На Ракеті гарно й весело було. Та загуло...

Літо та красень-Дніпро навіяли написати про це.
Що не кажіть, а були часи... Як тільки на Дніпрі починалась навігація, так і рясно на Дніпрі ставало від флоту: великі й малі пароплави, баржі самохідні й несамохідні. І - справжня радість для нас малих - Ракети, Метеори, Комети!..
   До Києва з Черкас (тоді як ще греблі канівської не було) на Ракеті чотири з половиною години,  а назад, до Черкас, це вже за течією - чотири години рівно. Ходили (чуть бува не написав - плавали))) не лише до Києва. Ходили й до Дніпропетровська, Запоріжжя, до нашого Канева тощо.

Метеор.
  Під час рейсу було досить цікаво: поза салоном - з вітерцем, а в салоні, у якому завжди працював буфет - з морозивом, ситром, а, коли стали вже дорослими, то й з пивком!
Ракета.
  Ціни на квитки до Ракети чи Метеору були досить доступними - щось чотири-п'ять рублів до Києва. А ходили ці красені на підводних крилах з 6 ранку десь до 6 вечора з інтервалом 4 години.
   Головне ж у мандрівці Дніпром - це неповторні, чарівні краєвиди!






   З розпадом Союзу усі ці Ракети і Метеори досить швидко зійшли з маршрутів. Рух на підводних крилах, а особливо момент підйому на них, вимагає колосальних витрат палива. Експлуатувати такі судна, зберігаючи при цьому низькі ціни на проїзд, могла собі дозволити тільки країна з величезними запасами нафти.
  У новітній історії України було дві спроби відновлення маршрутного пасажирського судноплавства на Дніпрі. У вересні 2011 року було урочисто відкрито у Каневі споруду зі скла і металу, названу Авто-Ріка. За задумом авторів, вона повинна була відігравати відразу три ролі – автовокзалу, річкового вокзалу і туристичного центру.
  Це була епоха підготовки до Євро-2012, коли будувалися автобани і запускалися швидкісні потяги Інтерсіті-плюс, тому ідея не здавалася настільки вже утопічною. Тоді Міністерство інфраструктури вело переговори з власниками судноплавних компаній, і вже у квітні 2012-го з Києва до Канева (на жаль, не до Черкас) повинні були вирушити перші теплоходи. Але вокзал досі приймає тільки автобуси.
   Зараз вже третій рік по акваторії вздовж Черкас ходить прогулянковий теплоходик. Від річкового порту вверх по течії трохи поза міст і назад. Цікаво, комфортно, приємно. Аде це - всього-навсього прогулянка... Може колись і відновиться пасажирський флот... 
   Звичайно, якщо й відновлять якісь річкові пасажирські рейси, то можна лише уявити, які будуть на це задоволення ціни!

Громадська рада проти корупції

 Вчора був присутній на черговому засіданні Громадської ради при Черкаській облдержадміністрації.  Зібрання було присвячене питанню антикорупційної діяльності ради. Хотів було описати, як все відбувалось, але не про це буде цікавіше. Більш потрібним вважаю викласти тут про те, чим саме повинна зараз зайнятися рада.
  Ось що важливіш. І про це вчора у своєму виступі довела нам чи не найкреативніша представниця ради Вікторія Феофілова. Публікую тут її допис на блозі телеканалу "Вікка":
Ми багаті чи бідні? Питання не таке очевидне, як здається на перший погляд. Думаю, що більшість українців уже розуміють, що проблема не у відсутності в Україні ресурсів, а в нераціональному їх використанні. Зокрема і корупційних чинниках: бюджетні потоки поки пройдуть крізь усіх розпорядників до кінцевого набувача вигоди (тобто нас із вами), значно міліють, осідаючи в нечесних руках. Але є й інше: на ті самі гроші можна накупити риби і з’їсти, а можна купити вудку та ловити рибу все життя. Саме про це вестиму мову далі.
В обласному бюджеті Черкащини грошей не дуже багато. На жаль, ми все ще залишаємося дотаційним регіоном. Однак у цьогорічному бюджеті, при всій його "скромності", на потреби громадських організацій спрямовано не багато, не мало, а мільйон гривень. Але спрямовано не всім ГО, а лише організаціям інвалідів та ветеранів. Чому так? Тому що існують закони України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" та "Про статус ветеранів війни", які нібито зобов’язують надавати фінансування об’єднанням інвалідів та ветеранів. Просто на підтримку їхньої статутної діяльності. Без зазначення, на яких засадах і в яких обсягах це має відбуватися. Чи правильно це? Маємо проблеми як в морально-етичній, так і в юридичній площині.
1. Розробники закону могли керуватися виключно благими інтересами: допомогти найменш захищеним громадянам. Натомість, враховуючи відсутність таких же норм для будь-яких інших ГО, ми маємо типовий приклад дискримінації: чому інтереси організацій ВІЛ-позитивних чи, приміром, онкохворих дітей, не мають від держави такого ж ставлення? Хто і коли вирішив, що інтереси саме цих цільових груп є вищими від інтересів інших?
 
