Афганці: "...Нас як баранів відігнали..."

Охорона Януковича не пускала "афганців" покласти квіти до меморіалу загиблим солдатам. Ветерани матюкались, спостерігаючи за мерседесами чиновників.


    В.Янукович у п'ятницю взяв участь у заходах, присвячених 24-й річниці виводу радянських військ з Афганістану. У минулому році, як відомо, ветерани влаштували президенту демарш: по команді розвернулися до нього спинами. Такою була реакція ветеранів на те, що президентська охорона не пускала їх до меморіалу, допоки президент запізнювався з приїздом.
   І на цей раз пам'ятник було оточено щільним кільцем боді-гардів. Територія меморіального комплексу від самого ранку була оточена внутрішніми військами, підрозділами київської міліції (моя міліція очі владі береже), державної служби охорони, спецпідрозділами "Беркуту". З усіх сторін на підходах до меморіалу було виставлено пости з металошукачами. Співробітники ДСО пропускали людей лише по раніш складених списках. Перед кожним кордоном виставлені щити: "ПРОХІД ТА ПРОЇЗД ТИМЧАСОВО ЗАБОРОНЕНО".
   Людей, які пройшли через металошукачі, обшукували, примушували вивертати кишені, додатково перевіряли якимись спеціальними детекторами. Перевіряли навіть заступників міністра МВС України. Генерал-лейтенанта міліції Олексія Крикуна охорона примусила пред'явити службове посвідчення. Порушуючи усі норми, жінок обшукували охоронці-чоловіки.
   Вже о 8-й ранку до пам'ятника загиблим воїнам-афганцям прості люди підійти не мали змоги - все навколо було оточене. Якісь люди в цивільному  постійно шуруділи в снігових заметах, що були навколо пам'ятника, міношукачами. Вони не давали себе фотографувати. А на прохання журналістів представитись, цього не робили.
   У цьому році охоронці президента знову зробили все можливе, аби ветерани не змогли у зручний для себе час прийти й вшанувати  своїх побратимів.
    На очах обурених ветеранів Афгана, до меморіалу під'їжджали шикарні авто. З них виходили міністри оборони, МВС, культури, голова Київської області "градоначальнік" Попов. Усі вони радісно обіймалися, декотрі навіть цілувались. Потім кожен став на своє місце вслід за Януковичем.
   Дітей до пам'ятника не підпускали, поки не від'їхав презерв...   президент...
    
Тут відео: http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=Qm_n8SEu1bk
             Джерело: Новий регіон

За чий кошт святкуватиме влада?

Нещодавно на декількох сайтах було оприлюднено "Таємне досьє на голів РДА і мерів – хто і як „хімічив” на виборах". Так от, багато хто в коментарях до цього матеріалу сумнівався в правдивості його. Мовляв, це будь-хто може видрукувати й оприлюднити.
Сьогодні до мене потрапив ось такий цікавий папірець:


Вхідні-вихідні дані вимарав, аби не постраждали ті люди, завдяки яким цей "Документ" потрапив до моїх рук. Бачимо, що дана "бамага" має візи обласних очільників. Тож, тут навряд чи хтось засумнівається.
   Та я, власне, не про це. Я про те, щоб поставити, як собі, так і читачам, питання:  А справді, за чий рахунок зібралась влада святкувати такі дати державного, а надто -  міжнародного значення?    Сьогодні ні для кого не секрет, що місцевих бюджетів ледве-ледве вистачає на заробітню платню "бюджетникам" та виплату пенсій і стипендій.  Чим "пахне" такий хід влади? До чого це може призвести? До яких наслідків? Звичайно, українці не пожалкують копійчину щоб гідно відсвяткувати ювілей Кобзареві. Але ж не за наказом місцевих удільних царків.
   На вибори влада не соромилась займатись рекетом представників бізнесу усіх рівнів. Колядували не соромлячись задля перемоги ПР.  А як до патріотичних дат - з жебрацьких кишень? 30%... Уявляєте?
  Запитання риторичні...

