогою найкращого Запорізького корпусу Петра Болбочана встановити військову диктатуру. Для цього він вирушає в Кременчуг в ставку Болбочана. Але...запізнюється. Болбочана арештовують,а Міхновський по дорозі захворює на тиф.

Все це в купі...,хвороба,невдачі запланованого,повна його відсторонність від політичних справ нарешті зробило свою справу.Спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. В Новоросійську він пробує сісти на теплохід та евакуюватися морем.Але денікінська контррозвідка встановлює його особу,і його як непримеренного самостійника на борт не беруть. І він лишається.

Він залишається вчителювати в станиці Полтавській Кубанського козачого війська. Втім сидіти склавши руки він так і не зміг,за спогадами останнього кубанського прем'єра Іваниса він стає співорганізатором Гайдамацького полку який мав долучитися до кубанського десанту Улагая.

1924 року він повертається в Київ і одразу був схоплений ЧК-ГПУ.Після кількох днів його відпускають на волю. А на другий день його знаходять повішеним.

У кишені покійного залишилася записка з таким текстом:
«Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола....»

СБУ розслідує антиукраїнську діяльність Московського патріархату

Протягом 4 років війни на Донбасі релігійні та культові споруди УПЦ МП використовуються спецслужбами РФ для ведення розвідувальної операції, а представники духовенства цієї конфесії беруть участь у терористичній діяльності та підтримують бойовиків

Про це під час круглого столу "Агресія РФ проти України: історичні паралелі та сучасний вимір" у Покровську Донецької області розповіли полковники СБУ Валерій Удовиченко та Юлія Лапутіна, повідомляє Вчасно.

Представники Служби безпеки навели приклади того, що єпископи Московського патріархату на Донбасі добровільно стають служителями кремлівського режиму.

Так, у 2014 році на Донеччині ченці Свято-Успенської Святогірської лаври розмістили на зворотньому боці ікони Божої матері нову молитву проросійського змісту та роздавали її на Пасхальні свята.

Також у 2014-му Ігор Гіркін, один із лідерів терористичної організації "ДНР", разом з іншими бойовиками отримав притулок в одній із церков УПЦ МП Слов’янська, у ній терорист також створив свій батальйон та освятив зброю.

"Фактично храми УПЦ МП стали осередками, на які спиралися всі у своїй діяльності проти України", - підкреслив Удовиченко.

Наразі СБУ проводить розслідування діяльності Московського патріархату по всій території України.

"Розслідування проводиться шляхом наукових експертиз, виявлення документів, свідчення людей, які бачили або були учасниками заходів, які здійснювала УПЦ МП. Здійснюється опитування свідків і збирання доказів, досліджується церковна література на предмет наявності маніпулятивних текстів", - додала Лапутіна.

Вона наголосила, що вторгненню Росії в Крим та на Донбас передував великий період латентної агресії і розповсюдження маніпулятивної технології саме у церковній сфері.

Американський штат оголосив березень місяцем пам’яті Голодомору в Україні – посольство

                      

Американський штат Массачусетс визнав геноцидом Голодомор 1932-1933 років на теренах України, повідомило українське посольство в США 29 березня.

У прокламації, яку оприлюднило дипломатичне представництво України, йдеться: «Я, Чарльз Бейкер, губернатор штату Массачусетс, проголошую березень 2018 року місяцем пам’яті геноциду в Україні».

У посольстві зазначили, що Массачусетс став дев’ятим американським штатом, який визнав Голодомор геноцидом. Раніше це зробили у Вашингтоні, Вісконсині, Іллінойсі, Мічигані, Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Орегоні та Пенсильванії.

У листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Наразі Голодомор визнали геноцидом 24 країни світу, а ще в низці країн – органи влади їхніх окремих територіальних одиниць.

Україна з посиланням на дані науково-демографічної експертизи стверджує, що загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932–33 років становить майже 4 мільйони осіб, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів.

Хаос і катастрофа: стратегії немає, ми не знаємо, що будуємо

Замість того щоб зменшити фінансове навантаження на людей, які звертаються до суду, реформатори зробили його диким, непосильним

Про реформи і суд присяжних, справедливість і покарання, верховенство права і про те, що тепер робити із судами, «Ракурс» розмовляв з Віктором Шишкіним — суддею Конституційного суду України (2006–2015), першим генеральним прокурором України. 

— Вікторе Івановичу, я другий десяток років висвітлюю реформування судової системи й досі не можу написати: в Україні відбулася судова реформа. Як ви бачите судову систему, в якому вона стані наразі?

— Це хаос і катастрофа. Якщо раніше ми казали, що в радянській системі були погані моменти, то сьогодні про нинішню систему я можу лише сказати, що є окремі позитивні моменти — як виняток, і не більше.

— Як ви розцінюєте черговий виток судової реформи та коли за останню чверть століття судова система максимально відповідала своєму призначенню, на ваш погляд?

