Чим Савченко відрізняється от Жанны Д’Арк?

Да ничем. Она победила целую армию. Армию солдат, судей, пропагандистов, журналистов. Армию, перед которой она была букашкой. Но армия отступила перед ней.

Наше время начинает плодить героев. Плохой знак! Время больно войной. Герои мирного времени называются чемпионами или на худой конец космонавтами.

Подвигом Савченко стала не ее победа. Ее подвигом стало ее беспафосное бесстрашие. Врагам с ней не повезло. Не смогли запугать. А чем? Она была готова умереть. И тут враги растерялись. Они-то не готовы умереть за что бы то ни было, и она стала их сильнее. Ее противники нарубили дров. Беда для них: она оказалась еще и умной. Она оказалась умной личностью, артикулирующей свои мысли. От такого невиданного явления можно было прийти в смятение ее ростовским прокурорам. Они не нашли к ней ключа и морально спасовали.

С каждым днем она становилась все более тяжелой обузой для врагов. Росла в цене. За ней не было вины: она всего лишь защищала свою страну. Она стремительно превращалась в легенду, которая переросла национальные границы. Она – героиня на все времена. Небольшая симпатичная женщина, женственная и мужественная одновременно.

Но есть одно существенное отличие от Жанны Д’Арк: костер! Савченко осталась жива. Получила уже высшую награду страны. Судя по фотографиям, на ее с испуганным удивлением - как на диковинку - посмотрел и президент ее страны. Она уже искупалась в славе. И произнесла свою первую правду-матку.

Но наступает смена декораций. Перед Савченко новый театр. В нем героиню ломает не тюрьма, а незнание элементарных законов политики. В политике глупо пользоваться инструментами военного искусства. В политике нужно быть не летчиком, а мастером компромисса. В политике приходится врать, иногда немного, а порой – еще как!

Савченко вырвалась из тюрьмы с надеждой разгромить всех врагов страны и сделать из нее страну-сад. Но вокруг нее слабые люди, чья главная слабость - в непомерных амбициях. Тонкая прослойка реальной политической элиты - это как хрупкий лед. Она будет бичевать власти как победительница тюрьмы - ее заглушат рутинной борьбой разных сил. Она станет вырабатывать компромиссы - ее потеряют как героиню. Да и зачем бить прямой наводкой по хитростям внешнего врага, если через границу она уже не будет иметь на него влияния и только случайно сможет ему подыграть своей упрямой прямотой?

Ее совершенно бездарно, по рецептам подлой глупости, сделали мировой звездой и отпустили, не совладев. Но она невольно может еще порадовать врагов свирепой рубкой своих же далеких от совершенства коллег.

Европа мучительно веками вырабатывала пути компромисса и до сих пор еще не нашла ответа на вопрос, где остановиться перед желанием поступиться истиной ради движения вперед. Идя в Европу, особенно при нынешних ее слабостях и бедах, нужно обладать не только умом, но и какой-то особенной интуицией.

Даже далеко не глупые девочки из команды Pussy Riot, чья жизненная задача куда проще, чем у Савченко, с трудом сохраняют свои героические позиции. Она оказываются под ударом не только мощного подвига самой Савченко. Московский аналог бесстрашия Савченко - художник Павленский - демонстрирует аскетизм не хуже митрополита Филиппа - того, что казнил Иван Грозный. Кроме того, расцвел народный герой Сергей Шнуров: его песни полны той самой талантливой интуиции, которой хотелось бы пожелать самой Савченко.

Проще будет, конечно, тем двум тихим мальчикам, Ерофееву-Александрову, на которых поменяли героиню за неимением лучшего товара. Когда смотришь, как их убого встречали их девочки, как неловки и бессмысленны их движения, понимаешь, в какой яме мы все в России оказались. По закону нашей страны военнопленные всегда под подозрением: их завербовали, потому что заграница привлекательнее родины. К тому же они там сразу раскололись... На них будет это клеймо, но потихоньку оно сотрется, их лучшее будущее найдется в отсутствии самого будущего. Тут личностью и не пахнет, таких взаимозаменяемых ребят, поехавших воевать за бабки, пруд пруди. Маршал Жуков был прав: бабы таких нарожают, сколько хочешь. Только вот зачем?

Водораздел между личностью и безличием, между бесстрашием и искренним непониманием, во что парни ввязались, - это и есть пахнущая кровью и свежей краской, в окружении блокпостов, грязи, колючей проволоки новая граница Европы. Неустойчивая, еще не окончательная.

