Це католицький священик, доктор теології, вчений-орієнталіст, "археолог", "мовознавець" та "етнограф", оперативний співробітник австро-угорської розвідки, троюрідний брат австрійського письменника Роберта Музіля, науковий співробітник французького інституту Св. Йосифа в Бейруті, мешканець міста Прага Алоїз Музіль

                                                        

Як Ви гадаєте--хто цей поважний моджахед? Член королівської родини Саудів? Далекий родич Осами бен Ладена? Бойовик ісламського фронту Джабхат-Ан-Нусра в Сирії?

А от і ні. Це католицький священик, доктор теології, вчений-орієнталіст, "археолог", "мовознавець" та "етнограф", оперативний співробітник австро-угорської розвідки, троюрідний брат австрійського письменника Роберта Музіля, науковий співробітник французького інституту Св. Йосифа в Бейруті, мешканець міста Прага Алоїз Музіль.

До Першої світової війни він об'їздив з експедиціями не тільки Єгипет, Синай та сектор Газа, але й одним із перших європейців побував у центральних районах Аравії, тож коли розпочалися бойові дії, професора одразу ж перекинули на важливий і актуальний напрямок роботи. Восени 1914 року Музіль сидів два тижні в штабі турецько-німецької армії в Дамаску з генералами Джемаль-пашою і Кресс-фон Крессенштейном і розробляв караванний маршрут через Синайську пустелю для наступу на Суецький канал.

Відтак він вирушив углиб Аравійського півострова для переговорів з вождями арабських племен--рекрутувати бедуїнську кавалерію для участі в джихаді проти британської імперії. Хитромудрі бедуїнські вожді не мали нічого проти отримувати гвинтівки Маузера та кулемети Драйзе, а також сотні тисяч марок готівкою (не папірцями, а дзвінкою монетою), але перевіряти, чи є життя після смерті, не поспішали. Розвіддонесення Музіля про моральний розклад кочових еліт (шлюби з 12-річними дівчатками, пандемію сифілісу, работоргівлю, змішані шлюби з суданцями) викликали паніку в берлінських та віденських штабах.

Там ніяк не могли зрозуміти, що це за джихад такий, за який треба платити, як в контрактній армії, а кошти тим часом йдуть на утримання гаремів і гарнізону бандитів на верблюдах в Медіні чи Ер-Ріяді.

Інший прогноз Музіля теж справдився, коли британські спецслужби завербували центральноаравійське бандформування ваххабітів і розвернули його в антитурецькому та антинімецькому напрямку, а потім і підтримали створення династії Саудів.

Професор дивом повернувся з пустелі живим, відстрілявши останній магазин Маузера, а після війни став чеським науковцем-сходознавцем.
                                                                        Юрій Михальчишин

ТАК ВБИВАЛИ МІЙ НАРОД. Прохання поширити ВСІМ небайдужим українцям!

  Так вбивали твій народ… 

До 1932р. на Сході України, населення розмовляло українською мовою. Це були корінні українці, які шанували свою культуру, мову, звичаї, історію. Неймовірно прекрасні та чудові люди… Щоб переконанатися в тім, варто прочитати художні твори Нечуя Левицького, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, які майстерно показали життя та побут українців на Сході. Москаля виставляли, як зайду, пияка і повну протилежність українцям.

 Червона комуна увірвалася в мирне життя Сходу, мов смерч. Московські кати влаштували штучний голодомор працьовитому люду. Відібравши все, довели до відчаю. Зерно гноїлося на станціях, а в селах вмирали від голоду діти. Трупи збирали і вкидали до ями, утворивши сотні братських могил. Страшним злочином стало підібрати колосок в полі – розстрілювали на місці

. Коли українців майже не залишилось, почалось масове переселення з Росії на українські землі. Звозили увесь москальський непотріб, що не звик до праці на землі. Після такого переселення української мови не стало чути, з’явились чужі звичаї, пияцтво, чужоземна лайка…

 І ось, тепер вони намагаються довести, що Схід — їх. Той самий Схід, кожен крок землі пам’ятає плач голодних дітей, вбитих руками кривавих “асвабадітєлєй”, де тоді, як і зараз, проливалась кров сотень, тисяч українців і гинули найкращі сини та доньки України… Джерело:facebook 

У ЗОНІ АТО ЗАГИНУВ КРЕМЕНЧУЖАНИН, НАГОРОДЖЕНИЙ ЗНАКОМ ПОЛТАВСЬКОЇ ОДА «ЗА ВІРНІСТЬ УКРАЇНИ»

                                 

Микола Вашура воював у 93-й бригаді, яка обороняла Донецькій аеропорт, до цього у його бронежилет потрапило 7 куль

31 жовтня під час проходження військової служби у Красноармійську, у в/ч В 2830, у зоні проведення антитерористичної операції, помер кременчужанин Вашура Микола Васильович, 1977 р.н. Про причині смерті у повідомленні Кременчуцької міськради не йдеться.

