Що довше Львів перебуває у тілі такого хворого і проблемного утворення, як Україна, то частіше львів'яни вдаються до фейкування змістів. Ми себе оточили кімнатами викривлених дзеркал. У всіх реперних точках львівського світообразу — підміна понять. Ще частіше — підробка понять. За правило — деформовані або завідомо спотворені тлумачення. Змінено більшість кутів зору. Та й сам львівський зір, видається, не здатен передати ориґінал один до одного. Більшість подій, явищ і тенденцій (чи то з історії, чи то з сьогодення) львівське око бачить по-своєму. Не так, як є насправді.
В.І Ленін свого часу заповідав:«форма істотна, а сутність формована». Львів'яни мимохіть ідуть стопами Леніна і заганяють всі суті у вигідні, підроблені форми. Львів — це столиця форми. Тут усе, що думається і висловлюється, повинно відповідати певним параметрам і заданим пропорціям. Це може називатися дуже лагідно: відповідати духові Львова, бути вірним традиції думання, беззастережно поділяти поширені цінності, — але це є ніщо інше, як підганяння змісту під уже готову форму. Тому інакодумство у Львові таврується, здоровий україноскептицизм обзивається українофобією, а намагання розхитувати ретроглядні погляди сприймається як богохульне зазіхання на святая святих. Львів лізе зі шкіри, аби для інших (не для себе) бути Львовом. Тобто — поняттям. Тобто — чітко окресленим переліком рис та властивостей. Тобто — підверстаним під чужі очікування. Як мінімум — не собою. Як максимум — самодуром.
Є досить підстав переживати за львівське око. Чи здатне воно бачити об'єктивну дійсність без поправки на власні інтерпретації? Чи здатен Львів буквально оцінити дійсність, в якій перебуває? Чи, все-таки, львівське око породжує самі міражі, ілюзії та оптичні девіації? Схильний вважати, що Львів у намаганнях бути детермінованим поняттям поволі притуплює своє власне чуття реальності. У мене є знайома пані, яку поза очі називають «с прівєтом». Коли вона перебуває на своїй хвилі, зовні це виглядає дуже кумедно й дивакувато. Вона щось із себе корчить, уявляє себе кимось значимим, впивається власною унікальністю — і за це її поблажливо люблять люди з її оточення. Взаємини цієї пані з довколишнім світом мені дуже нагадує взаємини Львова з Україною. Для решти реґіонів, позбавлених екзальтованого горіння во ім'я абстракцій, Львів виглядає десь таким — кумедним у своїй величі, переконаним у власній неповторності і з претензією на понти й місійність. Ну і, ясна річ, — на своїй хвилі, дуже львівській і дуже відмінній від об'єктивної української реальності. А саме:
Приклад 1. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати крах соборності. Розхристану, насильно централізовану країну ми вперто називаємо унітарною — і заплющуємо очі на Кримську автономію, хай яка формальна вона буде. Львівське око тішиться від фількіної соборності й відмовляється бачити кричущі антагонізми, закладені в саму конструкцію України. Свідченням справжньої, дієвої унітарності є рівність (чи хоч би співвимірність) шансів. Одесит мусить мати такі самі шанси купити україномовну пресу, як і львів'янин. А єдиний узгоджений кандидат від опозиції мусить мати рівні шанси бути обраним що в Одесі, що у Львові. Про єдину соборну Україну зазвичай говорять ті львів'яни, які далі Києва ніколи не бували. Різність України настільки очевидна, глибока й нездоланна, що жодна реґіональна практика не може стати загальнодержавною. Львів'яни не навчать східняків водити гаївки, колядувати по хатах на уніатську Церкву, готувати кутю з пшениці замість рису, шлюбувати у вишиванках, фотографувати молодят біля обеліску упівцям, читати Юзя Обсерватора й Прохаська, топтати й палити червоний стяг, 4 години пиляти на Маківку заради встромлення національного прапора, 3 години стояти до плащаниці, 2 години — до сповіді, збиратися ввечері біля пам'ятника Шевченкові і сільськими голосами фальшиво заводити народні співи, танцювати сальсу біля Ратуші, обирати депутатом міської ради бодібілдера-націоналіста. І ще безліч дечого, що робить Україну привабливо різною. Віра в соборність — це відгомін відпрацьованого міфу про саможертву Львова заради України. Двомовної і протофедеративної.
