ВУЗЛОВЕ МІСЦЕ У КОРЕНЕВІЙ СИСТЕМІ…

                                                                                                                        Олекса Різників, Одеса.
                                                                                                                                                                                                                                             

                                                            
                                                            МАКСИМ’ЮК ТАРАС
                                                              (розмови з ювіляром)
                        

      Навесні цього року запросили мене до Черкащини, на святкування дня народження Тодося Осьмачки, чудового великого письменника, який народився 16 травня у селі Куцівка, Смілянського району.  Приїхало туди гостей із Києва, із Черкас. Чудове свято було.

Та підходить до мене черкащанин Назар Обідзінський і запитує, чи не знаю я в Одесі такого чоловіка як Тарас Максим’юк?

Я відповів просто:

- Та хто ж його не знає у Одесі?! Усі знають. А ви звідки знаєте??

Назар Обідзінський, син і онука українських акторів у Польщі, повідав мені, що вони народилися  у Холмі, батьки їхні дружили, а потім усіх разом нас, українців,  вивезли із нашої рідної землі, до України. Бо Сталін віддав нашу землю полякам…

Я набрав на стільниковому телефоні Тараса, той відгукнувся з Одеси, і вони вдвох, такі близькі у дитинстві, поговорили…
Тарас Максим'юк.

- Уявляєш, мені досі не віриться, - розповідає мені Тарас, -  але це факт: у 1992 році завдяки моєму нахабству, завдяки трудами тяжкими здобутим ста доларам і п’яти  тисячам горіхів, так-так, саме саме простих грецьких горіхів, які я назбирав на одеських вулицях, я потрапив на фантастичний корабель, що звався «Еней», і зробив потрясаючу подорож під вітрилами з Миколаєва аж до Італії! Цей «Еней» був побудований хлопцями у Миколаєві. Він копія тих суден, якими ходили запорожці, ще коли вони вміли панувати, коли перед ними тремтіла Порта Оттоманська. І я, уявляєш, став одним із 27 членів екіпажу. Я сидів перед першою мачтою, це було моє законне місце. І всі ми довго гризли мої горіхи, грецькі, і там, у Греції, і на острові Корфу, і на Капрі, де бував Михайло Коцюбинський. А острів Ітака і зовсім легендарний, бо з нього родом Одісей…

Як відомо з історії, одісея одесита Максим’юка закінчилася тоді у Неаполі, далі йти не було коштів, і хлопці різними шляхами вернулися додому. Але ця одісея увійшла в золотий фонд мореплавства молодого українського землепрохідництва чи мореплавства…

В одному зі своїх численних інтерв’ю (це – газеті «Культура і життя») Тарас оригінально висловився про українську інтелігенцію. Ми звикли порівнювати її з мозком нації, а Тарас:

«…з життя давньої одеської інтелігенції, тієї її кореневої системи, що була хижо зруйнована в період тоталітарного режиму».

Коренева система одеської інтелігенції…

Так-так, тепер ми знаємо її трохи більше: Іван та Юрій Липи, Амвросій Ждаха, Михайло Комаров, Сергій Шелухин, Віталій Боровик, Йосип Караванський… Їх корчували, виривали з рідного грунту, висилали, стирали сліди – а вони  так і лишаються живими в нашій пам’яті, вони дають життя новим паросткам, які розростаються , просторяться, тужавіють…

Ну от взяти самого Тараса. Хлопчиною у Миколаєві познайомився з Феодосієм Тимофійовичем Камінським. До 1929 року  той був директором історико-археологічного музею-заповідника «Ольвія». ДПУ за наказом КПУ вигадує колосальну справу «Спілки визволення України», робить гучний процес у Харкові, на якому судять 45 українських інтелігентів – від академіка Сергія Єфремова починаючи і студентами кінчаючи. Серед ще семисот арештованих виявляється і Камінський. Тричі був корчований! Аж у часи Хрущова він мав нарешті спокій.

 І ось від такого чоловіка одержує малий Тарас життєдайний заряд любові до свого краю, до історії, до краєзнавства, до колекціонування. І – на все життя. Як у Тараса Шевченка сказано: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».