Зустрічі, спогади, очікування.

Якось позаминулого року вчергове продзеленчав мій мобільний телефон:
  - Доброго дня! Це Назар?
  - Так, це я.
  -  А скільки Вам років?
  -  53.
  -  А ким Вам приходиться Назар Обідзінський, який працював у Черкаському драмтеатрі у 50-х роках?
  -  Це - мій дідусь.
  -  А мене звати Віктор Робочек. Я працював у цьому театрі разом з Вашим дідусем. Я навіть Вас пам'ятаю. У дитячому возику. Вас привозили до театру. Тепер я вже багато років мешкаю у Львові. Приїздіть! У нас є про що поговорити.
   Мене цей дзвінок вразив. Невже ще є живі люди, котрі не те що пам'ятають, а навіть працювали з дідусем?!! Адже скільки років минуло! Віктор Михайлович розказав, що потрапив він до театру ще молодим. І якось прикипів до старшого колеги. І дідусь вгадав у ньому по-перше, талановиту людину, а по-друге - справжнього патріота. Частенько вони, залишаючись удвох (адже що то за часи були, відомо), вели бесіди. Починали обговорювати професійні нюанси, як виразніш виконати ту чи іншу роль, мізансцени тощо. А потім вже бесіда переходила в площину життєву. Так, пан Віктор дізнався, що мешкали вони у міжвоєнні часи на Холмщині, "за Польщі" (з наголосом на "і"). У ті часи мої дідусь з бабцею там керували українським театром. І, навіть, пригадали той епізод, коли театр приїхав з виставами до містечка, де жила родина пана Віктора і як його матуся приносила до театру деталі костюмів - домашні ужиткові речі: хустини, плахти... Костюмів у бідному театрі бракувало.
   Пригадав, що дідуся в театрі, дізнавшись про його молодість, нишком поза спиною прозвали "хромим (кривим) петлюрівцем (дідусь мав поранення і накульгував на ногу). Але що там наговориш по телефону?!!
   І ось минулого літа я таки вибрався до Львова.
   Зустрілись ми з Віктором Михайловичем у нього вдома. За рік, який минув від того першого дзвінка, пан Віктор зазнав великого горя. Трагічно загинув його син. Не перенесла горя кохана дружина. Старий чоловік лишився сам. Є ще донька, але вона мешкає у Києві, не має змоги часто відвідувати батька. Одне тішило - має добрих сусідів.
   Зустріч наша була зворушливою. Я все більше слухав. І про дитинство під Польщею, і про воєнні роки, про переселення, інші життєві поневіряння. Навчання в Київському театральному, перші роки акторської роботи... Я почув багато оповідок про спільну роботу з дідусем в Черкаському театрі, усілякі веселі й не дуже, повчальні історії, казуси, які траплялися під час репетицій, гастрольних поїздок, словом, спогади з театрального життя.
   А ось як презентуює мого нового знайомого один з театральних довідників:


   Віктор Робочек – актор, телережисер, автор інсценізацій понад 60 власних телепостав та програм художнього мовлення Львівського телебачення. Народився 21 квітня 1933 р. в с. Клатви (тепер Республіка Польща). У 1957-у закінчує Київський інститут театрального мистецтва імени І. Карпенка-Карого (акторське відділення, курс відомого українського режисера В. Неллі – Влада). У 1957–1959 рр. працює актором Черкаського обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка, від 1959 р. – в літературно-драматичній редакції Львівського телебачення; від 1979 р. – на посаді режисера першої категорії, від 1985-го - режисер вищої категорії.
   Нещодавно я мав чергову розмову з паном Віктором. Він, дізнавшись про те, що до 200-річного ювілею Т.Г.Шевченка Черкаський обласний  академічний музично-драматичний театр готує подарунок - тетралогію Богдана Стельмаха "Тарас" і про те, що І-ІІІ частини тетралогії покажуть у березні цього року на сцені театру, попросив допомогти йому відвідати цю виставу. Я відразу зконтактував з художнім керівником театру Сергієм Проскурнею, розказав про нашу розмову з паном Віктором. Сергій Владиславович повідомив мені, що він чудово знає Віктора Робочека і готовий запросити його до Черкас.
   Ось із цею новиною зараз і зателефоную до Львова та обрадую старенького... Віктор Михайлович просив потурбуватися і про готель. Але цього я не допущу. Місце для нього знайдеться і у моєму помешканні...