2. Фінансування, увага, іде саме на "статутну діяльність" організацій. Не на заходи чи соціальні послуги, а, як правило, на утримування апарату, приміщення тощо. При цьому не вимагається нічого, окрім як бути офіційно зареєстрованою організацією інвалідів та ветеранів. Жодних інших критеріїв. Таких у нас в області, за словами керівника департаменту соціального захисту, близько 40-ка. Чи всі вони є дійсно суспільно корисними та ефективними? Ніхто не перевіряє. Їм просто надають фінанси з року в рік. З державного, обласного та міського бюджетів. Детальніше про те, як витрачаються ці кошти, можна почитати тут та тут.
Отже, цього року маємо мільйон (це рівно стільки ж, як і в минулому році, криза не позначилася на цій статті бюджету). Для порівняння, на допомогу родинам загиблих воїнів АТО бюджет спрямував тільки 400 тис. грн. А тут – мільйон, щоб просто роздати людям, які по суті, повинні мати лише реєстраційні свідоцтва потрібних організацій. На обговоренні обласного бюджету представники громадської ради при ОДА проголосили всі вищезазначені зауваження до цієї статті бюджету і оголосили вимогу: розподіляти кошти лише на конкурсних засадах, а також розширити коло можливих учасників зарахувавши інші організації, які надають соціальні послуги.
Загалом пропонувалося змінити підхід: визначити, яких саме послуг потребують жителі (ті самі інваліди та ветерани, а також інші), та надати кошти тим організаціям, які найбільш ефективно ці послуги можуть надати. Конкурсна основа дасть можливість запровадити чіткі критерії відбору ефективних пропозицій та зробити процес оцінки прозорим. Присутні на обговоренні очільники області – Валентина Коваленко та Юрій Ткаченко – визнали логічність та конструктивність таких вимог. Начальник департаменту соціального захисту населення Руслан Чикало привселюдно пообіцяв перевести розподілення коштів на конкурсну основу. На тому і порішили. Свідками цього були більше сотні осіб, присутні на тому обговоренні.
 