Виктор Ерофеев, писатель, литературовед, телеведущий, автор книг "Русская красавица", "Хороший Сталин", "Акимуды" и многих других, кавалер французского Ордена Почетного легиона.

Влада...

Спершу ти приходиш до влади.
Потім ти прибирати до рук все ЗМІ і починаєш з людей робити (втім, не без їх згоди) зграю, яка буде активно голосувати за тебе.

За допомогою ЗМІ ти роздувається в них вогонь фанатичної віри в тебе і в зграю. І в те, що інші - тільки їжа для них.

Після цього зграя вимагає крові і ти даєш її їм. Спершу ти згодовувати їм неугодних. Потім Грузію. Крим. Донбас. Сирію. У перервах - залишки своїх опонентів. Твій авторитет зростає на крові як на допінгу.

Але лють зграї зростає ще швидше. І скоро вже вимагає більше крові, ніж у тебе є.

Раптом трапляється неприємність. Ти майже два роки готував сакральну жертву. Готував довго, зі здоровим глуздом і належної сакральністю. Твої жерці весь цей час робили навколо неї чорний обряд, і ось він закінчено і момент настав - ти вже міцно тримаєш її в пащі і готовий кинути з помосту на розтерзання своєї зграї.

Кігті наточени, багаття горять, зграя завиває в передчутті крові і видовища, і ти бачиш як відблиски полум'я відображаються на їх біснуватих мордах.

І тут ті, що живуть навколо тебе, давно обурені тим, що ти годуєш свою зграю шматками, вирваними з кров'ю у сусідів, приходять, силою розтискають тобі пащу і витягують прямо з неї цього одного-єдиного людини. І забирають з собою, а ти судорожно намагаєшся зробити вигляд, що все йде згідно твоєї вищої волі.

Провівши вижила поглядами, повними нерозуміння і хворобливого розчарування, розігріта тобою ж до кипіння зграя раптово повертається оскалом морд до тебе і гарчить. Гарчить вже на тебе. За те, що ти проявив слабкість, а ватажок не може бути слабким, і цього їх навчив теж ти сам. І тоді тобі стає страшно.

Ти розумієш, що зграї, що сходить з розуму від запаху крові, яка їм не дісталася, терміново потрібна жертва. Треба кинути їм шматок м'яса, але навколо, вже впритул, стоять ті, хто не дадуть більше вкрасти ні шматка.

І ти, дивлячись в мільйони пар жовтих лютих очей, боїшся відвести погляд і судорожно шаришь руками на дотик. Щоб кинути їм хоч щось, тільки не себе.

Але ти здогадуєшся, що в цей раз зграя все-таки ще не кинеться на тебе.
Але ти твердо знаєш і те, що в один з наступних раз це трапиться. Обов'язково.

Ти вже чуєш заклики до зміни ватажка на більш молодого і сміливого.

Породжений тобою Голем готовий зжерти свого творця.

І у тебе болісно починає смоктати під ложечкою ...

