"Motto
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід. "
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід. "
Леонід Череватенко - письменник, поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, лауреат Шевченківської премії, член Історичного клубу “Холодний Яр.
Сьогодні йому виповнилося би 78 років.
Сьогодні йому виповнилося би 78 років.
Вадим Скуратівський:
У кожній національній культурі – ба навіть ширше: у кожній національній структурі, коли вона потерпає від кризи (кризи автентичности, кризи «справжности» у тій культурі-структурі), всенепремінно з’являються люди – власне, жменька людей, – які повертають утрачену автентичність, призабуту «справжність» речей, людей, взагалі всіх явищ світу цього. І немає при цьому значення – чим конкретно займаються ці люди.
Ці люди повертають іншим – справжність. Саме такою людиною – в українському контексті, де особливо була поруйнована автентичність, – і був Леонід Васильович Череватенко. Давні мислителі колись вельми вболівали про категорію «ономанітету», себто називання речей, предметів, явищ. Череватенко безперестанку опікувався саме цією категорією – у світі, де безліч речей-предметів-явищ були спотворені, замінені їх імітаціями-фальсифікаціями. Він повертав їм «автентичну сутність», їх першозміст.
Автор цих рядків першу рецензію Леоніда Васильовича прочитав у студентській стіннівці «відлигового» 1962-го: на табірний «Один день Івана Денисовича». Рядки про «билинно тяжкі умови» підрадянського існування. З його рецензії на ту повість, «видрукованої» у стіннівці «Мотто», постає епіграф до всього того, що потім було написане Череватенком-літературознавцем. А також поетом. Істориком. Археологом. Мистецтвознавцем. Кінознавцем. Публіцистом.
«Мотто» і до діяльности Череватенка-функціонера, який несподівано для себе, в дусі часу різного роду біографічних метаморфоз, «адміністративно»-фактично очолив – спочатку кінематографічний, а по тому і літературний процес несподівано суверенізованої України. Налякана сюрпризами процесу, її бюрократія на ті адміністративні престоли посадила чоловіка абсолютно, до краю, до антропологічного ґротеску НЕ схожого на неї. Лише пізніше та бюрократія оговталася, але про це якось іншим разом.
Інше. Десь посередині національної структури всіх її утворень перебувала дивовижна за інтелектуальним й естетичним обсягом людина, яка рішуче у всіх національних «жанрах» – і художніх, і навіть «адміністративних» – прагнула повернути всім нам «справжність», втрачену впродовж чи не століття не-справжности.
І на всіх полях неуникних дій проти цієї не-справжности Леонід Череватенко здобував перемогу. Незрідка хай «піррову», неповну – але перемогу.
Череватенко-археолог частинно інтуїтивно, а почасти і на академічно серйозній основі, може, як ніхто в українській традиції відчував-віднаходив наскрізну семантичну нитку цієї традиції – від уже зовсім прадавніх часів до сьогодення.
Череватенко-перекладач і теоретизував у цій царині, і «без-посередньо» перекладав. Безпосередньо входячи в головні європейські мови, перекладаючи, приміром, найбільш вишуканих, найбільш езотеричних поетів європейського бароко. Поряд з цим Череватенко-поет створив ліроепічний портрет України – у тому ж хронологічному діяпазоні. Від «скіфів» до біжучих, чи не есхатологічного звучання подій.
Череватенко-літературознавець невтомно повертав історії української літератури відібране у неї репресіями. Плужник. Ольжич. Техніка і водночас драма українського перекладу. Переклади Кочура, Лукаша, Хомичевського (Бориса Тена).
І нарешті Череватенко-кінознавець. Теоретик, історик, критик українського кінематографа, всіх його часових «метрик». Від роздумів над шедеврами Довженка–Параджанова до його класичних, меланхолійних за інтонацією напівесеїв-напівфейлетонів (рецензентський розгром київського квазікінознавчого кітчу доби «застою», самого «застою» українського кіно – стаття «А корабель стоїть…»).
А по тому – героїчна боротьба (не зважитися на субстантиви навколо нього – «чиновник», а тим більше «сановник»!), Череватенка-громадянина у «коридорах» влади за поновлення саме «автентичности» у тій владі – щодо кінематографа і щодо літератури.
Як багато робив цей чоловік задля того поновлення – і як мало дякували йому за зроблене!
А обсяг зробленого – унікальний. А того, що робив це, уже нема. Маю надію, що зроблене з часом стане предметом макро- і мікроаналізу. Цих найвищих форм раціональної подяки. А – коли?
А поки що – авторизоване, ба навіть власне авторське «мотто» до всього того зробленого. Так і зоветься:
Motto
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід.
У кожній національній культурі – ба навіть ширше: у кожній національній структурі, коли вона потерпає від кризи (кризи автентичности, кризи «справжности» у тій культурі-структурі), всенепремінно з’являються люди – власне, жменька людей, – які повертають утрачену автентичність, призабуту «справжність» речей, людей, взагалі всіх явищ світу цього. І немає при цьому значення – чим конкретно займаються ці люди.