Що далі? Представники ГР, як виховані люди, пишуть листа на ім’я заступника голови ОДА Віталія Коваля, в якому просять долучити їх до розроблення положення про конкурс. Чемно чекають місяць і, не отримавши відповіді, звертаються вже безпосередньо до пана Чикала із пропозицією завітати на засідання комісії ГР з соціальних питань. На цій зустрічі виявляється що… 400 тис. грн вже роздали 15-ти громадським організаціям! Швиденько за місяць роздали. Після тривалої дискусії, реагуючи на праведний гнів громадських діячів, які відчувають що їх в черговий раз "кинули", Руслан Олександрович визнає, що таке розподілення коштів не є ефективним, що частина організацій, які отримують кошти за цією статтею, є фіктивними, що ручне роздавання матеріальної допомоги керівниками цих ГО не є прозорим. І всі учасники засідання домовляються все ж таки почати працювати над створенням положення про конкурс, створивши для цього робочу групу.
І от, представники робочої групи – Анна Харченко, Наталія Несват, Тамара Борисова – збираються, щоб почати працювати над конкурсним положенням, а натомість… на засідання приходить Руслан Чикало у супроводі заступника, юриста та цілого натовпу ображених представників громадських організацій ветеранів та інвалідів, які закрикуючи і затупуючи дівчат, починають доводити непотрібність жодних змін. Вони не хочуть конкурсу, вони не хочуть конкуренції, їх все влаштовує.
І якщо зрозуміти самих представників ГО ще можна (більшість із них – старі люди, які не хочуть розвиватися, вчитися писати якісь там конкурсні заявки, надавати послуги і звітуватися за них), то впертість представників влади для мене очевидно носить ознаки корупційних інтересів. Якщо є ручне розподілення коштів – є непрозорість. А в мутній водичці, як відомо, легко ловити рибку. До того ж, вимагати прозорості в такому питанні – невдячна річ. Вас відразу звинуватять у тому, що ви – кровопивці – проти ветеранів та інвалідів.
Хоча насправді мова іде про те, щоб за наші гроші ветеранам та інвалідам надавалися якісні послуги, а не платилися зарплати керівникам фіктивних ГО, комунальні витрати на їхні офіси або надавалася можливість розподілення "вручну" соціальної допомоги. Адже коли немає ні критеріїв, за якими обирають кому ж надати кошти, ні власне уточнень щодо діяльності та її якості, то це означає, що результати і ефективність роботи профінансованих організацій поміряти просто неможливо.
Попри все це, ми (представники громадської ради при ОДА) не збираємося опустити руки і дозволити й надалі витрачати кошти обласного бюджету незрозумілим чином. Я – не політик, мені не треба популярності в електорату. Моя організація ніколи не претендуватиме на ці кошти, тому в мене немає особистого інтересу в цьому питанні. Але як будь-який житель області я зацікавлена в тому, щоб кошти бюджету розподілялися максимально ефективно та прозоро. І якщо чиновники проти цього – значить вони повинні піти геть. Тому найближчим часом я планую запропонувати ГР провести громадську експертизу роботи департаменту соціального захисту. І тоді всі зможуть побачити, скільки грошей і кому ми вже "подарували", хто і як ухвалював рішення про спрямування цих коштів, які люди отримують безпосередню вигоду від функціонування цих програм.
П.С. Ну, якщо вже бути до кінця чесною, деяка особиста зацікавленість у мене є ;) Однією з організацій, які вже багато років отримують гроші з бюджету, є Черкаська обласна організація ветеранів та її багаторічний голова Володимир Веретільник. Про цього пана я почула минулої весни, коли він потрапив у "люстраційний" список за те, що на сайті ПР звертався від імені своєї організації до Януковича з вимогою "розігнати фашистів на Майдані". То от мені досі це болить. І справа не лише в тому, що жодний майдан не вплинув на громадську "кар’єру" цієї людини. А справа в тому, що така поведінка скоріше наслідок ручної схеми розподілення коштів: хочеш отримувати бюджетні кошти? Давай, допомагай! І такі організації вимушені робити подібні заяви на догоду владі. Тому треба врешті-решт розірвати це порочне коло залежності та непрозорості. І тільки чесна конкуренція та публічність можуть стати цьому на заваді.
П.П.С. А ви би на що витратили мільйон бюджетних коштів?
                                                        *    *    *
Не дочекавшись закінчення засідання я, приготувавши запит про суму бюджету на ІІ півріччя та планування витрат цієї суми, відпросився і пішов до Управління культури (це управління входить в мою, як голови гуманітарної комісії, "парафію"). Там якраз відбувалась колегія і я  передав запит начальнику управління культури.

Бидло - воно й у вишиванці бидло...

Сергій Рубан:
Події під час вчорашнього футбольного матчу "Динамо - Шахтар" в черговий раз показали чому ЄС досі не скасував візовий режим з Україною! Всім учасникам масової істерії "корупція на кожному кроці", "всі політики однакові", "де реформи?" - я скажу відверто кожному - ВИ всьому винуватці. ВИ це допускаєте, і ВИ це робите. "Жити по-новому" - це не одягати вишиванки, співати гімн України, почепити прапорці на авто а тим часом паркуватись як мудаки, розпивати в публічних місцях алгокольні напої, плювати насіння, переходити дорогу на червоне світло і будь де, де захочеться, засмічувати сміття вулиці та ліси, не поважати ближніх і, навіть, своє оточення. Моральне право критикувати владу має лише той хто готовий нею стати і працювати. Та перед цим потрібно змінити себе, бо країна - це ми! Наведіть порядок у своїй голові! Будемо поводитись як європейці - матимемо рівень життя як європейці! Все просто!

Черкащани-Герої

З Блогу Вівчариків.
 

Вважаємо, що черкащани повинні знати усіх героїв, хто віддав життя заради нашого з вами майбутнього. Просимо допомогти наповнити розділ.: nazarviv@gmail.com.
Попрошу і я: nazar_bo@i.ua

Амброс Сергій Сергійович

 Народився 16 травня 1990 року
18 лютого 2015 р. під час мінометного обстрілу у м. Широкино загинув вірний син України, черкаський ультрас, кращий друг, син та коханий, наш побратим, молодший лейтенант полку “АЗОВ” Сергій Амброс, повідомляє Громадський корпус полку “Азов” Черкащини.