— Відповідь на ці запитання може бути дуже широкою. Якщо говорити коротко, то ніхто з тих, хто був або вважав себе владою, хто став нашою владою сьогодні, не мав і не має стратегії створення української державності, елементом якої є судова система. Ці люди ніколи не уявляли собі, якою буде держава, яку вони будують.

У більшовиків була стратегія: взяти владу, потім побудувати державу пролетаріату. Ми не обговорюємо зараз суть цієї стратегії та її якість, ми говоримо лише про те, що вона існувала. Пізніше, в радянський період, також була стратегія, чітко визначена мета. Її розбивали на сегменти, які називалися п'ятирічками. Не стверджую, що це була хороша стратегія, але була мета та шляхи її досягнення. Зараз у нас стратегії немає, ми не знаємо, що будуємо.

— Тобто за роки незалежності України, на вашу думку, стратегії не було ні в кого?

— Я вважаю, що цілісної державної стратегії не було від самого початку проголошення України незалежною державою. Ані в Кравчука, ані в Кучми, ані в Ющенка — ні в кого не було. Про сучасних носіїв влади годі й казати.

Але в одного з сегментів державної влади — судоустрою — стратегія була. У 1992 році парламент ухвалив концепцію судоустрою. На неї частково спиралися під час підготовки останньої редакції проекту Конституції 1996 року. Там були закладені елементи, які згодом вдосконалилися. Існувала доктрина, і були чудові моменти — наприклад, спеціалізація. Тоді ж ми взяли на озброєння і доктрину адміністративної юстиції, відповідно до якої громадяни можуть оскаржити дії влади в суді. Це були елементи доктрини, яка виникла вже на той момент, коли ми тільки-но «вилупилися» з Радянського Союзу. Так, у наступні роки нові держави — вихідці з СРСР нас наздогнали й перегнали, але перша стратегія реформування судової системи була наша.

Віктор Шишкін. Фото: day.kyiv.ua

— На жаль, можна, напевно, констатувати, що адміністративна юстиція досі не виконує свого призначення в тому плані, що громадянин дійсно мав стати привілейованою особою в цьому процесі.

— На жаль, так і є. Проте було покладено правильний початок. Крім того, затверджено таку саму чотирирівневу конструкцію, як і та, що увійшла до Конституції 1996 року.

Насправді у нас європейська конструкція судочинства з 2001 року. Я кажу не про суди як органи, а саме про процедуру, за стандартами: перша інстанція, апеляційна, касаційна. Є лише незначні відмінності. Фактично реформа судочинства відбулася тоді. І коли мені кажуть, що люди не розуміють, як це працює, все занадто складно, — це неправда. Люди буквально за 3–4 роки усвідомили, що таке спеціалізовані суди, це політики «не розуміють».

Єдине, що залишалося — завершити конструкцію вищою касаційною інстанцією для цивільного і кримінального судів і остаточно вирішити питання щодо кількості суддів та повноважень Верховного суду.

— Як ви розцінюєте нинішнє перетворення Верховного суду?

— Верховний суд має бути невеликим, адже його справа — розробляти доктрину. А те, що робить  сьогодні банда Порошенка на чолі з Філатовим, — це не Верховний суд. Це відверте знущання з людини й суду. (Олексій Філатов — заступник глави Адміністрації президента України. — Ред.)

Верховний суд, вищий орган судової влади — має розробляти доктрину за допомогою своїх рішень. Не постановами пленумів, а через рішення. Невеликий за своїм складом Верховний суд, у складі якого мають бути представники всіх судових галузей, покликаний ухвалювати доктринальні академічні рішення. З цими повноваженнями вигадувати нічого не потрібно, Верховному суду необхідно два повноваження: усунення конкуренції касаційних рішень і перегляд справ на основі рішень Європейського суду з прав людини.

— Ви вважаєте, що це достатній набір функцій для Верховного суду?

— Саме це і є його доктринальні функції. Апеляція — це перегляд справи за фактами й за правом, касація — тільки за правом. Коли судді касаційних інстанцій, допустивши різне бачення, не змогли дійти єдиної думки щодо норми права, хтось повинен це зробити й поставити крапку. Це завдання ВС, який має відкривати справу за двома чи трьома касаційними рішеннями, що конкурують між собою, і доктринально вказувати, як розглядати подібні справи надалі.

— На вашу думку, ВС повинен мати право самостійно визначати, яку справу приймати до провадження? 

— Він повинен мати можливість розглядати справи, коли до нього звертаються люди. І свого часу саме на цьому етапі почалося, вибачте, «кидалово». Адже спочатку громадяни мали право самостійно звертатися до ВС, і він сам вирішував питання про допуск. Це було супердемократично.