Приклад 2. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати двомовність України. Для Львова це — якесь непорозуміння, відхилення від норми, відтак термін «білінґвізм» для львівського вуха звучить надто по-медицинськи. З погляду Львова двомовність — це те, що треба лікувати й долати як недолік. Хоча дивно чути це від міста, на вулицях якого віками лунала поліфонія польської, німецької, їдиш, руської, вірменської. Сучасний Львів, який став українським тільки завдяки Радянському Союзу, наполягає на мономовності України — і цим марґіналізує себе, власноруч викидає за борт сучасної української дійсності. Бажаючи бути в Україні, Львів мусить акцептувати двомовність як аксіому. Власне кажучи, заперечення двомовності — це актиукраїнська позиція. Один депутат міської ради з трьома рахітними пальцями на лацкані піджака з захопленням розповідав мені про те, що, виявляється, українська мова поступово перемагає в Криму, — на тій підставі, що таксист просив його розмовляти по-українськи («красіва звучіт»). Це те саме, якби дресирована мавпочка після виступу на манежі цирку повернулася у свій вольєр і знайомим гамадрилам хвалилася про те, що більшість глядачів, які аплодували їй стоячи, вирішили повернутися до мавп'ячого життя.
Приклад 3. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати двонаціональну державу. Не багатонаціональну — а власне двонаціональну. Тобто з двома чітко вираженими й структурованими титульними націями — укр. і рос. Представників решти національностей до уваги можна брати лише з міркувань сухої статистики. Проте цілком зрозуміло, що титульними націями, які спільно утворили державу, є дві вище згадані. На момент зачаття нашої держави і українці, і росіяни були повноправними й основними суб'єктами державотворчості. Вони найвиразніше артикулювали свої потреби та інтереси. І зараз українські українці та українські росіяни (до орбіти яких тяжіють українські російськомовні) є двома рівносильними силами, які визначають вектор розвитку. Неонацистський римейк лозунгу «Україна для українців», що лунає зі Львова, — це повністю поразкова позиція. Дуже часто Львів сповідує біологічне розуміння людини і гуманітарних явищ. Певні львівські середовища, незадоволені владою та своїм статевим життям, заперечують універсальний для всього світу інститут громадянства. Національність починає затуляти і професійні навички, і рівні права, і законослухняність. Пропаґується думка, що етнічний українець має перевагу над громадянином України. З однією фейсбучною колеґою я посварився щодо Валіда Арфуша. Вона розпиналася, що той не має права працювати на держпосаді через те, що ліванець. Я ж доводив, що Арфуш має повне право працювати, оскільки юридично він є громадянином України, відтак має ті самі конституційні права, що й інші. І хоч я на дух не терплю Арфуша, все ж вважаю, що проблема не в тому, що він ліванець з походження, — а в тому, що він профнепридатний. А, як відомо, професійність не має національності. Ширше беручи, львівське око не хоче бачити інших співтворців теперішньої держави, крім себе. Львів укотре мислить категоріями форми: мовляв, раз Україна — значить українці. А чому ж українці не хочуть бути поляками в Польщі, арґентинцями в Арґентині, чи чехами в Чехії? Мирне майбутнє України залежить від глибини переосмилення формули двонаціональної держави. А отже, виганяти москалів до Москви й пакувати їм чемодани може тільки ворог України. Або у львівському випадку — сліпець.
Приклад 4. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати справжнього значення епітету «український П'ємонт». Тут або не знають, або не хочуть знати того, що сучасні мешканці італійського П'ємонту мислять себе як окремішню субетнічну групу, відмінну від італійців. Назвалися П'ємонтом — будьте ласкаві відгороджуватися від України, при тому не заперечуючи свого адміністративного перебування в ній. Натомість надшарпнута Україною галицька ідентичність безповоротно втоплюється у великому казані, і кожен рік перебування у складі України перетворює галичан на суроґат істот, які обожнюють гуцульські Карпати тому, що там нема тіліфона, тєліка, бринить свіжий воздух, бринза коштує піїсят рублів, а тьолки на діскатєку їздять на конях. Львів'яни як вогню жахаються своєї окремішньої ідентичності. Вони так панічно хочуть бути українцями, що не зауважують, як усмоктують найерзацніші зразки укрмаскульту. І та рафінована львівськість, якою хотілося пишатися, кудись випаровується — тож в австрійських сецесійних будинках проростають неорганічні українські шиночки з апетитними поросятками миргородської породи, а на місці зустрічей польськомовної богеми тепер засідає радикальне крило адідасних нациків. Україна у Львові така сама привнесена, як і на Дерибасивській. Якби Львів направду був П'ємонтом, то дуже активно розбудовував би свою відмінну від української ідентичність. А також культивував би свою окрему мову, так як П'ємонт — свою мову п'ємонтезе. Увесь шарм львівських філіжанок, коліжанок, п'єців, аґрафок, пателень, андрутів, калабань, студенин тощо — яксамраз у їх неукраїнськості. Українізування Львова робить його типовим і нецікавим. Зараз Львів — це анти-П'ємонт, який з точністю до навпаки свій власний колорит та інакшість поклав на вівтар ілюзорно соборної України, двомовної і двонаціональної.