Номер картки його батька Амброса Сергія Васильовича 4405 8823 0062 3968 ПриватБанк

Антоненко Павло Леонідович

Дата та місце народження: 2 квітня 1992 р., м. Чигирин, Черкаська область.

Дата та місце загибелі: 31 січня 2015 р., смт. Гродівка, Донецька область.

Звання: Старший солдат.

Посада:

Підрозділ: 44-а окрема артилерійська бригада.

Обставини загибелі: Загинув 31 січня 2015 р. під час обстрілу з РСЗВ «Град» у районі смт. Гродівка, Донецька область.

Одружитися не встиг...

Арабських Віктор

Виконуючи бойове завдання, загинув у танку Олександр Олiйник, найкращих механiк-водiй батайону. Намагаючись врятувати танк та дiстати тiло Саші, пiд мiнометним обстpiлом загинув наймолодший командир взводу Петро Шемчук, разом з ним загинув Віктор Арабських», - написав 8 лютого у Фейсбук замкомбата «Звіробою» Олександр Буйволюк.

Бойко Віктор Анатолійович

 

Дата та місце нарождення: 14 серпня 1974 р., м. Звенігородка, Черкаська область.

Дата та місце загибелі: 18 липня 2014 р.

Звання: Старшина.

Посада: Сержант з МТЗ.

Підрозділ: 34-й батальйон територіальної оборони "Батьківщина".

Обставини загибелі: Загинув під час нічного чергування від кулі снайпера, яка потрапила в гранату у нагрудній кишені жилета-розподільника.

Сімейний стан: Залишилась донька.

Місце поховання: м. Звенігородка, Черкаська область.

Бевз Роман Миколайович

Дата та місце народження: 28 липня 1981 р., с. Аврамівка, Монастирищенський район, Черкаська область.

Дата та місце загибелі: 2 жовтня 2014 р., с. Старогнатівка, Волновахський район, Донецька область.

Звання: Старший лейтенант.

Посада:

Підрозділ: 14-й батальйон територіальної оборони «Черкаси».

Обставини загибелі: Загинув 2 жовтня 2014 р. під час обстрілу біля с. Старогнатівка, Волновахський район, Донецька область.

Сімейний стан: Залишилось троє дітей.

Місце поховання: с. Аврамівка, Монастирищенський район, Черкаська область.

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). 

  Белима Микола

18 лютого 2015 року у госпіталі від отриманих поранень помер боєць із села Лузанівка Кам’янського району Черкаської області, пише "Про головне".

Микола Белима отримав поранення в голову 8 лютого у боях за Дебальцеве. Переніс кілька  операцій, але життя героя обірвалося, повідомляють односельчани бійця.

Бойко Ігор Дмитрович

Дата та місце народження: 23 серпня 1972 р., м. Черкаси.

Дата та місце загибелі: 30 січня 2015 р., м. Дебальцеве, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Розвідник-снайпер.

Підрозділ: 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Обставини загибелі: Загинув 30 січня 2015 р. в результаті артилерійського обстрілу взводного опорного пункту в районі м. Дебальцеве, Донецька область.

Сімейний стан: Залишилися дружина, 17-річна донька та 7-річний син.

Місце поховання: м. Черкаси.

Указом Президента України № 108/2015 від 26 лютого 2015 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).  

Вергій Віталій

45-річний чоловік був бійцем 128-ї гірсько-піхотної бригади. Він загинув у селі Рідкодуб на Донеччині, перебуваючи в оточенні.

Войцехівський Євген ("Чех" )

Дата та місце народження: 16 липня 1979 р., м. Кам'янка, Черкаська область.

Дата та місце загибелі: 7 липня 2014 р., м. Щастя, Луганська область.

Звання: Солдат.

Посада: Снайпер. 

Підрозділ: 24-й батальйон територіальної оборони "Айдар".

Обставини загибелі: Загинув під час збройного нападу бойовиків близько 5-ї години ранку на комендатуру міста Щастя біля Луганська. До комендатури під'їхала диверсійна група під виглядом українських військових з українським прапором. В автомобілі сиділи люди, які сказали, що привезли «сепаратиста». Євген Войцехівський підійшов до них без зброї і бронежилета, і диверсанти відкрили стрільбу з автоматів, вбили бійця і обстріляли вікна комендатури.

Сімейний стан: Залишились дружина та двоє маленьких синів — 3-х та 5-и років.

Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Воропай Василь (1956 року народження)

Загинув 31 січня 2015 року під час обстрілу районів селища Гродівка Донецької області загинув сільський голова села Косарі Кам’янського району. був призваний 4 вересня 2014 року в 43-ю артбригаду.

У Василя Воропая залишилися дружина та двоє дітей.
4 лютого село Косарі Камʼянського району Черкаської області було в жалобі. 
Проводити Василя Васильовича у останню путь та підтримати його рідних та близьких у горі зібралися не лише жителі рідного села, яким він керував із листопада 2008 року, а й люди з навколишніх сіл. Попрощатися із сільським головою-героєм приїхали товариші по військовій  службі, керівництво області і району, колеги-сільські голови.
Про похорон - ТУТ

Гаврилюк Сергій 

16 лютого 2015 року під Дебальцевим загинув 29-річний військовий із села Піківець Уманського району Сергій Гаврилюк, пише «Вечірня Умань».

– У цьому році Сергію мало виповнитися 30 років. У нього залишилася дружина та 8-річна донька, – розповідає волонтер штабу «До перемоги» Ольга Ситник. – Він був мобілізований у серпні. А в зону АТО потрапив у жовтні чи листопаді. Ми до нього не один раз їздили, передавали посилки. Привозили необхідні речі. Сергій був дуже веселим, душею компанії...

Волонтери зараз займаються організацією похоронів чоловіка.

Просять усіх небайдужих допомогти рідним загиблого героя.

Звертатися за телефоном: 096-461-42-39 (Ольга) або 096-215-84-73 (Інна).

 

Гага В’ячеслав 

 

Звістка надійшла ввечері 26 січня 2014 року із зони українсько-російської війни. Автомобіль, яким їхав В’ячеслав Гага, уродженець села Плешкані Золотоніського району, підірвався на міні. Разом зі своїми товаришами він загинув на місці, пише zolotonosha.ck.ua

Випускник ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, полишивши роботу педагога, пішов на контрактну службу у десантні війська. Навесні у складі свого підрозділу опинився у найгарячіших на той час точках – поблизу Краматорська та Слов’янська. Отримавши важке поранення у ногу, потрапив на реабілітацію, проте дуже скоро повернувся на фронт.

15 липня президент України нагородив нашого земляка орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

 Дубовський Костянтин Юрійович (1988 року народження)

Загинув 29 грудня 2014 року поблизу села Піски Донецької області від багаточисленний осколкових поранень. Танкіст з Гудзівки Звенигородського району. Був призваний 14 серпня.

Одружений, має 4-річну донечку, пише пише "Про головне".

Поховання загиблого героя відбулося 3 січня 2015 року.

Відеосюжет можна переглянути на сайті "Подробиці".

Ілля Ідель (1988 року народження)

Загинув після отриманих тяжких поранень у бою на Луганщині.

У госпіталі в Києві відійшов у вічність. Боєць батальйону “Айдар”
У рідній Іллі Червоній Слободі на Черкащині самотніми лишилися дружина і 6-річна донька, яких він дуже любив, пише "Козацький край".

Коваль Олег 

16 лютого 23015 року в бою з проросійськими терористами в Дебальцевому під «Градом» загинув уродженець Лисянки, боєць 128-ї гірничо-піхотної бригади Олег Коваль, інформує видання «Лисянщина».

Олег Миколайович народився 30 січня 1972 року в смт Лисянка.

Навчався в Лисянській середній школі №2. Після закінчення в 1990 році вступив до вищого військово-інженерного училища в Нижньому Новгороді. Звідти, через розпад Радянського Союзу, був переведений до Сімферопольського військового училища. Після закінчення офіцер проходив службу в місті Чоп.

Із 2010 року Олег працював у відділі архітектури Ужгородської адміністрації.

У серпні 2014 року пішов добровольцем до Збройних сил України і після військових навчань був зарахований до складу 128-ї гірничо-піхотної бригади.

Нищик Руслан

 10 лютого жителі Монастирищенського району прощалися з уродженцем села Аврамівка, військовослужбовцем 30-ї окремої механізованої бригади молодшим сержантом Русланом Нищиком, який загинув на передовій в районі Дебальцевого під час виконання бойових завдань.

Панченко Олексій Анатолійович

19 січня 2015 року, захищаючи територію Донецького аеропорту від нападу російських окупантів, в зоні проведення АТО на 40-му році життя героїчно загинув

Олексій Анатолійович народився 23 вересня 1974 року у місті Черкаси. У 1994 році закінчив пожежно-технічне училище, де й продовжив проходження служби на посаді інспектора по роботі з особовим складом до 1997 року.