                 Андрій Скатерной

Бандерівський льодоруб вбитий в вершину Джомолунгми

   Тільки зараз з'явилося досить часу, щоб зв'язатися з родиною, друзями, відзначитися в соціальних мережах і подарувати вам через фотографії хоча б шматочок тих приголомшливих вражень, які я пережила. Безліч питань ви мені ставите, і з часом я відповім на них, або ви самі про все дізнаєтеся і все зрозумієте.   Я знаю, що багато хто сприймав мою експедицію, як небезпечне і непотрібне захід, зупиняли мене, розповідали страшилки про експедиції на Еверест. Але ви повинні знати, що підготовка була дуже серйозною, в тому числі і в плані морального стану. Так чи інакше, Джомолунгма була взята 20 травня 4 ранку за київським часом.    Коли все вже позаду, мені навіть не вистачає того наметового дискомфорту. Зараз дивлюся на ліжко в готелі і кайфую від одного її виду! Десять днів я провела на ABC на висоті 6400, щоб не пропустити установку поручнів і сприятливі погодні умови. І ніякими силами неможливо було спустити мене навіть на 100 метрів нижче! Спостерігаючи за іншими альпіністами в таборі на 6400, я зрозуміла, чому Віктор Бобок переживав.    Вони з кожним днем ​​ставали слабші, худіше, так як апетит пропадає там дуже швидко. Іноді ледве могли доповзти від намету до намету. Все це супроводжувалося важкою задишкою. Кожен день Бобок придивлявся до мене і чекав хоч якісь ознаки гірської хвороби або реакцію мого організму на висоту. Але не дочекався! :-) Ні у мене в горах слабкого місця !!!  Кожен день я була готова дістати висотний наряд, хапати жумар, льодоруб і перти як танк на вершину! І ось настав той день, коли я почула заповітне: "Завтра виходимо". Я була як собака, яку тримали на прив'язі і нарешті відпустили на волю! Приплив енергії був такої сили, що важко було зупинитися. Мій шерп Пемба просив: "Гей, дівчинка, легше, а то розтратиш всі сили і не дійдеш до вершини!". Але я йшла на поклик стихії, і вже ніщо не могло мене зупинити!   Насправді, ми могли бути на вершині ще 19 травня. Була можливість піти слідом за командою китайців, які прокладали перила, але поступилися це місце команді Тіма Медветца і його підопічному - учаснику проекту "The Heroes Project". Я думаю, вони заслужили бути в цьому році першими. З чим я і вітаю Тіма і Чарлі. Хлопець, що втратив ногу, показав, що таке сила волі і духу. Це нереально круто!   Нас намагався зупинити сильний вітер, який "подарував" мені на день народження обмороження частини обличчя, але я настільки була заточена на вершину, що навіть не звернула на це увагу.    Штурм почався з табору 8300. Ну, ви знаєте, що з цієї висотної позначки починається так звана зона смерті. Вийшли в ніч. Я перла наполегливо, без зупинок. Іноді Бобок мене гальмував і звертав увагу на трупи, пристебнуті до мотузках, і не на жарт повчав - дивись, мовляв, як це може бути небезпечно, якщо не слухати гіда. Картина - жах, звичайно ...   Але було не до цього. Попереду були три ступені до вершини, в тому числі і кам'яні вертикальні поверхні, по яким треба дертися, незважаючи на те, що разом з усім спорядженням важиш близько 80 кг. Але і це мене не хвилювало. Тільки вершина! Тільки вона - заповітна, велична, могутня вершина Джомолунгма!   І ось ВОНА! Почулися слова Бобка: "Я йду вперед, і буду знімати, як ти забиваєш свій бандерівський льодоруб в вершину" :-) І ми зробили це! Я стала першою українкою, яка підкорила вершину світу! Це історія, і це була моя мета, яку я виношувала, з якої я приїхала, і яку я досягла! І, до речі, я стала першою в світі, хто підняв на вершині рожевий льодоруб зі стразами :-)   Чи можна описати словами ті почуття, які наповнювали всю мене в цей момент? Я не знаю. Намагаюся підібрати слова. Для мене Еверест став не просто черговим досягненням, а величезною подією в моєму житті. Поклонитися Землі з найвищої її точки, побажати моєї славної, улюбленій Україні і рідному Мукачеві світу і благоденства, подумати пару миттєвостей про найближчих і дорогих людей. І, звичайно, згадати нове бажання! :-)

Зла казка для росіян

Росіяни закохалися в Путіна за те, що він подарував їм казку. Казку про те, що ніхрена не роблять вони раптом стали великими. Завдяки його політичному та державницькому генію. І такий мудрий правитель з'явився у них завдяки їх безумовної богообраності. Це звичайно плагіат. Все це вже було у виконанні Гітлера, але у росіян свої уявлення про те, як повинен бути влаштований цей світ.
    Путін подарував їм казку, де вони встали з колін, почали знову всіх перемагати, повернули Крим, героїчно захищений Донбас, навколишні глушини сплять і бачать себе в складі Великої Росії і т.д. і т.п.
   Путін дуже старався. На допінгу виграна Олімпіада, на покупних СМС виходило бути в топ Євробачення, іноді вдавалося обігравати напіврезервним складом канадців в хокей. І особливо гріла душу росіянина (або що у них там замість душі) можливість «нагнути українців» за допомогою газового вентиля. Довгі роки це було їхньою улюбленою забавою.
   Ту саму закоханість переживає і Донбас. Заселений в основному людьми наївними і малограмотним, він охоче повірив в казку про Путіна і Новоросію. У казку про те, що прекрасно зажити Донбасу заважають бандерівці і українці, за підтримки проклятих американців, які хочуть поневолити Донбас.
   Все було більш-менш прекрасно, але будь-яка казка колись закінчується. І путінська казка теж не виняток. Що для росіян буде дивно. Адже вони то думали, що закони нашого світу діють для лохів, але не для них.
   Зараз Путін діє як азартний гравець, який програв, але зупинитися вже не може. І ставить на кон усе, що ще можна поставити. Але це гра заради гри, а не заради виграшу.
   Як всякий наївний і малограмотний народ, росіяни і донбассяне, а раніше кримчани, повірили в казку, але забули уточнити вартість перформансу. А ціна виходить чимала. А для багатьох взагалі позамежна.
    І тепер залишається або гірке розчарування в собі або вперте небажання бачити дійсність такою, як вона є. Росія - політичний і фінансовий банкрут. Більш того, Росія - моральний банкрут.
   Путін обнулив все, що можна було обнулити. Він залишає після себе випалену землю "недалекого русского мира».
      Наївних людей, які себе погано ведуть життя саме так і вчить. Через таких як Путін і йому подібних.
   Така жорстока вийшла казочка. Завіса і розплата на виході.
                                           
