ЧОМУ Д. ТАБАЧНИК НЕНАВИДИТЬ М. МАТІОС?

Щойно мій старший побратим, одесит Олекса Різників надіслав для бублікації на блозі та сайті "Воля" наступний матеріал, написаний його товаришем, також одеситом, що нині мешкає в США, знаним мовознавцем, багатолітнім в'язнем совєцьких концтаборів (провів в неволі 31 рік) Святославом Караванським.  Тож, запрошую:
Ця ненависть стосується до Марії Матіос подвійно: як галичанки (буковинки) і як персонально письменниці. Свою нелюбов до галичан Д. Табачник не тільки не приховує, а навпаки афішує при кожній нагоді, розпалюючи в Україні – з мовчазної згоди гаранта Конституції – національну ворожнечу.

            Усе, що діється в Україні, потребує ґрунтовного безстороннього аналізу: чому те чи те явище має місце у ХХІ столітті в молодій державі, яка щойно скинула з себе ярмо колоніялізму? Потребують аналізу і прояви ненависти, і то ненависти  пітекантропів, ненависти вішателів В. Івасюка, серед громадян України, в тому числі й серед вищих ешелонів влади молодої держави.

            Згадаймо історію. 1991 року розпався Соловецький Союз. Усамостійнились колишні колонії в тому числі й наша Україна. Як це сприймали тодішні комуністи?

Не було однорідного ставлення до цієї події, яку весь світ вітав. Ті, що стали комуністами задля хлібної карточки, не дуже потерпали від краху комуністичного раю. Для комуністів же ідейних - це був шок. Не минув цей шок і Табачника. Не по літах правовірному члену партії аж не вірилося, що стався такий акт історичної справедливости. Першим ділом він розчарувався у керівних кадрах КПСС. «Щоб так ганебно розвалити дітище Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна!?». І Табачник вийшов з партії, маючи на думці піти  “иным путём”.

            Табачник не став до лав відвертих борців проти молодої держави, а став шукати легальних шляхів захоплення влади. Партія регіонів - це й було те, що треба.  Партія не виступала проти самостійности України, проти демократії, проти громадянського суспільства, проти відродження української нації, ховаючи ці ідеї у глибині душі й маскуючи їх у зовні пристойній програмі. Не заперечувано Голодомору, не відкидано НАТО, не шельмовано українського патріотизму, одним словом, засвоєно тактику хамелеона. Цей “путь” не був яловим. Партія регіонів перебрала владу.

            І тоді Табачник, як і вся партія, скинув маску. Тепер можна відітхнути від років хамелеонства. Тепер можна заперечувати штучність Голодомору, тобто визнавати факт голоду, який 60 років до незалежности заперечувано. Тепер можна відкинути НАТО, відкинути правду історії, правду про УПА, правду про дикі, нелюдські репресії, терор.

І тут на фронті двобою правди й неправди стався збій.

            Свобода слова отверзла уста німим пророкам України. З’явилися десятки, коли не сотні, публікацій, десятки тисяч статей у пресі, на радіо, на телебаченні. Людям відкрились очі. Те, що ховано, стало явним. Твори таких письменників, як Марія Маріос, досягли стотисячної планки. Мало того, вони перетяли кордони СНД.  Правда про УПА дошкуляла твердим “ленінцям” найбільше.

            У глибині душі вони, в тому й Табачник, а також Москва, розуміли, що боротьба УПА була одним з чинників розвалу СССР. Але Москва не могла цього ні визнати, ні спокійно сприйняти. І вона уповноважила усіх своїх симпатиків у світі,  включно з Україною, дискредитувати український Рух Опору.

            Табачнику додалося роботи, хоч він до цього торгу й пішки, як казали наші предки. І Табачник закачав рукава: розробив план дискредитації нашого Руху Опору. Першим ділом він дискредитує всіх галичан, щоб очорнити й УПА. По-друге він персонально засвідчує свою зневагу до письмеників, які пишуть Правду про події, табуйовані або подавані у кривому дзеркалі в СССР, а також у Путінській Росії.

            Табачник засвідчує свою зоологічну відданість Москві та її нинішньому “нашистському” курсу.

Чи справді він любить Москву й московитів?