22 серпня 2014 року був мобілізований до 95-ї аеромобільної бригади 90-го окремого аеромобільного батальйону. Про це інформує сайт академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля.

Подолянчук Євген 1991 р.н.

Спецпризначенець 3-го полку, старший лейтенант, командир групи Євген Подолянчук родом із Черкас загинув у неділю, 14 вересня 2014 року, від поранення осколком. Трагедія сталася під час оборони аеропорту міста Донецьк, яка супроводжувалась мінометним обстрілом із боку противника, інформує «persha.kr.ua».

Євген – родом із Черкас, після закінчення школи поїхав на навчання до Львову. Євген як професійний військовий був направлений на службу до Кіровограда у в/ч А 0680 (3 полк спецпризначення). У травні минулого року хлопець одружився, а вже за рік (у 2014-му) поїхав захищати Україну на східні рубежі.

Поховали героя-захисника в Черкасах.

Матеріал про Героя ТУТ

Поліщук Анатолій 

стало відомо про загибель у районі Дебальцевого жителя села Родниківка Уманського району Анатолія Поліщука, який служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас».

«Анатолій був справжнім патріотом і добровольцем вступив до лав батальйону «Донбас», – згадує загиблого землячка Ольга Мациборко в соціальній мережі «Фейсбук». – Толік, як називали його друзі, був дуже позитивною і світлою людиною, мав багато друзів. Анатолій загинув, захищаючи нас, щоб ми спокійно спали в теплих ліжках, щоб наші дітки могли спокійно ходити до школи, щоб ми ніколи не почули пострілів і не бачили ворожих танків на наших вулицях, загинув за те, щоб в нас було майбутнє. Немає більшої честі, аніж загинути заради ближнього свого. Дуже боляче повідомляти таку новину, але... Слава Герою! Вічна пам'ять! Герої не вмирають!» 

Попик Сергій Іванович (1987 року народження)

Загинув 8 січня 2015 року у боях на Донеччині у районі Великої Новоселівки. Молодший лейтенант, командир танку. Сергій родом з м. Христинівки Черкаської області. Був призваний на Одещині. Сергій не був одруженим. У нього залишилися батьки та сестра, пише «Про головне».

 

Пресняков Максим Сергійович (28 років)

Загинув у боях за Донецький аеропорт 18 січня 2015 року.

Максим був командиром розвідувальної роти 93-ої окремої механізованої бригади Збройних сил України, пише сайт «Про головне». Поховали його у селі Мошни Черкаського району.

Слонський Анатолій

Загинув 6 лютого 2015 року. 39-річний чоловік стояв на третьому блок-посту біля Троїцького, що неподалік Дебальцево. За останні дві доби його підрозділ відбив низку танкових атак, захопив два "Урали" та полонив росіян.

Сокуренко Роман (31 рік)

Помер 23 вересня 2014 року у військовому госпіталі Бундесверу в місті Ульм від важких поранень. Учасник АТО, боєць батальйону "Азов", пише ТСН.

Роман Сокуренко отримав важке поранення під Іловайськом Донецької області 10 серпня. Він не міг залишити помирати поранених друзів. Вони були бойовими товаришами - "Світляк", "Береза" (Березовою) та "Сокіл" (такий позивний був у Романа).

З простріленим животом Сокуренко витягнув з-під обстрілу двох товаришів, зокрема, чоловіка активістки Тетяни Чорновол Миколи Березового. На жаль, поранення товаришів "Сокола" були смертельними.

Про самого Романа батькам тричі повідомляли, що він помер. Але Роман вижив. В Україні йому зробили безліч операцій. 3 вересня він був відправлений на лікування в Німеччину разом з іншими 19 пораненими бійцями АТО. Роману був 31 рік, родом він з міста Корсунь-Шевченківський Черкаської області.

Похорон відбувся в Корсуні.

Стукала Олег (1979 року народження)

Олег Стукало служив за контрактом у військовій частині Мукачева Закарпатської області на посаді заступника командира механізованого батальйону.

Загинув під час виходу з Дебальцевого.

12 березня 2015 року бійця поховали на малій Батьківщині.

Близько тисячі жителів Лисянщини зустрічали вечірньої години 11 березня тіло загиблого героя, засвітивши лампадки і ставши на коліна. В останню путь його проводжали всією великою громадою, приїхали делегації з сусідніх районів, бойові побратими, діти устеляли дорогу живими квітами.  Заступник командира бригади, підполковник Станіслав Лисенко на скорботному місці вічного спочинку Олега, подякував батькам за сина-патріота, і дав слово помститися за його смерть, пише сайт Лисянщина.