У березні 2015 року Микола Вашура разом із товаришами став героєм репортажу телеканалу «Інтер». На самому відео Микола Вашура вітає свою матір зі святом — днем народження.

Микола Вашуров служив у 93-й бригаді, яка обороняла Донецькій аеропорт. Він випускник Кременчуцької загальноосвітньої школи № 16. Під час бойових дій у його бронежилет потрапило сім куль.

2 лютого на сесії Кременчуцької міськради Миколу Вашуру нагородили нагрудним знаком Полтавської облдержадміністрації «За вірність народу України 1-го ступеню».

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»

У ЛЬВОВІ ПОЛІЦІЯ ВИКРИЛА «БУДИНОК РОЗПУСТИ» ТА 48 ЙОГО ПРАЦІВНИЦЬ

У Львові поліція викрила та закрила «будинок розпусти», де надавали сексуальні послуги майже 50 жінок та працювали 20 осіб персоналу.

                                   

                                              ФОТО: WWW.NPU.GOV.UА

Будинки розпусти, які були завуальовані під стриптиз-клуби, працювали у Львові та Харкові. Під час проведення санкціонованих обшуків  виявлено та затримано більше 110 молодих дівчат (в обидвох містах), переважна більшість з яких надавали сексуальні послуги за грошову винагороду. Про це 29 жовтня повідомив Вадим Троян, перший заступник Голови Національної поліції України, начальник кримінальної поліції.

Як зазначила у коментарі Tvoemisto.tv речниця ГУ Національної поліції у Львівській області Світлана Добровольська, у Львові викрили один такий заклад. Під час проведення операції, оперативники затримали 48 жінок, які надавали сексуальні послуги, а також 20 осіб-працівників закладу. Затриманих опитали (однак, відповідно до чинного законодавства, відпустили), заклад закрили, слідство триває.

На сайті Нацполіції йдеться, що загалом провели 11 обшуків у Львові та Харкові. Вилучили кошти на суму близько 200 тисяч гривень, мобільні телефони та сім-карти, рекламну продукцію, «чорну бухгалтерію» (записи щодо клієнтів та кількості отриманих коштів). Правоохоронці встановили директорів, адміністраторів, касирів, а також обслуговуючий персонал будинків розпусти. Зокрема, для налагодження ефективної роботи борделів, організатори переобладнали частину приміщень клубів під кімнати для надання інтимних послуг.

У клубах діяла окрема власна валюта, яка в еквіваленті дорівнювала гривні. Вартість сексуальних послуг приблизно складала від тисячі до 3,5 тисяч гривень за годину. 40 відсотків цієї суми залишалося у повії. Клієнтами виявлених борделів були переважно іноземці, серед них – велика кількість студентів вищих навчальних закладів. Зараз як у Львові, так і в Харкові проводять подальші слідчі (розшукові) дії за ч. 2 ст. 303 (Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією) Кримінального кодексу України.

Джерело: Юлія Сабадишина

Леонід Череватенко

                                     

"Motto
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід. "

Леонід Череватенко - письменник, поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, лауреат Шевченківської премії, член Історичного клубу “Холодний Яр.
Сьогодні йому виповнилося би 78 років.