Українська діаспора в Португалії.

Приїхав товариш, який вже другий десяток років живе й працює в Португалії. Мешкає в Лісабоні. Каже, що тільки у самій столиці живе 2 тисячі українців. А, якщо включити й пригороди, то буде усі чотири тисячі. Це - лише ті, хто живе й працює легально. Багато розказує про життя в еміграції. У вільний від роботи час пише вірші. Свої вірші друкує у місцевій українській пресі. Розміщує їх також на форумі сайту нашої громадської організації "Воля ХХІ".
   Ось, для прикладу:
                                              

Проти генів не попреш

 В центрі Європи
 Народ проживає
 Давню історію
 Предків він має.

 Маємо  ГЕНИ
 Відважних  АРІЙЦІВ!
 Поріднитися з ними
 Прагнули й німці!!

 Кожен десятий
 Вікінга брат,
 Серед родичів нам
 І КЕЛЬТ і САРМАТ.

 В кожного  п"ятого
 ГЕН  від ТРИПІЛЬЦЯ
 Ось і любов
 До землі  УКРАЇНЦЯ!

 На зло ворогам,
 Смертям всім на зло!
 Із  ГЕНІВ тих славних
 КОЗАЦТВО зросло!

За честь козаки
 Життя віддавали.
 «ДАУНєцкім»  їх правнуки
 Й душі продали.

 І предки відважні,
 І  ГЕНИ  Хороші,
 Чому ж нас купляють
 За гречку, за гроші?

 Від  СКІФІВ у нас
 Пектораль і кургани,
 Так звідки ж в парламенті
 Тушки-путани?

 Чи зможуть  сказати
 Генетики  чесно
 Від кого  УБЛЮДКІВ
 Нам  ГЕНИ  занесло?

 Невже москалі
 Нам під корінь зрубали
 Увесь  ГЕНОФОНД 
 Найкращий, що мали? 
                                                                 
 Невже москалики-«брати»
 Змогли  ЗАРАЗУ  занести,
 Що нищать  ГЕНИ  від ТРИПІЛЬЦІВ
 І мужніх воїнів АРІЙЦІВ.

 Петро в болотах  на  Неві
 Гноїв  КОЗАЦТВО, все ж живі
 Пробились  ГЕНИ  в ГАЙДАМАКИ,
 Що зневажали палі, гаки.

 За честь, свободу воювали
 І  ГЕНИ  ті передавали,
 Щоби нащадки пам"ятали:
 - Потрібно мати  ДУХ  І  ВОЛЮ
 І захищати  УКРАЇНСТВА  ДОЛЮ!!!   (http://kobzar0903.blogspot.com/)

    А ось декілька світлин, які коротенько розкажуть про їхнє життя-буття:

Опозиційна рада Черкащини. Пішов рік третій.