У разі розбіжностей щодо того, відкривати чи не відкривати провадження у конкретній справі, у Верховному суді України було реалізовано «право меншості». Тобто справу брали у провадження, навіть якщо мінімальна кількість суддів палати голосувала «за». Наприклад, у величезній Кримінальній палаті для цього достатньо було п'яти голосів суддів. Який ще більш демократичний спосіб допуску людини до судового провадження можна було знайти? Змінив усе це товариш Ківалов, запровадивши «право більшості» (Сергій Ківалов — екс-голова Вищої ради юстиції України, народний депутат багатьох скликань. — Ред.). Мало того, вони ще й заборонили людям звертатися до ВС. Тобто допуск до ВС повинні були здійснювати тільки вищі спеціалізовані суди. Ось звідси, з періоду Ківалова, Януковича, почалася ліквідація вибудовуваної демократичної судової системи.

Я не схильний ідеалізувати. Судді — такі ж самі люди, й вони мали навчитися діяти в заданій системі, як і адвокати з прокурорами. На жаль, вони погано вчилися. Але правильна, демократична система вибудовувалася, а потім її поетапно почали демонтувати. А вже те, що накоїли за Порошенка, — це повна нісенітниця й розвал судової системи.

— Як ви розцінюєте доступність правосуддя сьогодні? Насамперед у контексті судових зборів та адвокатської монополії?

— Замість того щоб зменшити фінансове навантаження на людей, які звертаються до суду, реформатори, навпаки, зробили його диким, непосильним. Коли просторікують про судову реформу імені Порошенка-Філатова, я ставлю одне запитання: скільки грошей має витратити людина, щоб отримати рішення суду? За нинішніх пенсій і зарплат, навіть середніх. Можливо, у чиновників грошей на суд вистачить. У тих, хто краде, точно вистачить. А як щодо більшості — тих, хто не краде? Чи посильні їм суми, які вони мають заплатити, щоб отримати доступ до суду? Ось відповідь на всі розмови про доступність правосуддя.

— Популярними аргументами на користь адвокатської монополії були підвищення рівня адвокатських послуг шляхом контролю самого професійного товаристваа. Справді, добре було би, щоб адвокат не міг більше приходити в суд непідготовленим належною мірою, звалюючи потім програш клієнта на «продажні суди», щоб не міг безкарно перейти на бік опонента, підставивши свого клієнта (є чимало прикладів того, як адвокати скакали подібним чином). З іншого боку, розуміючи наші реалії, можна стверджувати, що будь-яка єдина вертикальна структура, яка відає допуском до професії, — це реальний важіль впливу, а значить, залежність. Крім того, ще задовго до того, як ми, можливо, відчуємо поліпшення якості адвокатських послуг, адвокатська монополія, безсумнівно, серйозно позначиться на їхній вартості. Ну і починаючи, мабуть, із того, що сьогодні являє собою адвокатська корпорація з нескінченними внутрішніми війнами. Не дуже нагадують вони самоорганізовану спільноту адвокатів міста Парижа...

— Це жах, і я не знаю, як боротися з такими війнами. Це не адвокати Парижа, не США, це якась дикість. Тих людей, які все це влаштовують, треба виганяти й позбавляти ліцензії. У тому числі Ізовітову. Адвокати забули про свою честь. (Лідія Ізовітова — голова Національної асоціації адвокатів України. — Ред.)

Безпосередньо щодо відповідальності адвоката та адвокатської монополії. Тут кілька складових, знайти баланс між якими буде дуже важко. Ось ви запитали, чи може диктатура адвокатури захистити від скакання? Якраз це несумісні речі: і без диктатури, і за диктатури однаково будуть скакати, а за диктатури — навіть більше. Тут ідеться лише про адвокатську чесність. Тобто чесне слово купця, як це було в Російській імперії, завжди є індивідуальним. Водночас адвокатська монополія однозначно ще більше погіршує ситуацію з доступністю правосуддя.

Дехто посилається на Англію, що там існують різні адвокати за рівнями допуску, зокрема й до Верховного суду. У нас же до суду заборонено входити не адвокату. Якщо, наприклад, мій сусід звернеться до мене з проханням — чому я, враховуючи мій багаторічний досвід судді, не можу виступити його представником хоча б у суді першої інстанції? Але з 1 січня, якщо я не маю адвокатського посвідчення, мій юридичний стаж і досвід не мають жодного значення.

— Неодноразово стикалася з прикладами того, коли родичі підсудного, не маючи можливості платити за юридичну допомогу, ставали такими фахівцями, що дивно було знайомитися з матеріалами, підготовленими цими людьми без юридичної освіти, але з найсильнішою мотивацією.

— Таких прикладів чимало. Вся ця адвокатська монополія, заснована без урахування реалій, в яких перебуває населення, — це витівки товариша Філатова, який сам є адвокатом. Саме вони протягнули через Конституцію подібні абсолютно антинародні й антиконституційні речі.

— Антинародні зрозуміло, а чому антиконституційні?

— Тому що Конституцію взагалі не змінюють під час війни.