Ткаченко Василь Антонович (1 січня 1968 року народження) 

6 лютого 2015 року о 8 годині ранку в результаті мінометного обстрілу в районі села Кримське Луганської області загинув уродженець села Воронівка Городищенського району, що на Черкащині, Василь Ткаченко.

Василь Ткаченко народився у село Воронівка, де і закінчив школу. Потім  навчався в Гарбузинському профтехучилищі. Пішов служити. Служив за кордоном, зокрема, в Угорщині.

Потім Василь Антонович одружився і жив у Донецьку. Але останнім часом жив у рідній Воронівці.

Він пішов добровольцем захищати Батьківщину 7 серпня 2014 року. Був танкістом, командиром окремої танкової механізованої бригади.

Хорошковський В’ячеслав (1971 року народження)

Загинув у зоні проведення антитерористичної операції. Поховали 11 березня 2015 року на Золотоніщині. Проживав загиблий воїн з дружиною та двома неповнолітніми доньками в селі Вознесенське Золотоніського району. В’ячеслав Дмитрович був військовослужбовцем Національної гвардії України. В АТО воював з 16 листопада 2014 року. Загинув 18 лютого 2015 року під час виходу з Дебальцевого.

Чубатенко Руслан Валерійович (1991 року народження)

Загинув від численних поранень 18 липня 2014 року біля кургану Савур-Могила Шахтарського району Донецької області під час обстрілу з мінометів та установок «Град».
Молодший сержант, командир БМП. Руслана було призвано 29 березня 2014 року з села Березняки Смілянського району до військової частини 2167. Про це пише сайт «Прочерк». 

Швець Олег

 Двох офіцерів батальйону територіальної оборони «Черкаси», які загинули поблизу Донецька під час обстрілу 2 жовтня, вчора поховали на черкаській землі, повідомив «Прочерку» військовий комісар Черкаської області Євгеній Курбет.

старшого лейтенанта Олега Швеця поховано на малій батьківщині, у Балаклеї Смілянського району. 

Шевцов Олександр (34 роки)

24 січня 2014 року під час російської танкової атаки на місто Дебальцеве загинув український боєць Олександр Шевцов із Тального Черкаської області. Загиблий служив у 128 гірськострілецькій бригаді, пише Gazeta.ua 

"Комбат частини розповів мені, що троє хлопці, серед яких був Саша, стримували прорив колони російських танків. Усі троє загинули, але танки не пройшли. Зараз намагаюся встановити місце знаходження тіла полеглого героя. Він або в Харкові, або в Дніпропетровську. Тоді будемо готуватися до похорону", – каже воєнком Валерій Кудла.

Олександр Шевцов пішов на фронт 10 квітня. Воював на Луганщині, захищав луганський аеропорт. Був поранений, лікувався.

"Я знову поїду на Донбас, бо сумую за хлопцями, – розповідав Сашко кореспонденту Gazeta.ua. – Бою і стрілянини спочатку всі дуже бояться. Дуже. Але коли починаєш стріляти виділяється такий адреналін, що страх минає. Закінчиться бій, повертається ще більший страх. Думаєш, як я це все робив і не боявся? В тилу дратують феєрверки. Не можу уявити, як хтось святкує і веселиться, коли на фронті гинуть хлопці. Ми тепер змінилися. Раніше українцям тикали в обличчя кличкою "бандерівець". Тепер я горджуся нею. Так, я бандерівець і захисник своєї землі".

                   Тарасенко Юрій (39 років)
               
                  
   Воював у складі 79-ї аеромобільної бригади десантних військ. Загинув боєць 4 вересня, коли на колону військ під Маріуполем, в якій перебував і Юрій Тарасенко здійснили напад терористи.

Наша історія. 2 червня 1919-го

2 червня 1919 р. розпочався загальний наступ Армії УНР на схід проти військ московського агресора, які тисли її з того боку. Наступ розгорнувся по всьому фронту від Кременця до Кам’янця-Подільського. Він став можливим після прибуття у травні Запорожців, які через Румунію пробилися до своїх військ з оточення під Вапняркою. На північній ділянці фронту наступ вели Запорожці Володимира Сальського і Січові Стрільці Євгена Коновальця, а на півдні – Залізна дивізія Олександра Удовиченка (на світлині - вояки Залізної). Це був початок легендарного Походу Армії УНР на Київ і Одесу 1919 р., докладно описаний в однойменній книзі Миколи Капустянського, безпосереднього учасника тих подій. На превеликий жаль в українських довідкових виданнях ще й досі нічого не знайдеш про ті славні бої за Українську Народну Республіку. І навіть в “Енциклопедії історії України”, яка вийшла нещодавно. Тому ці події невідомі загалу, а лише фахівцям. Відповідно й вшанування цих подій громадськістю зовсім відсутнє. Про державний рівень помовчимо. То ж як виходить? Ті козаки не за Україну на смерть ішли?