Вадим Скуратівський:
У кожній національній культурі – ба навіть ширше: у кожній національній структурі, коли вона потерпає від кризи (кризи автентичности, кризи «справжности» у тій культурі-структурі), всенепремінно з’являються люди – власне, жменька людей, – які повертають утрачену автентичність, призабуту «справжність» речей, людей, взагалі всіх явищ світу цього. І немає при цьому значення – чим конкретно займаються ці люди.
Ці люди повертають іншим – справжність. Саме такою людиною – в українському контексті, де особливо була поруйнована автентичність, – і був Леонід Васильович Череватенко. Давні мислителі колись вельми вболівали про категорію «ономанітету», себто називання речей, предметів, явищ. Череватенко безперестанку опікувався саме цією категорією – у світі, де безліч речей-предметів-явищ були спотворені, замінені їх імітаціями-фальсифікаціями. Він повертав їм «автентичну сутність», їх першозміст.
Автор цих рядків першу рецензію Леоніда Васильовича прочитав у студентській стіннівці «відлигового» 1962-го: на табірний «Один день Івана Денисовича». Рядки про «билинно тяжкі умови» підрадянського існування. З його рецензії на ту повість, «видрукованої» у стіннівці «Мотто», постає епіграф до всього того, що потім було написане Череватенком-літературознавцем. А також поетом. Істориком. Археологом. Мистецтвознавцем. Кінознавцем. Публіцистом.
«Мотто» і до діяльности Череватенка-функціонера, який несподівано для себе, в дусі часу різного роду біографічних метаморфоз, «адміністративно»-фактично очолив – спочатку кінематографічний, а по тому і літературний процес несподівано суверенізованої України. Налякана сюрпризами процесу, її бюрократія на ті адміністративні престоли посадила чоловіка абсолютно, до краю, до антропологічного ґротеску НЕ схожого на неї. Лише пізніше та бюрократія оговталася, але про це якось іншим разом.
Інше. Десь посередині національної структури всіх її утворень перебувала дивовижна за інтелектуальним й естетичним обсягом людина, яка рішуче у всіх національних «жанрах» – і художніх, і навіть «адміністративних» – прагнула повернути всім нам «справжність», втрачену впродовж чи не століття не-справжности.
І на всіх полях неуникних дій проти цієї не-справжности Леонід Череватенко здобував перемогу. Незрідка хай «піррову», неповну – але перемогу.
Череватенко-археолог частинно інтуїтивно, а почасти і на академічно серйозній основі, може, як ніхто в українській традиції відчував-віднаходив наскрізну семантичну нитку цієї традиції – від уже зовсім прадавніх часів до сьогодення.
Череватенко-перекладач і теоретизував у цій царині, і «без-посередньо» перекладав. Безпосередньо входячи в головні європейські мови, перекладаючи, приміром, найбільш вишуканих, найбільш езотеричних поетів європейського бароко. Поряд з цим Череватенко-поет створив ліроепічний портрет України – у тому ж хронологічному діяпазоні. Від «скіфів» до біжучих, чи не есхатологічного звучання подій.
Череватенко-літературознавець невтомно повертав історії української літератури відібране у неї репресіями. Плужник. Ольжич. Техніка і водночас драма українського перекладу. Переклади Кочура, Лукаша, Хомичевського (Бориса Тена).
І нарешті Череватенко-кінознавець. Теоретик, історик, критик українського кінематографа, всіх його часових «метрик». Від роздумів над шедеврами Довженка–Параджанова до його класичних, меланхолійних за інтонацією напівесеїв-напівфейлетонів (рецензентський розгром київського квазікінознавчого кітчу доби «застою», самого «застою» українського кіно – стаття «А корабель стоїть…»).
А по тому – героїчна боротьба (не зважитися на субстантиви навколо нього – «чиновник», а тим більше «сановник»!), Череватенка-громадянина у «коридорах» влади за поновлення саме «автентичности» у тій владі – щодо кінематографа і щодо літератури.
Як багато робив цей чоловік задля того поновлення – і як мало дякували йому за зроблене!
А обсяг зробленого – унікальний. А того, що робив це, уже нема. Маю надію, що зроблене з часом стане предметом макро- і мікроаналізу. Цих найвищих форм раціональної подяки. А – коли?
А поки що – авторизоване, ба навіть власне авторське «мотто» до всього того зробленого. Так і зоветься:
Motto
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід.