Щойно приїхав з відкритого засідання Опозиційної ради Черкащини. Як відомо, ця опозиційна структура була започаткована в Черкасах у лютому 2011 року. Тож, пішов третій рік діяльності Черкаської об'єднаної опозиції.
  Я назвав останнє засідання відкритим, тому що, окрім представників ради, до якої входять як політичні так і  громадські організації області й міста, сюди було запрошено відомих та авторитетних громадських активістів Черкас, людей, не байдужих того, що відбувається в Україні і зокрема на Черкащині. Рішення про відкритість засідання було прийняте  на політраді опозиції минулої п'ятниці.
     Також на зібрання приїхала знімальна група ТВі, яку запросив невизнаний переможець на 194 окрузі Микола Булатецький.   Він же й задав тон зібранню, повідомивши, що напередодні прочитав в одній з газет, як проводяться засідання уряду в Канаді: високопосадовці засідають, працюють, а поряд можуть ходити пересічні громадяни, проводяться екскурсії, а самих екскурсантів ще й пригощають там фруктами та іншими десертами...
    Відкрив засідання координатор ради, також невизнаний переможець на 197  окрузі,  Леонід Даценко. Він ознайомив присутніх з порядком денним, який включав головним пунктом питання подальших дій опозиції у справі захисту голосів виборців на 194 та 197 округах, які влада чомусь, з якогось дива оголосила "проблемними". До речі,  на засіданні виступив виконуючий обов'язки голови ОВК 194 Василь Миколенко і проінформував (вкотре!), що сам персонально супроводжував представників з усіх дільниць до ОВК, контролював, щоб усі представництва були під охороною міліції, опрацьовував усі протоколи, віз протокол ОВК, дотримуючись усіх вимог закону до ЦВК. У Києві, в ЦВК відповідно їх зареєстрував. А від голови ЦВК Шаповала отримав офіційний папір, який заперечує законність та правомірність підрахованих голосів. Тож, з якої такої проблеми ноги ростуть?
   Не залишене без уваги було питання діяльності Опозиційної ради як опозиційної адміністрації, такого собі тіньового кабінету. Рішення було запропоноване таке: кожна з опозиційних політичних сил чи громадських організацій бере собі "курування" над якоюсь, визначеною для себе галуззю і за допомогою відповідних фахівців опрацьовує проблемні питання, піддає "обструкції" владні рішення та пропонує свої конструктивні пропозиції. А головне - оприлюднює їх. 
  Також одним з головних питань порядку денного було обговорення планів проведення опозицією акцій і з приводу соціально-економічних, інших наболілих для суспільства проблем. Було вирішено утворити робочу групу, яка візьметься за планування й реалізацію цих питань в дію. 
   Обговорення усіх питань було і експресивним, і дещо гомінким, моментами з загостреними пристрастями, але, разом з тим, плідним і обіцяючим відповідний позитивний ефект. Було видно, що присутні не можуть стояти осторонь ситуації, яка склалась в Україні з приходом окупаційної влади, мають що запропонувати, мають що сказати в обличчя цій владі. Немало переймалися таким питанням, як масовість протестних акцій: яким чином можливо долучити до таких протестних дій якомога більшу кількість людей. Адже відомо, що понад 70 відсотків черкащан не довіряють владі регіоналів, не хочуть їх бачити біля керма та готові приступити до акцій протесту та непокори.
    Також було вирішено запросити на найближчі засідання ради представників депутатського корпусу від опозиції в обласній та міській раді і обговорити ситуацію в роботі рад.

    




  Також,  від Громадської організації "Воля ХХІ" було внесено пропозицію організувати збір коштів на спорудження пам'ятника учасникам бою під Крутами у селі Старосілля Городищенського району Черкаської області. Пропозиція була активно підтримана усіма учасниками зібрання. Було вирішено, аби цей пам'ятник вже стояв на місці до цьогорічних поминальних днів.
   Наступне засідання домовилися провести за тиждень.   
  
 

Вічна пам'ять дяді Толі...

Сьогодні, 5 лютого, роковини по "дяді Толі" - політв'язню, поетові, аскету, "вічному бунтівнику", батькові УНА-УНСО Анатолієві Лупиносу.




  

Ми випрягли волів, перевернули плуга.

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде потім.