            Важко повірити. Якщо він ненавидить українців, то як він може любити росіян? Росіяни – це на 90% обмосковщені новгородці – потомки західніх українців -, як доводить російський мовознавець В. Даль і безсторонні мовознавчі дослідження сучасників.

            Табачник любить росіян, бо ті мають атомну зброю. Він схиляється перед силою, як він схилявся перед українською демократією, коли та мала силу. Він схилявся перед нею, щоб знищити її. Так само він схиляється перед Москвою, щоб свого часу, хай не конче зараз, а в майбутньому помогти своїм московським однодумцям перебрати владу. Тоді події в Росії розвиватимуться за “українським” сценарієм.

            Найближчі десятиліття покажуть, наскільки це реально.
                                                                                                                  Святослав Караванський.

ВУЗЛОВЕ МІСЦЕ У КОРЕНЕВІЙ СИСТЕМІ…

                                                                                                                        Олекса Різників, Одеса.
                                                                                                                                                                                                                                             

                                                            
                                                            МАКСИМ’ЮК ТАРАС
                                                              (розмови з ювіляром)
                        

      Навесні цього року запросили мене до Черкащини, на святкування дня народження Тодося Осьмачки, чудового великого письменника, який народився 16 травня у селі Куцівка, Смілянського району.  Приїхало туди гостей із Києва, із Черкас. Чудове свято було.

Та підходить до мене черкащанин Назар Обідзінський і запитує, чи не знаю я в Одесі такого чоловіка як Тарас Максим’юк?

Я відповів просто:

- Та хто ж його не знає у Одесі?! Усі знають. А ви звідки знаєте??

Назар Обідзінський, син і онука українських акторів у Польщі, повідав мені, що вони народилися  у Холмі, батьки їхні дружили, а потім усіх разом нас, українців,  вивезли із нашої рідної землі, до України. Бо Сталін віддав нашу землю полякам…

Я набрав на стільниковому телефоні Тараса, той відгукнувся з Одеси, і вони вдвох, такі близькі у дитинстві, поговорили…
Тарас Максим'юк.

- Уявляєш, мені досі не віриться, - розповідає мені Тарас, -  але це факт: у 1992 році завдяки моєму нахабству, завдяки трудами тяжкими здобутим ста доларам і п’яти  тисячам горіхів, так-так, саме саме простих грецьких горіхів, які я назбирав на одеських вулицях, я потрапив на фантастичний корабель, що звався «Еней», і зробив потрясаючу подорож під вітрилами з Миколаєва аж до Італії! Цей «Еней» був побудований хлопцями у Миколаєві. Він копія тих суден, якими ходили запорожці, ще коли вони вміли панувати, коли перед ними тремтіла Порта Оттоманська. І я, уявляєш, став одним із 27 членів екіпажу. Я сидів перед першою мачтою, це було моє законне місце. І всі ми довго гризли мої горіхи, грецькі, і там, у Греції, і на острові Корфу, і на Капрі, де бував Михайло Коцюбинський. А острів Ітака і зовсім легендарний, бо з нього родом Одісей…

Як відомо з історії, одісея одесита Максим’юка закінчилася тоді у Неаполі, далі йти не було коштів, і хлопці різними шляхами вернулися додому. Але ця одісея увійшла в золотий фонд мореплавства молодого українського землепрохідництва чи мореплавства…

В одному зі своїх численних інтерв’ю (це – газеті «Культура і життя») Тарас оригінально висловився про українську інтелігенцію. Ми звикли порівнювати її з мозком нації, а Тарас:

«…з життя давньої одеської інтелігенції, тієї її кореневої системи, що була хижо зруйнована в період тоталітарного режиму».

Коренева система одеської інтелігенції…

Так-так, тепер ми знаємо її трохи більше: Іван та Юрій Липи, Амвросій Ждаха, Михайло Комаров, Сергій Шелухин, Віталій Боровик, Йосип Караванський… Їх корчували, виривали з рідного грунту, висилали, стирали сліди – а вони  так і лишаються живими в нашій пам’яті, вони дають життя новим паросткам, які розростаються , просторяться, тужавіють…

Ну от взяти самого Тараса. Хлопчиною у Миколаєві познайомився з Феодосієм Тимофійовичем Камінським. До 1929 року  той був директором історико-археологічного музею-заповідника «Ольвія». ДПУ за наказом КПУ вигадує колосальну справу «Спілки визволення України», робить гучний процес у Харкові, на якому судять 45 українських інтелігентів – від академіка Сергія Єфремова починаючи і студентами кінчаючи. Серед ще семисот арештованих виявляється і Камінський. Тричі був корчований! Аж у часи Хрущова він мав нарешті спокій.