— Ми не перший рік говоримо про те, що рішення Верховного суду мають служити однаковості, прогнозованості й передбачуваності судових рішень. Вони покликані дати орієнтир, до якого  прямуватиме судова практика. Але для того, щоб Верховний суд мав цю можливість, йому необхідний реальний інструмент, що дозволяє продукувати й насаджувати доктринальні речі, йдучи поступово від цього дикого поля юридичної практики, яка різниться у нас навіть по областях.

— Загалом, проблеми тут немає. Йдеться про те, що називають прецедентним правом, нехай і не в чистому його вигляді. Я вважаю, що рішення суду будь-якого рівня, яке набуло законної сили й визначило погляд на якусь правову ситуацію, має бути керівним. Звісно, на рівні першої інстанції чи апеляції їх буде небагато, адже все одно у спірній ситуації дійдуть до касації. Таким чином, саме Верховний суд поставить останню крапку. Рішення ВС стануть доктринальними, саме ними керуватимуться. Це має бути чимось на кшталт постанов пленуму ВСУ часів Радянського Союзу, які не являли собою рішення суду, але були аналізом практики. Але рішення суду має більш високий статус — воно виноситься іменем держави, іменем народу, вище за нього вже нічого немає. І коли його зобов'язані будуть враховувати під час розгляду справ з аналогічними правовідносинами, воно й набуде ваги доктринального.

Розсудити, а не засудити

— Чверть століття наполегливо реформуючи судову систему, ми так і не змогли домогтися того, що в багатьох державах стало звичайною повсякденною практикою і відчутно впливає на якість здійснення правосуддя, розвантажуючи його. За різними категоріями справ, від 70% до 90% суперечок вирішуються на етапі досудового розгляду, не доходячи до повноцінного судового розгляду. Чому ми досі не змогли створити систему медіації, давши можливість людям отримувати компромісне рішення швидше, простіше, розвантажуючи судову систему від масиву справ, економлячи величезні гроші громадян і держави, які не будуть витрачені на дорогий судовий процес?

— Теоретично у нас це вже давно запроваджено. А з погляду практичного — не зроблено майже нічого. Передусім відсутня підготовка. Не тільки технологічно, а й методологічно. У студента, який вирішив стати суддею, має чітко відкластися в голові: суддя — не від слова «засудити», а від слова «розсудити». Знайти компроміс для сторін, знайти рішення.

85–90% справ — це цивільні справи, а не кримінальні. Суддя має сприяти пошуку компромісу, прагнути бути примирителем. І ця ментальність має формуватися в ньому зі студентської лави. Але в нас не готують суддів таким чином. На рівні ментальності їх не готують до юридичної роботи, їх готують на рівні технологічному. Це катастрофа — у нас виходять технократи. А судді не повинні бути технократами.

— Судді — гуманітарії.

— Так, судді — гуманітарії. Адже ми говоримо «верховенство права», часто не уявляючи, що це таке. Якщо дуже спрощено, то спочатку йде справедливість плюс закон, і милосердя, якщо йдеться про кримінальний закон. Справедливість, милосердя, закон. Але у нас суддів не готують до медіації.

Мало хто з адвокатів, нікого не зустрічав я з прокурорів і мало бачив суддів, яким був би зрозумілий принцип диспозитивності. В Конституції він був не напряму записаний, ішлося про змагальність і доведення до суду своєї правоти. Термін «диспозитивність» було введено в усі процесуальні кодекси. Це означає: «я маю позицію», я звертаюся, на мені вантаж доведення. І саме це — один з елементів необхідності медіації. Чому? Тому що так вмовляють на примирення в США?

— Ну, в мене є такі аргументи, у тебе — такі. «Поторгувалися» й вирішили своє питання, не обтяжуючи ним суди в повноцінному тривалому й коштовному процесі.

— Так, реалізуючи своє право на принцип диспозитивності, людина шукає докази. Ви їх приносите суддям, сідаєте один навпроти одного, розкриваєте — ось мої карти, ось твої карти, і всі бачать свої перспективи. Це відбувається до того, як почалося коштовне повноцінне судове засідання, — це медіація. І послуги адвоката на цьому етапі коштують зовсім не таких величезних грошей, як під час повноцінного судового процесу. Експертизи, судові витрати, мита. Загалом, ось це все змушує людей домовлятися на досудовій стадії. Наскільки мені відомо, близько 75% подібних суперечок у цивільних справах розглядаються саме таким чином.

У кримінальному процесі приблизно так само: для того щоб не шукати доказів, не витрачати часу й грошей, людина щось визнає, а щось знімає прокурор. Таким чином доходять компромісу.

Але, наприклад, американський суддя готовий до подібних процедур, тому що він це все вже пройшов, коли був членом Bar Association, звідки вони практично всі. Це правильно. Якщо мій кіт з'їв у сусіда папугу, то не обов'язково доходити до Верховного суду. Для цього потрібно передати справу мировому судді, який може й не бути юристом. Наприклад, Пирогов одночасно був медиком і мировим суддею.

