вівторок, 6 серпня 2013 р.

Думки напередодні 22 річниці Незалежності

                                         
                                        "Правителі повинні не звинувачувати людей у
                                          відсутності патріотизму – а зробити все від
                                          них залежне, щоб вони стали патріотами".
                                                                                               ( Томас Маколей)

                                                                                     
 Ось, зібрався я поділитися своїми роздумами на таку недругорядну тему: у якій кількості ми нині маємо свідоме українське патріотичне суспільство? А наштовхнуло мене на це те, що я почув минулої неділі, будучи присутнім на партконференції Черкаської обласної організації РУХу. Партконференція була об'єднавчою. На ній було обрано керівний склад організації, окреслено перспективи діяльності.
   І от, під час виступу представника Центрального Проводу Івана Зайця, один з делегатів поставив запитання про те, підіймаючи які проблеми суспільства, організація зможе збільшити й закріпити за собою кількість прихильників та електорату на виборах (місцевих, загальнодержавних) у майбутньому.
  На це пан Заєць відповів, що, на жаль, ми нині маємо суспільство, стурбоване головним чином соціально. Натомість, патріотично налаштований прошарок суспільства є мізерним і на нього зглядатися нині - неперспективно.
   Те, що я таку відповідь сприйняв вкрай негативно, я не зупинятимусь.
   Виникло у мене наступне запитання: то що, ми втрачаємо українське патріотичне суспільство? А, як наслідок, втрачаємо Українську Державу? Адже, не маючи національної складової, ми перетворюємось усього-навсього в додаток до метрополії (східної чи західної), до якої приведе країну неукраїнська її верхівка. Та верхівка, яку це саме населення й обрало для себе на роки наперед.
  Спробую знайти на це запитання до самого себе, відповідь самому собі.
  Давати собі відповідь почну, аналізуючи власне спілкування з найрізноманітнішими представниками сьогоднішнього українського суспільства. Почну зі спілкування з найближчими територіально й закінчивши найвіддаленішою його частиною.
  Найближчі - це сусіди, друзі, колеги. Далі - мешканці Черкас, області, України. Найвіддаленіша - українська діаспора за кордоном.
  Отже, сусіди. Їх у мене небагато. Але, з живучих найближче декількох моїх ровесників (50-55 років), один: "Да нафіг ана мнє, ета палітіка! Развалілі Саюз, тєпєрь мучімся...". Другий: "Я, хоч і не стовідсотковий  українець (батько у мене білорус), але вважаю, що справжню державу можна збудувати тільки ставлячи на перше місце українські державні інтереси і маючи проукраїнську владу. А ми цього не маємо усі роки Незалежності". Третій: "Оце вчора чув телепередачу з Медведчуком і впевнився, що він має рацію і лише з Росією маємо перспективу розвитку". Четвертий, росіянин, "афганець", просто обходить мене стороною і ні в жодні дискусії не вступає. Решта людей, що живуть до мене найближче, говорять, що їм абсолютно однаково, якою мовою з ними розмовляють, у якій країні вони живуть, та й взагалі, при Союзі їм жилося краще й легше.
   Тобто, серед моїх сусідів патріотичне населення практично відсутнє.
   Черкащани.  На день я маю зустрічі приблизно з сотнею різних містян. Проблеми мають найрізноманітніші. Але переважна більшість налаштовані абсолютно патріотично, проукраїнськи. Та це саме та частина черкасців, яка і йде на контакт зі мною, як прихильники українського патріотичного руху. Спілкування ж в місцевих інтернет-спільнотах, місцевих соціальних мережах про це не кажуть. Тут більшість російськомовна, проросійськи налаштована, або інертна до таких проблем.  Тобто, маємо висновок, що і тут свідомі українці не складають статистичної більшості.
   Дуже тішить ситуація загальноукраїнська. Насправді вона відрізняється від того, що нам кажуть ЗМІ. Спілкуючись з мешканцями усіх регіонів України, з радістю спостерігаю, що кількість україномовного населення, наприклад, Одеси (тим паче - Одещини) невпинно зростає. Навіть ті російськомовні, до яких звертаєшся українською, переходять на українську, а не демонстративно відповідають, мовляв, "здєсь па-укрАінскі нє гаварят". Це, якщо й відбувалося, то в минулому. Тобто, природня українізація населення поступово відбувається. І це, не дивлячись, що керівництву держави це (перепрошую) "монопенісуально".
   Ну, про українську діаспору майже усіх вікових та соціальних верств не варто й говорити - вона чи не стовідсотково налаштована патріотично. Та от, на жаль, не в Україні вони знаходяться...
  Запитаєте, до чого це я? Навіщо воно мені і вам? А ось до чого. У 2015 році українці будуть обирати собі Президента. А виходячи з того,   з якими переконаннями буде більшість населення країни, такого президента й матимемо. Далі, який президент, такий і уряд. А звідси - державна політика - внутрішня й зовнішня.
  Висновок: сьогоднішньому керівництву України українські патріоти не потрібні, осередок проукраїнського руху НРУ (яку б назву він тепер не мав, ми знаємо цю партію, як РУХ) збирається акцентувати свою пропагандивно-агітаційну діяльність головним чином на питаннях соціально-економічного напрямку. То й задумаємось - чи зможе в найближчі часи постати у світі нова держава - наіонально- , соціально-справедлива, самодостатня, потужна Україна?  

1 коментар:

  1. Іван сказав про фактичний стан, Назар підтвердив його правоту. Я кажу, що зосередженість на соціальних проблемах означає програш, а спосіб виховання патріотів ніяке обєнання не визначило. Хіба що "Свобода" за Юрієм Іллєнком. "До зброї"

    ВідповістиВидалити