 І ось від такого чоловіка одержує малий Тарас життєдайний заряд любові до свого краю, до історії, до краєзнавства, до колекціонування. І – на все життя. Як у Тараса Шевченка сказано: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».

У кореневій системі одеської інтелігенції Тарасове місце – одне з вузлових. Давненько вже вся Одеса була здивована, вражена листом Максим’юка до голови президентської адміністрації:

«Пропоную в подарунок Одесі своє зібрання україніки, себто, колекцію українських художніх творів 19-20 століть, архівних матеріалів (рукописи, документи, фотознімки) того ж періоду, виробів народного мистецтва, книг і періодичних видань 19-20 ст. , листівок першої чверті хх ст..»

А далі Тарас пропонував створити своєрідний український культурний центр, подібного якому не має ще жодне місто. Там розмістити тисячі і тисячі експонатів, зібраних Максим’юком за 30 років збирацтва…

Наскільки всі були заскочені, здивовані, збурені пропозицією Тараса, свідчить, зокрема,  «Сонет про музей-мрію», написаний нашим відомим краєзнавцем Григорієм Зленком, надрукованим у газеті «Муза»:

Сонет нехитрий пишучи оцей,

на оці маю крихітний музей,

що в ньому є – та ще й яка – потреба.

І надто – нині, в розбудовний час.

Нехай же нам допомагає небо,

а перше – влада хай почує нас!

Ех, хлопці-ідеалісти…

- Чому ідеалісти? – заперечує Тарас. – Ось поглянь, «Вечерняя Одесса» від 1 червня 1992 р. Мер міста Леонід Чернега дає перше інтерв’ю і каже: «Культура не має бути на остаточному рівні! Сподіваюсь, знайдемо можливість із колекцій Т. Максимюка створити український культурний центр…»

- Та я чув, що й Симоненко брався за це діло.

- Брався, але він так стрімко пішов догори, що втратив цей музей з поля зору. Гурвіц теж не зумів це зробити.

- А що як нинішній мер, залюблений у мови, може, заради хохми, втяти таке диво? – питаю Тараса.

 Ми обоє усміхаємося.

Тарас розгортає прекрасне видання поштових листівок Амвросія Ждахи. 23 аркушики з чарівними мініатюрами Ждахи! На кожній – тексти окремих українських народних пісень, проілюстрованих Ждахою. Це сам Тарас Максимюк перевидав їх!  Це просто диво.

-          Як тобі ведеться в Одесі, Тарасе?

-   Нормально. Це мій дім, моя земля. От з Холмщиною трохи інакше. Уже кілька разів ми проводили всесвітній збір холмщаків. У Львові. Я там робив виставку своєї україніки. Дуже зацікавила вона моїх земляків. А одного разу ми, взявши аж сім автобусів, поїхали до Польщі, на наш рідну землю, етнографічну батьківщину. Це я, по-суті, вперше відвідав її, бо ж покинув дворічним хлопчаком.

Цікаві ситуації з нами бувають, подумав я. Дивіться, Іван Липа народився в Криму, син його Юрій у Одесі, а у Львові відчував себе як дома. Тарас народився у Холмщині, а Одеса стала його рідною домівкою. От що значить рідна земля, рідна Україна. І наш тисячолітній народ, що виробив чудову культуру, майже однакову по всій території свого розселення, «труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі», як писав пророчо Іван Франко…

P.S. Років п’ять тому у Львові мене знайомі художники запросили на виставку одесита Тараса Максим’юка, де він показував знамениту картину Жука з портретом молодого Тичини. Я з радістю пішов з ними, я був подивований тим, як багато людей прийшло подивитися цю презентацію. А як захоплено усі слухали виважену, глибоко наукову розповідь нашого земляка про Одесу, про наших митців! Ні, він таки дуже потрібний нашій Одесі, цей Тарас Максим’юк!