У кореневій системі одеської інтелігенції Тарасове місце – одне з вузлових. Давненько вже вся Одеса була здивована, вражена листом Максим’юка до голови президентської адміністрації:

«Пропоную в подарунок Одесі своє зібрання україніки, себто, колекцію українських художніх творів 19-20 століть, архівних матеріалів (рукописи, документи, фотознімки) того ж періоду, виробів народного мистецтва, книг і періодичних видань 19-20 ст. , листівок першої чверті хх ст..»

А далі Тарас пропонував створити своєрідний український культурний центр, подібного якому не має ще жодне місто. Там розмістити тисячі і тисячі експонатів, зібраних Максим’юком за 30 років збирацтва…

Наскільки всі були заскочені, здивовані, збурені пропозицією Тараса, свідчить, зокрема,  «Сонет про музей-мрію», написаний нашим відомим краєзнавцем Григорієм Зленком, надрукованим у газеті «Муза»:

Сонет нехитрий пишучи оцей,

на оці маю крихітний музей,

що в ньому є – та ще й яка – потреба.

І надто – нині, в розбудовний час.

Нехай же нам допомагає небо,

а перше – влада хай почує нас!

Ех, хлопці-ідеалісти…

- Чому ідеалісти? – заперечує Тарас. – Ось поглянь, «Вечерняя Одесса» від 1 червня 1992 р. Мер міста Леонід Чернега дає перше інтерв’ю і каже: «Культура не має бути на остаточному рівні! Сподіваюсь, знайдемо можливість із колекцій Т. Максимюка створити український культурний центр…»

- Та я чув, що й Симоненко брався за це діло.

- Брався, але він так стрімко пішов догори, що втратив цей музей з поля зору. Гурвіц теж не зумів це зробити.

- А що як нинішній мер, залюблений у мови, може, заради хохми, втяти таке диво? – питаю Тараса.

 Ми обоє усміхаємося.

Тарас розгортає прекрасне видання поштових листівок Амвросія Ждахи. 23 аркушики з чарівними мініатюрами Ждахи! На кожній – тексти окремих українських народних пісень, проілюстрованих Ждахою. Це сам Тарас Максимюк перевидав їх!  Це просто диво.

-          Як тобі ведеться в Одесі, Тарасе?

-   Нормально. Це мій дім, моя земля. От з Холмщиною трохи інакше. Уже кілька разів ми проводили всесвітній збір холмщаків. У Львові. Я там робив виставку своєї україніки. Дуже зацікавила вона моїх земляків. А одного разу ми, взявши аж сім автобусів, поїхали до Польщі, на наш рідну землю, етнографічну батьківщину. Це я, по-суті, вперше відвідав її, бо ж покинув дворічним хлопчаком.

Цікаві ситуації з нами бувають, подумав я. Дивіться, Іван Липа народився в Криму, син його Юрій у Одесі, а у Львові відчував себе як дома. Тарас народився у Холмщині, а Одеса стала його рідною домівкою. От що значить рідна земля, рідна Україна. І наш тисячолітній народ, що виробив чудову культуру, майже однакову по всій території свого розселення, «труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі», як писав пророчо Іван Франко…

P.S. Років п’ять тому у Львові мене знайомі художники запросили на виставку одесита Тараса Максим’юка, де він показував знамениту картину Жука з портретом молодого Тичини. Я з радістю пішов з ними, я був подивований тим, як багато людей прийшло подивитися цю презентацію. А як захоплено усі слухали виважену, глибоко наукову розповідь нашого земляка про Одесу, про наших митців! Ні, він таки дуже потрібний нашій Одесі, цей Тарас Максим’юк!

Вітаючи Тараса Максим’юка з черговим ювілеєм, бажаємо йому здоров’я, успіхів бажаємо відкриття десятка своїх музеїв, так потрібних в Одесі, котра починає повертатися обличчям до витоків своєї культури, своєї історії.

                                                          

Зустрічі, спогади, очікування.