                                                                                       Олексій Заводюк.

               

Возвращение Надежды

Як не дивно, путин вибрав шлях не вбивати Савченко. Уявляю, як важко далося йому це рішення.

Зрозуміло, що убивши її, і зробивши національним героєм типу Жанни д'Арк, він би тільки посилив України і зробив її більш згуртованими.
Але він завжди плював на розумні доводи - те, що потрапило павуку Шелоб в жвали ніколи не повинно піти живим. Але, мабуть втрутилися вищі сили, ті ж, що наполягли на звільнення Ходорковського і Надія, як той хоббіт, вирвалася таки на свободу.

Що це означає для нас? Я завжди побоювався потенційної діяльності Наді після повернення, враховуючи, скільки їй встигла нашептати Юлія Володимирівна. Тим більше, що саме настрій Савченко на співпрацю з ЮВ, смертельно небезпечне для України, міг бути однією з причин рішення путина - адже тоді він не відпускав жертву, а використовував агента в темну в своїх цілях, що цілком допускається і навіть вітається вищою школою КДБ .

Але її яскравий спіч по прильоту до Борисполя і то, як вона висловилася про політиків вселив мені оптимізм, якщо, звичайно, потім не з'ясується, що вона вважає, що серед політиків є виняток з косою. Не можу не відзначити, що Надя говорила не тільки емоційно, а й вельми розумно.

Біда України, що у нас немає лідера, який був би не забруднений бізнесом, владою та іншими речами, за яким могла б піти якщо не вся, то хоча б вся проукраїнська частина країни, як, наприклад, той же Вацлав Гавел в Чехії або, хоча б Лех Валенса в Польщі. Точніше, він у нас був - це В'ячеслав Чорновіл - гб-шні суки завжди знали, кого треба прибрати. Рано про це говорити, але з Наді може вирости така фігура.

Зараз від Наді залежить дуже багато - напевно ніхто в країні не має в даний момент такого кредиту довіри, як вона. А для країни, виснаженої війною і в якій проросійські сили не тільки піднімають голову, а щосили вже ходять, придивляючись і плануючи реванш, вона може стати саме тією останньою краплею, яка переважить в одну зі сторін.

Найближчим часом ми дізнаємося, на яку чашу терезів вона капне і не пролетить мимо обох ...

А Надю я вітаю з поверненням - за одне те, як вона поводилася з тими людськими покидьками, які в россии зображують із себе суд і поліцію, їй вже треба поставити пам'ятник. Хоча я, чомусь, впевнений, що найкращою нагородою для неї буде незалежна, сильна Україна, гідна країна серед перших країн світу. І так воно і буде.

Соntra spem spero! або Надія покинула Россию

В танку що головне?

В танку головне не бздіть.

Спостерігав за Надією і її впертим і гордим козацьким характером.

Спостерігав за сльозами і соплями російських ахвіцерів-грушників.

За тим , як збиткувались над нашою жінкою-офіцером, яка виконувала свій священний обов'язок захисту Батьківщини.

І за тим як лікували і годували з ложечки російських терористів -убивць. Бо вони не офіцери і не військовополонені,а бандити і терористи,від яких тупо відмовилася "родіна".

Ще тільки солоденьку цукерочку їм за щічку не запихали і в лобик на ніч не цьомали.

Надія пропадала з кожним днем голодування Савченко. Пропадала Надія.

Боявся ,що ще одне кача попливе Україною...

Проте я сподівався. Без надії сподівався.

Без Надії сподівався.

Contra spem spero.

А зараз, коли цих обісцяних покидьків замінили на нашу українську Жанну Д'Арк, радію.

Радію як дитина.