Вітаючи Тараса Максим’юка з черговим ювілеєм, бажаємо йому здоров’я, успіхів бажаємо відкриття десятка своїх музеїв, так потрібних в Одесі, котра починає повертатися обличчям до витоків своєї культури, своєї історії.

                                                          

Олекса Різників, поет-шестидесятник.

 Якось раніш я вже писав тут про поета, колишнього дисидента-шестидесятника Олексу Різниківа. Наразі ж між нами зав"язалася досить жвава переписка і п.Олекса надіслав мені деякі свої твори, спогади тощо. Ось і вирішив викласти їх у цьому розділі нашого сайту. Запрошую до читання!

                               ВУЛКАН

Ви кажете – загоїлось, зрослось.

Погаслим називаєте вулканом,

І унизу причаєне село

Затягуєте зашморгом-арканом.

Ви кажете:  я сам себе скував,

Ввібравшись в шкаралущу із граніту –

Та паросток зелений пробива

Броню горіха на початку літа.

Ви вірите й не вірите мені,

моєму сну, спокою і терпінню,

Моєму вже замшілому камінню

І крові, що спеклася у граніт.

Пасіть овець, кохайтесь на мені,

Видовбуйте зразки мойого тіла –

я зовні сплю! Нутро ж моє в огні,

Калата серце променисто-біле!

Не стережіть, а стережіться вже:

Не встигнете пробачення просити,

Коли в нутрі полосоне ножем

і  вибухну скажено на півсвіту!

«І потече сторіками…»

1971 р. весна.

Перед арештом

Дідусь і онук

ВЕТЕРАН І ОНУК

ОДНА ІЗ ПРАВД

Скажи-ка,  дядя,  ведь недаром
Москва,  спалённая пожаром,
Французам отдана?
М.Лермонтов.


Онук питає дідуся,
Торкнувши ордени:

“На ваших грудях, діду, вся
Історія війни!
От прикурить давали Ви
Фашистам навздогін!!
А як не дали ви Москви?
Як брали ви Берлін?”
Дідусь поправив ордени,
Хильнув, понюхав хліб,
І став такий сумний-сумний,
Аж ледве стримав схлип:
“Ех, синку, перше ніж Берлін
Отой скажений брать,
Прийшлося драпати – мені,
А  фріцу – доганять!

СПІВУЧАСНИК ВІЙНИ

Все життя я прожив з почуттям співвини:

Я здригався, почувши: “учасник війни”?

Так, учасник, бо тата до війська провів,

Аж до поїзда в нього на карку сидів,

Вся Єнаківська станція свідком була,

Що любов моя втримать його не змогла,

Я прощально махав, перемоги бажав –

так в чотири свої співучасником став.

Так, учасник, бо з мамою теж відступав,

Коли перла фашистська навала тупа.

Я за мами спідницю тримавсь, як реп’ях,

Тяг візка під дощем, я війною пропах,

Бо у небі шугали чужі літаки,

Бо примусили в жмурки зіграти таки,

І ховавсь, як учасник, під їхнім вогнем

Від трасуючих куль, що шукали мене.

Є на мені учасництва спільна вина,

Бо, дізнавшись, що німець вже нас обігнав,

Ми вертали назад, у покинутий дім,

Дерев’яний мій кінь аж іржав перед ним.

Як я кинувсь до нього, як я осідлав

І шаблюку схопивши, рубав і рубав!!

Чим обтяжував більше і більше вину,

бо підсилював шаблею тою війну!

Із патронів, снарядів я порох зсипав,

І палив, і радів, і навколо стрибав!

Я щодня в козаків і розбійників грав –

І зростала із вин моїх купа, гора!!

І на мені звідтоді печатка вини –

Я сучасник,  учасник і жертва війни…

ЖОРЖИНИ

Жоржини, жоржини,жоржини,

Червоні жоржини, мов кров…

Чи знову зустрінемось, сину,

Мій рідний, побачимось знов?

Схилилася бідная мати

На груди синочка свого,

Прим’яла рука кострубатий

Новенький солдатський погон.

Навколо колишеться море

голів і букетів, і сліз…

Який може бути в цім сором,

як біль лише в душу заліз?