Якось позаминулого року вчергове продзеленчав мій мобільний телефон:
  - Доброго дня! Це Назар?
  - Так, це я.
  -  А скільки Вам років?
  -  53.
  -  А ким Вам приходиться Назар Обідзінський, який працював у Черкаському драмтеатрі у 50-х роках?
  -  Це - мій дідусь.
  -  А мене звати Віктор Робочек. Я працював у цьому театрі разом з Вашим дідусем. Я навіть Вас пам'ятаю. У дитячому возику. Вас привозили до театру. Тепер я вже багато років мешкаю у Львові. Приїздіть! У нас є про що поговорити.
   Мене цей дзвінок вразив. Невже ще є живі люди, котрі не те що пам'ятають, а навіть працювали з дідусем?!! Адже скільки років минуло! Віктор Михайлович розказав, що потрапив він до театру ще молодим. І якось прикипів до старшого колеги. І дідусь вгадав у ньому по-перше, талановиту людину, а по-друге - справжнього патріота. Частенько вони, залишаючись удвох (адже що то за часи були, відомо), вели бесіди. Починали обговорювати професійні нюанси, як виразніш виконати ту чи іншу роль, мізансцени тощо. А потім вже бесіда переходила в площину життєву. Так, пан Віктор дізнався, що мешкали вони у міжвоєнні часи на Холмщині, "за Польщі" (з наголосом на "і"). У ті часи мої дідусь з бабцею там керували українським театром. І, навіть, пригадали той епізод, коли театр приїхав з виставами до містечка, де жила родина пана Віктора і як його матуся приносила до театру деталі костюмів - домашні ужиткові речі: хустини, плахти... Костюмів у бідному театрі бракувало.
   Пригадав, що дідуся в театрі, дізнавшись про його молодість, нишком поза спиною прозвали "хромим (кривим) петлюрівцем (дідусь мав поранення і накульгував на ногу). Але що там наговориш по телефону?!!
   І ось минулого літа я таки вибрався до Львова.
   Зустрілись ми з Віктором Михайловичем у нього вдома. За рік, який минув від того першого дзвінка, пан Віктор зазнав великого горя. Трагічно загинув його син. Не перенесла горя кохана дружина. Старий чоловік лишився сам. Є ще донька, але вона мешкає у Києві, не має змоги часто відвідувати батька. Одне тішило - має добрих сусідів.
   Зустріч наша була зворушливою. Я все більше слухав. І про дитинство під Польщею, і про воєнні роки, про переселення, інші життєві поневіряння. Навчання в Київському театральному, перші роки акторської роботи... Я почув багато оповідок про спільну роботу з дідусем в Черкаському театрі, усілякі веселі й не дуже, повчальні історії, казуси, які траплялися під час репетицій, гастрольних поїздок, словом, спогади з театрального життя.
   А ось як презентуює мого нового знайомого один з театральних довідників:


   Віктор Робочек – актор, телережисер, автор інсценізацій понад 60 власних телепостав та програм художнього мовлення Львівського телебачення. Народився 21 квітня 1933 р. в с. Клатви (тепер Республіка Польща). У 1957-у закінчує Київський інститут театрального мистецтва імени І. Карпенка-Карого (акторське відділення, курс відомого українського режисера В. Неллі – Влада). У 1957–1959 рр. працює актором Черкаського обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка, від 1959 р. – в літературно-драматичній редакції Львівського телебачення; від 1979 р. – на посаді режисера першої категорії, від 1985-го - режисер вищої категорії.
   Нещодавно я мав чергову розмову з паном Віктором. Він, дізнавшись про те, що до 200-річного ювілею Т.Г.Шевченка Черкаський обласний  академічний музично-драматичний театр готує подарунок - тетралогію Богдана Стельмаха "Тарас" і про те, що І-ІІІ частини тетралогії покажуть у березні цього року на сцені театру, попросив допомогти йому відвідати цю виставу. Я відразу зконтактував з художнім керівником театру Сергієм Проскурнею, розказав про нашу розмову з паном Віктором. Сергій Владиславович повідомив мені, що він чудово знає Віктора Робочека і готовий запросити його до Черкас.
   Ось із цею новиною зараз і зателефоную до Львова та обрадую старенького... Віктор Михайлович просив потурбуватися і про готель. Але цього я не допущу. Місце для нього знайдеться і у моєму помешканні...