Roman Koval
З некролоґа:
... я назвав його в телефонній розмові “ходячою енциклопедією”. Він сумно усміхнувся й уточнив: “Лежача енциклопедія”.
Останні роки він тихо боровся за життя. Одним із засобів виживання була творчість. Попри скрутні матеріяльні обставини (1200 грн. пенсія!), тяжкі хвороби, він позаторік видав свою поетичну збірку “Закляте залізо”. Казав мені, що сподівається, що це не остання його збірка, що це ще не підсумок його життя.
Череватенко продовжував писати нові вірші. У грудні два з них я опублікував у газеті “Незборима нація”, а саме: “A. D. 1710. Зима” та “Павло Судоплатов”. Інші пообіцяв оприлюднити в наступних номерах, але за його життя цієї обіцянки не виконав через революцію в Києві. Героїчна загибель нашої молоді й розповіді про юні життя, віддані за Україну, витіснили всі заплановані матеріяли.
Попри слабке здоров’я, Леонід Васильович був внутрішньо зібраний, затятий і непоступливий. Навіть невблаганний.
Київ, 10 травня 2014 р.

A. D. 1710. Зима
З неба сипле, сипле сніг –
Апокаліптичний, неспинний, –
Замітає кривавий слід
Від Батурина до Тігини.
Заміта, засипає сліди
Враз пропечені врагами назавсігди,
На вікu, навіки, назавше –
Як “будь проклятий ти!” сказавши.
А під тими крутими заметами,
Позавчора ще військо, рать,
Ошелешені стратами й метами,
Кармазинні й серм’яжні мазепинці
Сплять.
Удавалося: от воно – диво з див!
І свята свободонька – от вона!
А дісталося море сиріт і вдів,
Ще й держава недобудована...
Далеченько втім до кінця:
Історичними несені бурями –
Кажуть, лицарі, кажуть, одурені –
Мчать, сповняючи волю Творця!
В майбуття розігнались, а велено: тпрусь!
Завірюху чекайте, віхолу!
І тремтить-мовчить Україна–Русь –
Барокова церква під стріхою.

Павло Судоплатов

Фортуна провела його тупа
(Чи то сліпа?) Крізь кубла щирих наці,
Інтернаціоналістів! Поту й праці
Доклав на здобування зброї й рацій
Чимало він! Чекістська шантрапа,
Напевне, заздрила: “Від молота й серпа
Йому вділила доля нескупа!”
Втім, потребує інших мотивацій
Герой брудних секретних операцій
Із мозком генія і совістю клопа.
Тут виникає сумнів сумовитий:
Чи маєм право ми його судити?
Та проти фактів, кажуть, нічим крити.
Коли все так брутально і криваво
Чинити суд, гадаю, маєм право!
А список жертв направду знаменитий:
Це Шумський, Коновалець і Ромжа,
Ще сотні патріотів. І не змити
Святої крові з прізвища бомжа.
Численні легендовані загони
НКВС–НКВД, що безборонний
Наш люд терзали, різали, кололи
Ще й прикривались іменем УПА.
І в очі задивлявся охололий
Дитячий трупик, і людська ропа
У пустці довго тхнула, і мололи
Пропагандисту бажану бридню,
Ганьбили нас.
“Тож плюнемо на ню,
На самостійну й незалежну Неньку –
Хитреньку, заможненьку, ледаченьку, –
Не личать нам погрози, пози, сльози”,
Але скажіть: хто знає до пуття
Як заробляв собі на прожиття
колишній начальник “Бюро №1”
генерал-лейтенант Судоплатов
Перекладами “украинской прозы”.
                                                             