Ці люди повертають іншим – справжність. Саме такою людиною – в українському контексті, де особливо була поруйнована автентичність, – і був Леонід Васильович Череватенко. Давні мислителі колись вельми вболівали про категорію «ономанітету», себто називання речей, предметів, явищ. Череватенко безперестанку опікувався саме цією категорією – у світі, де безліч речей-предметів-явищ були спотворені, замінені їх імітаціями-фальсифікаціями. Він повертав їм «автентичну сутність», їх першозміст.
Автор цих рядків першу рецензію Леоніда Васильовича прочитав у студентській стіннівці «відлигового» 1962-го: на табірний «Один день Івана Денисовича». Рядки про «билинно тяжкі умови» підрадянського існування. З його рецензії на ту повість, «видрукованої» у стіннівці «Мотто», постає епіграф до всього того, що потім було написане Череватенком-літературознавцем. А також поетом. Істориком. Археологом. Мистецтвознавцем. Кінознавцем. Публіцистом.
«Мотто» і до діяльности Череватенка-функціонера, який несподівано для себе, в дусі часу різного роду біографічних метаморфоз, «адміністративно»-фактично очолив – спочатку кінематографічний, а по тому і літературний процес несподівано суверенізованої України. Налякана сюрпризами процесу, її бюрократія на ті адміністративні престоли посадила чоловіка абсолютно, до краю, до антропологічного ґротеску НЕ схожого на неї. Лише пізніше та бюрократія оговталася, але про це якось іншим разом.
Інше. Десь посередині національної структури всіх її утворень перебувала дивовижна за інтелектуальним й естетичним обсягом людина, яка рішуче у всіх національних «жанрах» – і художніх, і навіть «адміністративних» – прагнула повернути всім нам «справжність», втрачену впродовж чи не століття не-справжности.
І на всіх полях неуникних дій проти цієї не-справжности Леонід Череватенко здобував перемогу. Незрідка хай «піррову», неповну – але перемогу.
Череватенко-археолог частинно інтуїтивно, а почасти і на академічно серйозній основі, може, як ніхто в українській традиції відчував-віднаходив наскрізну семантичну нитку цієї традиції – від уже зовсім прадавніх часів до сьогодення.
Череватенко-перекладач і теоретизував у цій царині, і «без-посередньо» перекладав. Безпосередньо входячи в головні європейські мови, перекладаючи, приміром, найбільш вишуканих, найбільш езотеричних поетів європейського бароко. Поряд з цим Череватенко-поет створив ліроепічний портрет України – у тому ж хронологічному діяпазоні. Від «скіфів» до біжучих, чи не есхатологічного звучання подій.
Череватенко-літературознавець невтомно повертав історії української літератури відібране у неї репресіями. Плужник. Ольжич. Техніка і водночас драма українського перекладу. Переклади Кочура, Лукаша, Хомичевського (Бориса Тена).
І нарешті Череватенко-кінознавець. Теоретик, історик, критик українського кінематографа, всіх його часових «метрик». Від роздумів над шедеврами Довженка–Параджанова до його класичних, меланхолійних за інтонацією напівесеїв-напівфейлетонів (рецензентський розгром київського квазікінознавчого кітчу доби «застою», самого «застою» українського кіно – стаття «А корабель стоїть…»).
А по тому – героїчна боротьба (не зважитися на субстантиви навколо нього – «чиновник», а тим більше «сановник»!), Череватенка-громадянина у «коридорах» влади за поновлення саме «автентичности» у тій владі – щодо кінематографа і щодо літератури.
Як багато робив цей чоловік задля того поновлення – і як мало дякували йому за зроблене!
А обсяг зробленого – унікальний. А того, що робив це, уже нема. Маю надію, що зроблене з часом стане предметом макро- і мікроаналізу. Цих найвищих форм раціональної подяки. А – коли?
А поки що – авторизоване, ба навіть власне авторське «мотто» до всього того зробленого. Так і зоветься:
Motto
Вмерти – не відступити!
Мені дарував-бо наймення
Цар спартанський
В червонім плащі –
Леонід.
Roman Koval
З некролоґа:
... я назвав його в телефонній розмові “ходячою енциклопедією”. Він сумно усміхнувся й уточнив: “Лежача енциклопедія”.
Останні роки він тихо боровся за життя. Одним із засобів виживання була творчість. Попри скрутні матеріяльні обставини (1200 грн. пенсія!), тяжкі хвороби, він позаторік видав свою поетичну збірку “Закляте залізо”. Казав мені, що сподівається, що це не остання його збірка, що це ще не підсумок його життя.
Череватенко продовжував писати нові вірші. У грудні два з них я опублікував у газеті “Незборима нація”, а саме: “A. D. 1710. Зима” та “Павло Судоплатов”. Інші пообіцяв оприлюднити в наступних номерах, але за його життя цієї обіцянки не виконав через революцію в Києві. Героїчна загибель нашої молоді й розповіді про юні життя, віддані за Україну, витіснили всі заплановані матеріяли.