Жоржини, жоржини, жоржини,

Червоні букети, мов кров…

Вертайся, вертайся, мій сину,

Вертайся живий і здоров…

------------------------------

І знов зацвітали жоржини,

і знов облітав їхній цвіт…

Вже син підійшов до Берліна,

синок дев’ятнадцяти літ.

І місяць за місяцем тане,

Вже й літо щасливе мина,

А мати неначе в тумані,

Всі ночі проводить без сна.

Нарешті вона, телеграма!

Так значить,  - живий і здоров…

І станція знову та сама,

Жоржини, жоржини, мов кров.

Які ж ви червоні, жоржини,

В те літо блідіші були.

Нарешті синочка стежини

Додому, до нас привели…

Колишеться море навколо

Голів і букетів, і сліз.

А хтось не приїде ніколи,

навіки хтось з поїзда зліз.

Жоржини, жоржини, жоржини,

Ви тяжчими стали нараз:

Хтось дуже подібний до сина

З вагону на нас позира.

Невже закінчились хвилини

І сліз, і чекання, і мук?!

…Простягнені сину жоржини

упали під ноги йому.

Стара захиталась, та збоку

чужий хтось підтримав її:

синочок її кароокий

без рук нерухомо стоїть…

ой сину мій, сину мій, сину!

Хоч погляд на рідную кинь!

Жоржини, жоржини, жоржини,

Чому ви червоні такі??!

3. 10. 1958 р.

Що ж, гадаю, іспит на знання мови тоді я склав, га? Звучить ніби-то непогано… А це вже вплив Миколи Вінграновського. Я бачив, як він чудово римує нашою мовою. Я відчував підкіркою, підсвідомістю, що я не маю тут рації, пишучи російською. ...

Пане Назаре   (так і проситься далі слово - СТОДОЛЯ!)


Хочу додати ще зі своїх спогадів і з поеми БРАН уривки. Може ви роздруку\те.
Листіву можна окремо надрукувати, вночі поширимо по Черкасах... Жарт.

А далі даю уривочок з поеми «БРАН», написаної уже 2003 року. У камері мені являється мій Сутник  Льоня, який  докоряє мені, уже Олексі, за те, що у камері КДБ  я став Олексою, став свідомим українцем.

СУТНИК – це (ану, спробую дати наукове визначення!) одна із сутей особи, її друге, третє, четверте, десяте, двадцяте (і т.д.) “Я”, бо ж цілісна особа складається із  чітко окреслених, морально, політично, ідейно скерованих Сутників (назову виділених мною із своєї особи у поемі БРАН): Поет, Лячко, Спільнотник, Душак, Князь, Козак, Кацапчук, Поляк, Сектант, Спокусник, Газда, Льоня тощо. Цей останній, прочитавши вголос мого вірша про Маяковського, каже мені та іншим Сутникам:

Ти відішь, как писал тогда я!

Зачем же было все менять,

себя Олексой называть,

Меня, как шкуру, обдирая,

Насправді ж – суть свою сдирать!?

Я

Яка ти суть!? Російська мова

Як те сідло, що на корові,

Була накинута мені

В четвертому, у  п’ятім класі!

Бо ж доки жив я на Донбасі,

Я був відмінником весь час!

Коли ж покинули Донбас,

У  Первомайську, пам’ятаю

Отой новий російський клас,

Школярську одичілу зграю,

як цвікала мені в лице,

що мови їхньої не знаю,

що їхнє Г  не вимовляю,

Слова, незвичні їм, вживаю,

Кажу не  ето, а  оце!

І я в собі душив естета,

І я, на зло їм, какав, етав,

Сравняв, аж поки не навчився!

Але осадок залишився.

І вже відмінником – не став…

То ж ти – не суть моя, а панцир

якого скинув я, мов канцер,

моя природна первобутність

перемогла несамохіть,

бо українськість – щира сутність,

твоя ж московськість – дух-іміт!

То ж ти – не суть моя, а наріст,

полуда, шори…

Я забув українську мову,

Я забув Запорізьку Січ…

Як мені повернути знову

Ту свободу і рідну річ?