Суд присяжних

— Багато хто, особливо не юристи, з огляду на відомий стан справ у судовій системі покладали чималі надії на суд присяжних. Особисто в мене такої надії, на жаль, немає. Зважаючи на наші реалії, частина громадян готова віддати свій голос за 200 грн або гречку. Яке рішення ці громадяни ухвалюватимуть у складі суду присяжних, якщо за «правильний» вердикт пообіцяють 500 дол.? Не кажучи вже про те, що може бути реальна небезпека. Присяжні — члени того ж соціуму. З іншого боку, суд присяжних передбачений Конституцією, але насправді його не існує. Те, що є сьогодні, — це не якась «особлива модель», це пародія на народних засідателів, чи не так?

— Насправді у нас немає суду присяжних. Одна громадська організація проводила круглий стіл за участю людей, які вже були — нібито — у складі присяжних. Цікаво, що людина начебто була присяжним, але гадки не має про те, що таке суд присяжних. Я питаю в неї: «Це було так, як в американських фільмах? — Ні. — Тоді ти не присяжний, ти просто народний засідатель». Якщо ти йдеш разом із суддею в дорадчу кімнату, разом із суддею ви вирішуєте справу й разом підписуєте, — то це ніякий не присяжний. Подивіться американські фільми — там присяжні. Поки присяжні засідають, суддя перебуває в будь-якому іншому місці й ніяк на них не впливає.

Я не кажу вже про інші механізми, тому що це головне: присяжні засідають без професійного судді й без нього виносять свій вердикт. Крім того, присяжні беруть участь всім складом тільки в розгляді однієї-єдиної кримінальної справи — і все. Так, якийсь присяжний може колись потрапити знову, але вже з іншими людьми. В іншому разі — це не суд присяжних. Це суд за участю народних засідателів.

— Ну, як у нас і є фактично.

— Так, їх ліквідували, до речі. Недовчений глава профільного парламентського комітету, Князевич. (Руслан Князевич — голова Комітету Верховної Ради з питань правової політики та правосуддя, колишній представник президента у Верховній Раді. — Ред.)

— Чому недовчений?

— Ну а як, як можна в цивільному судочинстві народних засідателів обізвати присяжними? Вони ж закон змінили в лютому минулого року. Тоді він просто недовчений, як же його ще назвати? Це вони що, хочуть прогнутися перед Європою і сказати, що у нас запроваджено суд присяжних, бо ми вжили це слово? Ну так давайте завтра Місяць перейменуємо на Венеру й скажемо, що ми досягли Венери, адже на Місяць вже літали.

— Якщо привести суд присяжних у відповідність до того, яким він дійсно має бути, як би ви ставилися до нього?

— У середині 90-х років я був затятим прихильником інституту присяжних, за традиційною мировою системою. Я був тим піонером у рожевих окулярах, виходячи з історії та світового досвіду...

— Як ви тепер бачите суд присяжних — не розчарувалися?

— Трохи розчарувався. Саме в застосуванні на пострадянському просторі. У Росії, наприклад.

— Ну, в Росії все самобутньо, так би мовити.

— Так. Але якщо взяти Англію, то тут, як у тому анекдоті про газон, який всього лише треба 200 років регулярно стригти, поливати раз на тиждень і буде прекрасний результат. У них тисяча років суду присяжних. В Україні, що була в Російській імперії, або та, що була в Австро-Угорській імперії, — суд присяжних з'явився майже одночасно.

Розчарований я був судом присяжних у сучасній РФ. Причому «холодний душ» мені несподівано влаштували саме російські правозахисники. У 2003 році вони з білорусами приїхали до нас. Зібралися парламентські комітети, правозахисні організації. І от московські правозахисники просто так і сказали: посткріпосне суспільство Російської імперії виявилося більш підготовленим до запровадження суду присяжних, ніж пострадянське чи постбільшовицьке суспільство. Вони говорили про це в контексті того, що всі військові злочинці російської армії, які спалювали села в Чечні й розстрілювали дітей та жінок, були виправдані судом присяжних.

Першим, кого засудили за воєнні злочини, був офіцер, справу якого розглядав військовий трибунал Північно-Кавказького військового округу. Тому що вони діяли в рамках закону, а присяжні — в рамках власного уявлення про справедливість. Це страшно. Зрозуміло, що таким чином існує тенденція до беззаконня, зокрема й у суді присяжних.

Суспільство має бути підготовлене. Кожен, хто хоче завтра піти в суд присяжних, — він готовий бути неупередженим? Готовий бути мужнім? Піти на певні жертви? Починаючи з того, щоб витратити свій час. Адже це не право — бути суддею в суді присяжних, це обов'язок громадян. Насправді — це участь в управлінні державою.