Попри слабке здоров’я, Леонід Васильович був внутрішньо зібраний, затятий і непоступливий. Навіть невблаганний.
Київ, 10 травня 2014 р.
A. D. 1710. Зима
З неба сипле, сипле сніг –
Апокаліптичний, неспинний, –
Замітає кривавий слід
Від Батурина до Тігини.
Заміта, засипає сліди
Враз пропечені врагами назавсігди,
На вікu, навіки, назавше –
Як “будь проклятий ти!” сказавши.
А під тими крутими заметами,
Позавчора ще військо, рать,
Ошелешені стратами й метами,
Кармазинні й серм’яжні мазепинці
Сплять.
Удавалося: от воно – диво з див!
І свята свободонька – от вона!
А дісталося море сиріт і вдів,
Ще й держава недобудована...
Далеченько втім до кінця:
Історичними несені бурями –
Кажуть, лицарі, кажуть, одурені –
Мчать, сповняючи волю Творця!
В майбуття розігнались, а велено: тпрусь!
Завірюху чекайте, віхолу!
І тремтить-мовчить Україна–Русь –
Барокова церква під стріхою.
З неба сипле, сипле сніг –
Апокаліптичний, неспинний, –
Замітає кривавий слід
Від Батурина до Тігини.
Заміта, засипає сліди
Враз пропечені врагами назавсігди,
На вікu, навіки, назавше –
Як “будь проклятий ти!” сказавши.
А під тими крутими заметами,
Позавчора ще військо, рать,
Ошелешені стратами й метами,
Кармазинні й серм’яжні мазепинці
Сплять.
Удавалося: от воно – диво з див!
І свята свободонька – от вона!
А дісталося море сиріт і вдів,
Ще й держава недобудована...
Далеченько втім до кінця:
Історичними несені бурями –
Кажуть, лицарі, кажуть, одурені –
Мчать, сповняючи волю Творця!
В майбуття розігнались, а велено: тпрусь!
Завірюху чекайте, віхолу!
І тремтить-мовчить Україна–Русь –
Барокова церква під стріхою.
Павло Судоплатов
Фортуна провела його тупа
(Чи то сліпа?) Крізь кубла щирих наці,
Інтернаціоналістів! Поту й праці
Доклав на здобування зброї й рацій
Чимало він! Чекістська шантрапа,
Напевне, заздрила: “Від молота й серпа
Йому вділила доля нескупа!”
Втім, потребує інших мотивацій
Герой брудних секретних операцій
Із мозком генія і совістю клопа.
Тут виникає сумнів сумовитий:
Чи маєм право ми його судити?
Та проти фактів, кажуть, нічим крити.
Коли все так брутально і криваво
Чинити суд, гадаю, маєм право!
А список жертв направду знаменитий:
Це Шумський, Коновалець і Ромжа,
Ще сотні патріотів. І не змити
Святої крові з прізвища бомжа.
Численні легендовані загони
НКВС–НКВД, що безборонний
Наш люд терзали, різали, кололи
Ще й прикривались іменем УПА.
І в очі задивлявся охололий
Дитячий трупик, і людська ропа
У пустці довго тхнула, і мололи
Пропагандисту бажану бридню,
Ганьбили нас.
“Тож плюнемо на ню,
На самостійну й незалежну Неньку –
Хитреньку, заможненьку, ледаченьку, –
Не личать нам погрози, пози, сльози”,
Але скажіть: хто знає до пуття
Як заробляв собі на прожиття
колишній начальник “Бюро №1”
генерал-лейтенант Судоплатов
Перекладами “украинской прозы”.
Фортуна провела його тупа
(Чи то сліпа?) Крізь кубла щирих наці,
Інтернаціоналістів! Поту й праці
Доклав на здобування зброї й рацій
Чимало він! Чекістська шантрапа,
Напевне, заздрила: “Від молота й серпа
Йому вділила доля нескупа!”
Втім, потребує інших мотивацій
Герой брудних секретних операцій
Із мозком генія і совістю клопа.
Тут виникає сумнів сумовитий:
Чи маєм право ми його судити?
Та проти фактів, кажуть, нічим крити.
Коли все так брутально і криваво
Чинити суд, гадаю, маєм право!
А список жертв направду знаменитий:
Це Шумський, Коновалець і Ромжа,
Ще сотні патріотів. І не змити
Святої крові з прізвища бомжа.
Численні легендовані загони
НКВС–НКВД, що безборонний
Наш люд терзали, різали, кололи
Ще й прикривались іменем УПА.
І в очі задивлявся охололий
Дитячий трупик, і людська ропа
У пустці довго тхнула, і мололи
Пропагандисту бажану бридню,
Ганьбили нас.
“Тож плюнемо на ню,
На самостійну й незалежну Неньку –
Хитреньку, заможненьку, ледаченьку, –
Не личать нам погрози, пози, сльози”,
Але скажіть: хто знає до пуття
Як заробляв собі на прожиття
колишній начальник “Бюро №1”
генерал-лейтенант Судоплатов
Перекладами “украинской прозы”.
Немає коментарів:
Дописати коментар