Життя триває. Точиться війна.
                                         (А.Лупиніс)

У 17 років Анатолій Лупиніс, який закінчив школу в Сатанівці Монастирищенського району Черкаської області зі срібною медаллю, вступив на механіко–математичний факультет Київського держуніверситету. Через два роки за антирадянські вірші й розмови його заарештували й засудили до шести років позбавлення волі. Ще через рік — у 1957–му, як голові страйкового комітету в’язнів мордовського табору №7, Лупиносові додали ще «десятку».
Після закінчення табірного терміну, у 1967 році, Анатолія привезли до батьків на ношах, із паралізованими ногами. Стан був такий, що лікарсько–трудова експертна комісія негайно дала першу групу інвалідності, причому без щорічного переобстеження, на все життя. Тоді йому ще не виповнилося тридцяти. Через два роки Лупиніс зміг стати на милиці і збирався продовжувати навчання, обравши філософський факультет Київського університету. Але, ознайомившись з анкетою, декан факультету Таучер послав абітурієнта до заступника голови Комітету партконтролю при ЦК КПУ Підіпригори. Той одразу заявив, що, навіть набравши 20 балів з 20, «антисовєтчик» Лупиніс в університеті не вчитиметься, і порадив людині на милицях йти на завод, у цех: «Перейміться пролетарською ідеологією, завоюйте довір’я робітничого колективу, станьте членом партії, тоді...» У грудні 1969–го Анатолій вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.
Навесні 1970–го він кинув милиці, почав працювати в Київському концертно–хоровому товаристві адміністратором. Але вже через рік на вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника Лупиніс прочитав вірша «Я бачив, як безчестили матір». І знову — арешт. Коли на суд з’явилися дисиденти Сахаров, Світличний, Плющ, засідання скасували, але за три дні, без повідомлень, виголосили вирок. Далі — 12 років поневірянь по «спецпсихушках» із діагнозом «шизофренія», який гнітив його до останніх днів життя.
Звільнився Лупиніс у 1983–му. Наприкінці 80–х — на початку 90–х був активним громадським і політичним діячем, одним з ініціаторів створення «Зеленого світу», українського «Меморіалу», Народного руху України, партії «Державна самостійність України», Української міжпартійної та національної асамблеї.

   Пом'янімо дядю Толю...

"Свобода" пікетувала УМВС в Черкаській області

Сьогодні Черкаська обласна організація ВО "Свобода" ініціювала пікетування Управління МВС України в Черкаській області. Причиною для проведення цієї акції стали такі події. 30 січня, наступного дня після організованої Черкаською "Свободою" смолоскипної ходи на честь героїв Крут, у першій половині дня міліція заблокувала двома своїми  транспортними заходами автівку, у якій їхав на роботу керівник Черкаської міської організації ВО "Свобода" Андрій Лупко. Погрожуючи автоматами, особи у міліцейській формі вчинили протиправні дії: без будь-яких ордерів та документів, не представляючись та не пред'являючи службових посвідчень, вони витягнули свободівця з машини і почали незаконний обшук приватної власності націоналіста.  "Правоохоронці" заявили, що автомобіль Андрія Лупка нібито збив людину у Смілі між 11-ю та 12‑ю годинами 29 грудня 2012 року. І, хоча свободівець зазначив, що у цей час він та його авто перебували в Черкасах, на підтвердження чого є свідки, "міліціянти" склали протокол із вигаданими "фактами". Свободівець відмовився його підписувати. Протримавши очільника місцевої "Свободи" близько години поруч із його автомобілем, "міліціянти" зрештою хутко зникли, очевидно, для отримання подальших вказівок від керівництва.
   Вимоги організаторів акції були наступні: припинити політичний тиск на свободівців та відставка начальника управління Валерія Дернового, який і так вже відомий в Україні, як "мукачівський фальсифікатор".
    До цієї протестної акції долучилась опозиційна громада міста Черкаси.
   Нижче - фоторепортаж про подію.






А.Лупко розповідає, що трапилось із ним.
Лідер обласної "Свободи" Ю. Ботнар
Народний депутат від "Свободи" Ю. Сиротюк
Лідер об'єднаної опозиції Л.Даценко

Депутат обласної ради Л.Майборода

Депутат обласної ради Н.Старікова