Ми часто говоримо про право на вибори, але воно не є головним. Ми забуваємо про іншу статтю Конституції, відповідно до якої громадяни мають право на участь в управлінні державними справами, а виборче право — це всього-на-всього один з механізмів участі в управлінні. Воно є другорядним, й обслуговує те, перше, право. Але участь у судочинстві — це також участь в управлінні. Управління — це не тільки виконавча влада. Можна замінити українським словом «правління», адже «управління» більше скидається на виконавчу владу за своєю суттю. А ось «правління» — це ближче. Коли ми говоримо про управління, це і законодавча сфера, і судова. Попри те, що в законі написано «право», фактично бути присяжним — це обов'язок. Якщо ти хочеш демократичну державу, то й бери участь у цьому, а не тільки вимагай від когось. Але це ментально має пройти через наших людей, щоб вони розуміли й були до цього готовими.

— Чи вважали б ви за доцільне, щоб суд присяжних існував у нас не тільки в кримінальному, а й у цивільному процесі?

— Я ніколи не був прихильником суду присяжних саме в цивільних справах, тільки в кримінальних. Тому що в цивільному не діють елементи милосердя, справедливості. А в кримінальному — якраз діють. Чому, наприклад, в деяких кримінальних справах написано, наприклад, що суд присяжних не тільки визначається з вердиктом «винен — не винен», а й може сказати, чи враховувати пом'якшуючі обставини при визначенні покарання (суд присяжних цього не робить, це визначає професійний суддя). Тоді якщо суд присяжних сказав «не враховувати», суддя не може пом'якшити покарання. А сказав «враховувати» — тоді суддя зобов'язаний пом'якшити покарання.

— Тобто виходить за рамки «винен — не винен»?

— Так. Я кажу про найоптимальнішу модифікацію для реалізації принципу верховенства права, принципу милосердя та справедливості. За радянських часів, коли про корупцію взагалі не йшлося, були в мене різні ситуації. Наприклад, в одній з них давали 13 років позбавлення волі, в іншій — вісім, а в третій — взагалі знаходили можливість не посадити. За вбивство.

— Не посадити за вбивство?

— Так, це випадок з моєї практики.

— І що, встояли ці ваші рішення у вищих інстанціях?

— Встояли. Прокуратура довго думала, чи подавати протест через м'якість, і не подала.

— Це ж який був рік?

— Приблизно перша половина 1980-х. Я тоді був народним суддею. Тобто всі ситуації різні, елемент милосердя впливає і на суддів, але на присяжних — у значно більшому ступені. Адже якщо суддя там, де можна застосувати елемент милосердя і справедливості, вишукує бічні закони, то присяжним цього робити не доводиться. Вони просто сказали «треба», виходячи з власної психології, бачення конкретної ситуації й особистості підсудного.

Як облаштувати судову систему

— Вікторе Івановичу, ось у вас з'явився шанс з нуля звести судову систему. Що ви робитимете? Порозганяєте всіх, переформатуєте суди? Що б ви зробили точно, щоб отримати на виході правосуддя таким, яким воно має бути?

— Щодо того, що накоїла нинішня влада, то це виправляється набагато важче. Хоча, звичайно, я не кажу, що раніше все було ідеально. Я повернув би колишню організаційну структуру. Я — за чотирирівневість з маленьким ВС, суддів 20–25. Організаційно це просто: повертаємося до середини першого десятиліття цього століття, у 2005–2007 роки. Процесуально — майже так само повертаємося туди, а все, що накоїли потім, викидаємо. Насамперед викидаємо монополію адвокатури, непомірний судовий збір. Все це робиться доволі швидко.

— А з кадрами що робити?

— Кадри — це найбільша проблема, яка існувала завжди. І тут я не знаю, що робити. Я за повне, якісне вичищення кадрів. Коли ми говоримо, що реформа відбувалася довго, поетапно, практично була завершена організаційна структура, то маємо визнати, що з кадрами й тоді вийшов прокол.

— І як чистити?

— Для початку я би проаналізував рішення суддів за останні два-три роки, що він «наваяв» у своєму минулому житті. З погляду того, що просив позивач, як вирішив спір суддя та якими були його мотиви. Тут дуже чітко видно, як мислить людина, яким є її рівень, ступінь володіння сукупністю нормативного матеріалу. На найпершому етапі цього було б достатньо. Цієї категорії суддів, які пройшли фільтрацію через відображення їхніх попередніх рішень, мені було б достатньо. Тих, хто не пройшов таку перевірку, я би звільняв. І тільки після цього починав би, можливо, всі ці конкурси, тести.

На першому етапі, можливо, скасував би норму, яка забороняє бути суддями після 65 років, і повернув би тих із них, хто виказав відповідне бажання. Але тільки після ревізії їхніх рішень. Я знаю, що були дуже талановиті й порядні судді з ВС, які сьогодні без роботи, оскільки їм 67–68 років. Тому що сьогодні, коли нам кажуть, мовляв, давайте молодь пустимо, я пропоную подивитися: ось «пустили» ми її в останній парламент. І чого ми досягли, клюнувши на слово «молодь»? Якщо ж говорити глобально, то починати слід з вищої юридичної освіти.