На Кавказі є старовинна легенда про те,як цар ніяк не міг збудувати фортецю для захисту від нападників.Каміння весь час розкочувалося.

Довго ворожили ворожбити і нарешті сказали,що для того щоб фортеця була збудована, треба замурувати в стіну живу людину.

Тоді молодий юнак добровільно погодився бути замурованим . І коли його заклали каменем вже по груди,наперед вийшов мудрець і сказав: "Якщо у нас є такі люди,які готові пожертвувати собою заради народу, то невже ми не зможемо збудувати цю фортецю без цієї жертви?!"

Хлопця витягли із каменю і заходилися знову мурувати. І фортецю таки добудували.

І стоїть вона по цей час.

Божий Знак в тому,що Надія не зламалася, не скорилася і не злякалася.

Не забзділа , як в танку.

Проти неї і її українського впертого характеру не встояла вся велетенська репресивна машина нацистської московії.

Не біймося і не лякаймося і ми.

І весь той російський колос на глиняних ногах буде як ті "доблесні ахвіцери-грушеники" із сльозами і соплями кричати :"Єта нє я! Атпустітє мєня!"

Звичайно Надія - одна із багатьох заручників, яких тримають московські кати.

І одна з багатьох захисників України,які воюють не за хутірець порядний і не за гроші в калиточці і не за долю у віджатому бізнесі.

Завдяки їм Україна бореться, завдяки їм волонтерить, Завдяки їм не відступає , завдяки їм вгризається зубами у свою землю.

Це завдяки нашим воїнам з 92 бригади вдалося захопити цих грушників.

І захоплять ще і знищать ворогів ще. На всіх фронтах.

Вода камінь точить. Тут головне не зупинятися.

В танку головне не бздіть !

Чуєш, Президенте?

Якщо у нас є такі люди, то невже ми можемо не перемогти ?!

Золоті яйця Верховної Ради

Нарешті я діждався.

Хоч щось приємне від нашої Верховної Ради.

Перша безкорислива добра справа.

Я маю на оці перейменування міста з дебільного "Комсомольська" на "Горішні Плавні".

Послухайте це чарівне звучання, покатайте його на язиці як ліщиновий горішок.

Горішні Плавні... Два українськиї слова. Не вихолощені соковим "харківським правописом".

Красива назва. І запам'ятовується.

Слухаєш - і цілі покоління предків з вусами,чубами і в полотняних сорочках сміються до нас з-під рибальського бриля.

Тихо шурхотить очеретом стара дідова довбанка, розсуває ряску і випливає на плесо.

А попереду - рідна пристань. Горішні Плавні.

Здається, все б віддав за те ,щоб народитися в такому місці.

І так, стоячи на фуршеті кінофестивалю десь в Каннах, серед відомих режисерів і акторів , продюсерів і кореспондентів, знічев'я сказати : "А от у нас,в Горішніх Плавнях...." І запала тиша...

Тільки чути як схлипує від заздрості якийсь невдаха, якому випало народитися десь в тривіальному Парижі чи Лондоні, або , більше того ,в якісь задрипаній Москві.

Наш Парламент, не знаючи цього, просто подарував золоті яйця.

Ні,не ті що ви подумали ,а подарував гуску, яка несе золоті яйця !

Якщо місцева влада не зовсім дебіли, то організувати туристичний центр сам Бог велів. Тут вам і купа фестивалів і літні пляжі і зйомки фільмів і кінофестивалі і літні табори. Готовий центр українського козацького "вестерну". Бренд одягу і взуття, та чого захочеш( бо звучить краще як Ейпл чи Адідас точно). Яхтобудівна верф ( бо плаває і не тоне - як яхту назвеш...). Світовий хакерський центр ( штаб квартира в Горішніх Плавнях - це круто).

Тут же на місці я можу вигадати ще з десяток точок прикладення цієї Архімедової сили( вірніше Горішньо Плавневої) ,яка зможе перевернути занехаяний совковий світ цього прекрасного міста.

Ну і Верховній Раді нагадати, що це тільки перша із трьох добрих справ, які вона мусить зробити.

Як той Незнайко з казки Миколи Носова, що отримав як приз чарівну паличку за три безкорисливі добрі справи.

Ще треба розкуркулити олігархів і розігнати на хрін суддів з прокурорами.

Тоді отримаєте приз.

Ні, не чарівну паличку, а гарантію, що вас не будуть бити ногами. Можливо.
                                                 
                                                                                       Сашко Лірник.