ДІБРІВКА ОБИРАЄ МАЙБУТНЄ

  
Дібрівка, одне із сіл Лисянського району, жителі якого проголосували за входження до Лисянської об’єднаної територіальної громади. З цим вони пов’язують свої надії на поліпшення життя в маленькій громаді, де в останні роки ледве зводять кінці з кінцями. Допомогти у цьому прагненні і словом, і ділом приїхали минулої середи голова райдержадміністрації, депутат облради від ВО «ЧЕРКАЩАНИ» Володимир Павличук, радник голови обласної ради Наталія Старікова та керівник секретаріату обласної організації ВО «ЧЕРКАЩАНИ» Сергій Любивий. Голова села Іван Невмиваний та місцеві активісти під час зустрічі розповіли про стан справ у громаді, зупинилися на нагальних проблемах і разом із гостями намітили шляхи їх вирішення.
У Дібрівці, де проживає 202 людей, із яких 97 працездатного віку, немає роботи, відсутній магазин. Більшість заробляє на прожиття, вирощуючи на своїх земельних наділах сільськогосподарські культури, доглядаючи домашню живність. Однак молоко, яке завжди поповнювало сімейні бюджети дібрівчан «живими грішми», впало в ціні, і кількість корів різко скоротилася. «Це тому, що Звенигородський сиркомбінат не має тут конкурентів і диктує ціну, яку вигідна лиш йому. 2 гривні 50 копійок за літр молока – це знущання над селянами. При тому, що саме підприємство періодично підвищує ціну на молочну продукцію. А ось у Золотоніському районі, наприклад, здавачам молока платять 4 гривні, а від сільгосппідприємств приймають молоко по 6-7 гривень», - прокоментувала ситуацію Наталія Старікова.
Іван Невмиваний назвав головною проблемою, яка вже «обросла мохом», недобудовану ділянку дороги до села. Щоб її покрити асфальтом, потрібно три мільйони гривень. Ці кошти голова оптимістично пообіцяв віднайти. Бо добротна дорога багато в чому визначає майбутнє села. Тут, за ініціативи земляка, депутата районної ради Дмитра Черкасова створено будівельну компанію, яка почала виробництво гранітної плитки. Налагоджено її поставки в Київ, створено 12 робочих місць. Дмитро Черкасов планує розширення виробничої бази, вкладає кошти в інфраструктуру села. Невдовзі тут, за його участі, відкриють давноочікуваний магазин. А там, дивись, до Дібрівки почне повертатися молодь. «Навіщо блукати світами, коли тут така родюча земля – увіткни палицю і вона пустить коріння. Тільки потрібно створити умови для нормального життя», - такою була спільна думка учасників зустрічі. 
Представники ВО «ЧЕРКАЩАНИ» висловили підтримку громаді у її починаннях і готовність посприяти в реалізації проектів, які вона пропонуватиме. Голова РДА Володимир Павличук разом із черкаськими гостями побували в сільському ФАПі, поцікавилися його роботою і подарували медичні препарати. 
Олександр ЩЕРБАТЮК

Наша влада - це не Преображенський, це Швондер

                              
Мені здається, люди не зовсім розуміють, що таке шариковщина. Починають називати кульковими тих, хто обурюється кількістю бабла при владі.

Шариков - це антагоніст Преображенського, який своєю працею, знаннями, потрібності суспільству заробив собі право на більшу квартиру, служницю, куховарку і асистента. І Шариков не може цього зрозуміти - що суспільство платить потрібного лікаря за його послуги. Але навіть Шариков влаштувався на роботу, але в глибині продовжує ненавидіти Преображенського.

Але наша влада - це не Преображенський. Ось в чому помилка вішати ярлик шариковщина на людей.

Українців таки не дратує багатство бізнесменів зі списку Форбс. Ці люди створили свої бізнес імперії і, завдяки їм українці стали багатшими, магазини наповнилися товарами, з'явилися гарні супермаркети і торгові центри і багато іншого.
Українців обурив той факт, що шляхи збагачення суддів і прокурорів всім відомі - це торгівля рішеннями суду і кримінальними справами або вимагання за допомогою негативних рішень і загрозою порушення кримінальних справ.

І тепер судді і прокурори відкрито всім сказали "так, я торгую своїм становищем, і ось скільки вторгував". Те ж стосується і високопоставлених чиновників. Виставлено напоказ результат використання свого службового становища з метою особистого збагачення.

Хіба Шариков обурювався грабежами Швондера? Ні, він хотів переділити порівну майно буржуїв - мають багатство завдяки своїй праці. Тому порівняння з Кульковим не катит.

Швидше чиновників-мільйонерів можна було б назвати колективним Швондером. Адже саме вони все своє життя займалися і займаються здирництвом і пограбуваннями. Причому одні грабували безпосередньо підприємців, інші грабували весь народ через бюджет. Інших джерел немає.

Так що обурення українців ближче до обурення Преображенського "так я і знав!", Якому не дають нормально працювати, займатися улюбленою справою. До нього ломляться у двері, віднімають власність, вимагають зробити благодійну допомогу.

Українське суспільство розділилося на Швондеров з е-деклараціями і Преображенських, які безсилі перед армією позолочених пшонок, які збирають данину з кожного українця. З кожного - і з вчителі, і з пенсіонера, і з підприємця. Колись я вже писав про другий бюджет України. Ось нам його частково і показали.
                                                         Павел Себастьянович