Через 2 роки на Черкащині можуть з’явитися поліцейські гелікоптери

На початку 2020 року Нацполіція планує отримати перші гелікоптери. Вони здійснюватимуть підтримку наземних груп під час проведення спецоперацій. Відтак Нацполіція розпочинає набір та подальше навчання пілотів-поліцейських, інформує прес-служба Нацполіції України.

За словами глави Нацполіції Сергія Князєва, протягом 2020 року Нацполіція України планує отримати перші 10 вертольотів моделі Н145, які використовують у службовій діяльності поліцейські Чехії.

“Водночас ми повинні оголосити конкурс на заміщення вакантних посад не пізніше липня 2018”, – сказав глава Нацполіціі.

Екіпажі цього підрозділу працюватимуть по всій країні – поліцейські в щоденному режимі обслуговуватимуть підрозділи патрульної поліції, поліції превенції, конвойної поліції.

ВИСОКИЙ СМОЛОСКИП ІЗ СИНІМИ ОЧИМА (Спогад про Костя Світличного)

                                        
З Черкас до Сміли їхать так далеко...Кілометрів аж тридцять, мабуть, буде.

Попутка.

Якась залізяка нещадно гупає в днище «Жигуля», але це не заважає моїй дрімоті. Голова інколи відскакує від шибки й думки, що ніби вже закуняли, знову стартують від Хрещатика.

Забуваємо. А й справді, коли ми їх згадуємо? Тільки на поминках. У Валентини Михайлівни в плані заходів є «згадати Світличного». Мабуть якась дата підпливає: чи народження, чи смерті. Мать таки народження. Це він 22-гого? Дев'яносто буде. Ану, вдома гляну. Миколі Негоді гарно зробили: кожен письменник свої спогади написав. Книжку видали. Аби ж отак і Світличному...

Кость Кирилович... Ох, не можу без усмішки його згадувати. Водій побачив у дзеркалі мою либу й подумав: «Вальтонутий». А що, як у мене пика така? Мені Кость Кирилович її набив.

Було це ще, коли я писати вчився. Тільки не букви... Букви я сяк-так уже писав. Гуморески писати вчився. Вірніше я думав, що умію їх писати. Уже й «Червоний стяг» їх з пів-дюжини надрукував. Правда, або перекрутять, або кінця відірвуть. А я пишу, аж стільниця вгинається. Прибіжу до Горбівненка: «А ж на – почитай!» Ну, а Толя, ви ж знаєте: покрекче, покурить (уже покинув): «Треба тебе черкаським письменникам показати, бо ти вже так пишеш, що я тебе й оцінити не можу».

Ого! А я цвіту!.. А мене розпирає!.. Мерщій збирати до купи свої творіння. Оце гарна гумореска про новоселів: «Сотні дятлів сталевими дзьобами довбали бетон». Га, як сказав! Або ось: «Не штовхайтесь ззаду, бо я одного дядька штовхнув під комбайн, то в оту дудку вилетів разом із січкою». Ох, і смішно!.. Аж страшно. Іще ось цю, і цю, та й цю – нехай почитають. Папка в мене з роботи була принесена з написом «ТОКАРНІ ШАБАШКИ». Отуди я й склав своє добро.

Заводить мене Толя в Спілку. Де-кого з письменників я знав уже. Негода тоді був головою. Він привітався з Горбівненком за руку. Ну, й зі мною теж. Маленька долонька, відмітив я. Папку тримаю під пахвою напоготові, щоб, як показувати, то – зразу. Микола Тодосійович продовжує розмову з якоюсь поетесою, і з нами заодно, ніби й ми щось у цьому петраємо. Толя, може, й петрає, бо він у «Вітрилах» уже гостював, а я роблю розумну мику, а виходить дурнувато. Ну, говорили так, говорили... Толя мене ще не показує, то я папку на стіл поклав: дивись осьо, може забув чого приїхали?

«...А місяць із зірочками в піжмурки грається, – каже Негода поетесі. – Ось бачите, – до нас, – як дитина пише?»

Дві зірки летять на мене. Просвистіли й пролетіли мимо. Іще дві зірки летять назустріч. Де ж місяць? Чого ж він не грається? Якось часто загупотіла залізяка й голова затанцювала по шибці. Прокинувся. На зустрічній хурі, окрім чотирьох фар, лампочок-лампочок!.. Як на ялинці. Граються. Щось радісне має зараз статися. Щось велике, яскраве, добре, привітне. Ну, що, що?

Ах, так, так: Кость Кирилович заходить. На всіх напала посмішка, в кімнаті посвітліло. Отакий високий смолоскип із синіми очима.

«Світличний-Світличний-Світличний», – заїла в мене платівка. А рука! А долоня! Такий потиск, наче я йому брат, а він мене не бачив, ну з півроку, а може й місяців вісім.