Приклад 5. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати, що націоналізм — це інваріант людиноненависництва. Не перестану повторювати, що світом рухають дві енергії: любов і ненависть. Націоналізм — явище з території ненависті. Львівське вухо глухе до слів Любомира Гузара: справжній християнин не може бути націоналістом. Львів"яни, які без знання справи і з міркувань тренду зовуться націоналістами, бояться визнати, що їхній націоналізм — наскрізь реваншистський. Він базується на помсті, на пам'яті завданого зла. Всі реваншистські течії апелюють до образу ворога, який або призначається, або придумується. Так з'являються допотопні вітання «Слава нації — смерть ворогам!». Будь-який націоналізм є тоталітарним, тож невипадково палкі націоналісти — найбільше нетерпимі, фобні, категоричні, ультимативні, гнівні. Любов до своєї землі — це прикриття ненависті до антиподу. Прикрашається все це неонацистською стилістикою. Смолоскипні марші, чорні намордники, парамілітарна форма, жестикуляція «Хайль», скандування аґресивних гасел — це естетика Третього Рейху. Його несвідомі (чи?) адепти радо їдять єгипетський часник і голландську картоплю, але обожнюють українське село. Зарплатню воліють брати в євро. Одяг купувати імпортний. Відпочивати в «загниваючій аморальній» Європі. В якийсь момент я себе заспокоїв, що ці люди просто заблукали у власній безпорадності. Націоналістичний Львів — це технологія знищення Львова; це добровільний аборт з українського тіла, і, в принципі, це мало би влаштовувати тих, хто хоче пришвидшити кінець проекту «Україна».
Приклад 6. Цей Львів не здатен ані побачити, ані визнати самообман у твердженні, буцімто ми європейці. Львів'яни є, можливо, більше радянськими, ніж деякі брати з-над Дніпра. Бо, як ніхто інший, тяжіючи до життя в стилі моно-, Львів спить і бачить Україну монотонною, рівномірною державою, де є одна мова, одна нація, одна релігія, одна культура. Додати сюди ще одну партію, одного лідера — і матимемо синьо-жовту реінкарнацію радянщини, яка теж базувалася на творенні моно-середовищ і моно-стандартів. Радянськість Львова виявляє себе також і в голосуванні за доктринально лівих есерів («Свобода»), і в люмпен-більшовицькій практиці зневаги до капіталістів (заможних власників). А ще — у побутовому патерналізмі, який ми помилково списуємо на банальну пасивність. Я помітив, що справа не в пофігізмі — а в постійному очікуванні вирішення наших проблем кимось згори. Львів семимильними кроками прямує в неосоціалізм, декорований вишиванкою (бо так приємніше для ока). Успіх «Свободи» спирається насамперед не на ідеологічну стійкість електорату, як дехто собі думає, — а на його глибоко радянське і відверто ліве економічне мислення. Імена Бандери та Шухевича проростають лише у ґрунті бідності, соціального приниження і нереалізованості. Що лівішим є електорат, то вищі відсотки набиратиме така сама ліва «Свобода». Смак грошей, прибутків, можливостей отримувати задоволення від праці та життя моментально множить на нуль Бандеру й Шухевича. Що вищий рівень життя, то менше націоналістичних перверзій. Цивілізовані європейці не можуть одночасно сповідувати етнічний націоналізм з нальотом неонацизму, бути аґресивними гомофобами, безневинно видавати антисемітські спічі, одягати шкарпетки з дзюрами, мити голову раз на тиждень, іти до людей без антиперспіранта, халявити завжди і всюди, купувати дітям дипломи. На жаль, львів'яни не сприймають європейськість як завдання для себе, як шанс попрацювати над собою й покращити себе, як нагоду себе змінити. Їм потрібна Європа без черг на кордоні — аби право вільного перетину отримало нетерпиме, фобне «воно» з дірявими шкарпетками й немитою головою. Європейськість наразі ні до чого не зобов'язує. Знову ж таки, нам імпонує Європа форми, а от Європу змісту ми, високоморальні, хотіли би легенько прокатати. Виглядає це так: відчиніть перед нами всі кордони, а ми потім подумаємо, ставати нам цивілізованими, толерантними і модерними — чи все-таки залишатися українцями.
Львів, яким він не є, — мусить подивитися в дзеркало. Щоби стати собою.
Остaп ДРОЗДОВ