Скоро в російських ЗМІ

Ігор Колесник пише у Фейсбуці:

Тепер одеситам як втім і всьому світу, треба готуватися до наступних кисельовсько-ольгинским "сенсацій".
Батоно Міхо очима москалів
Батоно Михаїл: робить шашлик з російських баранів - вкрадених в Сокольниках!
Саакашвілі настоює чачу на відрізаних вухах псковських десантників!
Батоно Михаїл - наказав вирубати всі берези в Одеській області! Саакашвілі видав указ про розп'яття всіх російськомовних школярів! Саакашвілі ініціює введення грузинської мови - другою регіональною в Одеській області. Ну і звичайно буде широкий матеріал-викриття з жирним фото-шопінгом, про якісь нетрадиційні сексуальні апетити Батоно Міхо. Буде багато "свідків" і свічкотримачів всіх життєвих косяків Саакашвілі. Щоправда всі вони виявляться акторами провінційних філармоній, але це вже закадрові дрібниці.
Поки ви це читаєте, пропагондони російські вже з спітнілимими дупами складають нову - сенсаційну біографію Батоно Михаїлу.

Про "черкаського Шиндлера". До Дня захисту дітей

Ще декілька років тому наша Громадська організація "Воля ХХІ" зверталась до міської та обласної влади з пропозицією увічнити в нашому місті пам'ять про цю легендарну жінку. А дізналися ми про її подвиг з книжки, виданої  зокрема нашими друзями, істориками В.Масненком,  Ю.Присяжнюком, С.Шамарою "Дослідницьким полем війни, без ідеологічних окопів...". У цій книжці міститься розділ, присвячений Олександрі Шулежко, під авторством працівниці нашого краєзнавчого музею Раїси Загоріної.
  Пізніш я зустрічався з п. Раїсою, вона знайомила мене з матеріалами про Олександру Максимівну, ми радилися, яким шляхом дійти до увіковічнення пам'яті про цю жінку в Черкасах.
   Від себе додам, що О.Шулежко в часи мого дитинства працювала в реєстратурі міської дитячої консультації і я  мав можливість бачити її...

Ось що пише про останні події, пов'язані з іменем цієї Праведниці світу "Прочерк":
Фільм про героїчну українку Олександру Шулежко, або як її ще називають черкаського Шиндлера, презентували 28 травня в Черкасах.

Це – вже четверта така зустріч-презентація після виходу документального фільму в ефір 9 травня на «Першому національному», повідомляють у прес-службі Черкаської ОДА.

Показ стрічки в рідному місті відбувся в день народження Олександри Максимівни, а розповісти подробиці, які не увійшли до фільму, приїхала її рідна донька Лариса Федорівна.

– Дуже символічно, що презентація в рідному місті відбувається саме в день народження Олександри Максимівни. Тому що цей фільм – присвята як пані Шулежко, так і багатьом мільйонам людей, які героїчно зустріли страшну фашистську навалу на окупованих територіях, – сказала директор черкаського обласного краєзнавчого музею Алла Кушнір.

«Олександра Шулежко. Доля Праведниці» – історія звичайної черкащанки, яка в часи Другої світової війни врятувала близько сотні черкаських сиріт, зокрема і єврейської національності, за що ризикувала поплатитися не лише власним життям, але й життями рідних дітей. Однак як вдячність після війни отримала ярмо «ворог народу», відсутність роботи і лише за один день до смерті у 1994 році – заслужене визнання. Посмертно ж, у 1996 році, єврейська спільноті удостоїла її найвищою нагородою – званням «Праведниці народів світу».

Автор фільму Володимир Качур розповідає: створення фільму розпочалося ще в 2011 році, а головний лейтмотив кіноісторії – перемога людяності над смертю.

– Це – не просто глибока чи драматична історія. Це фантастична розповідь, яка, на жаль, не популяризована. А основна ідея фільму – показати сучасникам, що існував і інший світ: гуманний і милосердний, – підкреслив Володимир Качур.