– То що там Сміла? Хати вверх димарями?.. – Це до Толі. А до мене – приязний погляд: хто такий, хлопче? Чи вмієш щось утнути, чи поему, чи романа? Чи так зайшов оце до спілки?..

– Це Володимир Ткаченко, гуморист, – подав мене Толя, як бутерброда. – Чи не змогли б ви почитати, що він оце пише та підказати щось, бо у нас, у Смілі, немає такого письменника, щоб підказав.

– Гуморист? Це добре! Нам гумористи потрібні.

Кость Кирилович повагом бере до рук мою папку й починає ретельно вивчати напис «ТОКАРНІ ШАБАШКИ».

– Ой, та це в мене папка... з роботи... – лепечу та кидаюся розв'язувати торочки.

– А я думав назва твору така чудернацька. Не розв'язуй, я вдома почитаю.

Довго мені та папка служила, аж розпухла. Володя Даник колись побачив та й питає: «Ото ти скільки написав!?» А що ж ти думав, що я по гуморесочці в рік пишу? Мене було, як поперло!..

Ото, мабуть, тижнів зо два пройшло. «Поїхали, – каже Горбівненко, – в Черкаси та послухаємо, що нам письменники скажуть». Ну, власне, не нам, а мені, але ж і Толя буде раків пекти, якщо там щось не так, бо він же мене привозив на оглядини.

У спілці було завізно. Костя Кириловича з двох боків підпирали гарні дівки, з усього – студентки. Цокотіли щось йому і сором’язливо відводили очі, коли довгий палець Метра товк у зошиті якусь недолугість: «Краще, краще отут треба сказати. А, пошукай слово. Воно є. Треба тільки захотіти й найти його».

Ми вже довгенько топталися в полі зору Світличного, переручкалися з тими, до кого підходив Толя і з тими, хто до нас підходив, аж ось сині очі піднялися й зафіксували нашу присутність.

– Го-го! Сміла приїхала. Ану, дівчата, – Кость Кирилович показав їм долонею на край столу, так, щоб і відсунулися трохи, і не повтікали, – почекайте, поки я ось цим хлопцям морди понабиваю.

Якось «морди» не те, щоб мені не сподобались, але кілька сороконожок по спині проповзло. Та ще оті «ТОКАРНІ ШАБАШКИ»... аж піднудило.

Нарешті Кость Кирилович перегорнув папку «шабашками» донизу і на світ показалися мої шедеври.

У «Фотошопі» є така функція: «Накласти маску». Це, щоб верхнім накрити нижнє, і щоб нижнє просвічувалось крізь верхнє, де треба. Мені в першому класі ставили одиниці з письма. Вчителька накладала густу червону маску поверх моїх синіх каракулів. Але такої маски, яку наклав Метр гумору не снилося й заповзятій моїй учительці. Красне письмо! Я дивився на нього мертвими очима й відчував, що дерев'янію.

– А чи давно ти пишеш? – питає Кость Кирилович, вишукуючи з копички якогось, мабуть, найчервонішого аркуша.

«Ні», – хочу сказати, але сучок в роті не гнеться. Десь у горлі схрестилися дві гілляки й заскрипіли: «І-і-і».

– Ось, дивися...

Кость Кирилович водив нігтем своєї «гаківниці» по рядках і говорив. Я його не чув. Вуха, як чага, не ловили й мілідецибела. Кілька світлових років продовжувався цей сеанс і в кінці віків мене розкодували милі слова:

– А іскра божа в тебе є! Пиши!

Ні, дудки. Нема дурних – поженились.

Усю дорогу додому Горбівненко, аби повернути мене з офсайда, переконував, що автор – це таке цабе, що може зовсім не зважати на поради, але прислухатися до старших треба.

Їду цією ж дорогою, як і двадцять з гаком років тому. «Морди понабиваю». Сьогодні це згадується з таким теплим щемом... а отак подумаєш, то нині й морди нема кому підставити.

Якось непомітно ми виросли, помудрішали, виписались. Де-хто має літературні відзнаки. Коли згадуємо наших наставників, то переносимося в час, своєї юності. І саме юнацька романтика, в найбільшій мірі, піднесла образ гумориста Костя Світличного на підмурок вічності.

25 вересня 2011 року. Володимир Ткаченко ­– учень Костя Світличного.

На в’їзді до Києва встановлять 18-метрову статую княгині Ользі

На в’їзді до Києва з боку Житомирської траси встановлять 18-метрову статую княгині Ользі, повідомив мер столиці Віталій Кличко в ефірі телеканалу «Київ», інформує його прес-служба.
   Він зауважив, що на в’їзді до різних міст світу розташовані символи цих населених пунктів. Кличко зауважив, що на деяких в’їздах до столиці можна побачити лише таблички з написом назви міста.
  «Тому ми вирішили встановити в'їзні знаки з символами нашого міста», – розповів мер.
   Історики вважають, що княгиня Ольга правила Київською Руссю після загибелі свого чоловіка князя Ігоря з 945 до 962 року.