1958, серпень

ЛЬОНЯ

Да нєт! Пісал тагда другоє,

Да етіх днєй мнє дарагоє:

Меж прозаичных буден

Что-то должно случиться:

Ходит звонарь по людям,

В души людей стучится:

“Люди! Откройте души

звон мой весёлый слушать!

Поотпирайте двери –

Будет по вашей вере!”

Но, в рот воды набравши,

Люди молчат, не веря…

“Жены и дети наши –

Тюрем живые двери!..»

Да и листовка –  там о мове

Ни слова нет! Там лишь адно:

Свабода! Ибо в этом слове

Все важное заключено!

Я

Ой, Льоню, Льоню, може й справді,

Перед тобою завинив.

Усе твоє, все, що писав ти

Я десь закинув, знецінив…

За це питати треба з них!

Отих пихатих і блатних.

ЛЬОНЯ

Не з них! А з тебе! Сам ти зрадив!

Тебе ніхто не умовляв!

Я

Бо я завжди ішов до Правди!

Вона ж сіяє звіддаля.

Я ж не сліпий! Я сам побачив,

Де світло Правди! Кожен зрячий

Її побачить може сам.

За це я вдячний небесам.

ЛЬОНЯ

Але ж мені від того – гірше!

Я мушу скніти десь на дні –

Переворот! І навіть більше:

Ти вже не я! Вже по мені!

Я

Я вже не ти. І з цим змирися:

На своє місце повернися!

Ну і далі йде наша з Володею листівка-летючка.

Чи шкодую я, що ми її склали і поширили? Не думаю, що так можна ставити питання. Ми горіли щирим, благородним полум’ям, ми були сповнені доброзичливості до народу, приниженого, зголодомореного, репресованого, катованого. Я повторював слова Нєкрасова: “Уведи меня в стан погибающих  за великое дєло любви!” А пізніше, у таборах, коли  я вже почитав Великого мученика землі нашої Павла Грабовського, я повторював його рядки:

З борців насміхалася доля,

Зростала проте їх громада

Добробут народний і воля –

То наша найперша засада!

Аби не лякались ми труду,

Не падали легко з ударів.

Пригляньмось до нашого люду,

як сум йому очі затьмарив.

Знаю людей, які кепкуватимуть із цих слів, настроїв, такої духовної настроєності. “Ну і отмєнний чудак!” – засміють. Але ж таким я тоді був! – І від цього нікуди не дінешся.

Та почитаймо листівку абзац за абзацем, уступ за уступом.

Володимир БАРСУКІВСЬКИЙ, Олекса РІЗНИКІВ

"ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

К Вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет й радио кучка захва­тавших власть коммунистов. .

Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая ра­дио, разве не возмущаетесь подлой ложью й двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?

Они кричат о свободе и демократии, но зто — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъёме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование.

Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — зто все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов как внутри, так и вне государства приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за своє будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между на­родами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!!

Мы стоим за признание религии и  церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

Союз борьбы за освобождение народа (“СОБОЗОН”)

Оцю листівку писали ми з Володимиром у серпні і вересні, а у  жовтні друкували на машинці Швеця Стаса та найбільше – на канцелярській харчокомбінату, де Володя працював майстром (після закінчення технікуму в Одесі). Він узяв ключі від контори, ми повідомили усіх і сторожа,  буцім-то друкуватимемо свої вірші. Сіли, заправили машинку і (поки сторож стояв біля нас!) почали друкувати вірші.

Коли сторож вийшов на територію, ми витягли вже почате, заново заправили тонесеньких аркушів – штук десять! – з копіркою, і – робота закипіла. Закипіла? Ні, ми ж не вміли друкувати! Але відважно взялися, не святі ж бо глечики ліплять. Коли  ми чули тупання чобіт сторожа, швиденько встигали вийняти закладку з листівкою, закласти  з віршами – і  все! Сторож незабаром виходив, ми знову закладали листівку  і так десь до години ночі закінчили.

Зробили ми всього штук 40, поділилися. Володя поїхав на свята додому, в Одесу, а я до Кіровограда. 7 і 8 листопада, пізнього вечора ми розклеїли, розвішали листівки. 9 числа я прийшов до військкомату і поїхав до Севастополя служити. Потрапив до школи радіометристів,