"Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з румяними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства."
Василь Стефаник
Василь Стефаник
"Бойчук поділяв людство на дві категорії: бойчукістів і небойчукістів. Ті, що небойчукісти, – воно так, «остальниє подождут», а от свої…"
"...Навіть в розстрільні 1930-і у виступах чесних художників відчувається приховане почуття гідності. Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки совєтських художників і скульпторів УССР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи – футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче. І от Петрицький, великий прихильник Пікассо і своєї вчительки Екстер, приятельки Пікассо, дозволяє собі ризиковане: «Коли товариш Хвиля показав Пікассо, то зал серйозно дивився на всі деформації художника, а коли говорилося про ту або іншу роботу натуралістів, в залі був підленький глузливий смішок. Тоді я звернувся до тов. Ганса (а то був функціонер невисокого розряду) з запитанням: чим він пояснює те, що зал серйозно сприймає Пікассо і що тільки кілька старих або усім відомих своєю некультурністю художників засміялися, та й то дуже боязко, незграбно.» Але ж виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. Своє спасибі компартії висловив і бойчукіст Падалка: вона розкрила нам очі на те, як ми неправильно малювали 1919 року. Але ж, обережно додав Падалка, як ми могли 1919 року знати, які вимоги до нас висунуть 1933? На тому пленумі Бойчук змушений був викривати свого благодійника і великого мецената української культури митрополита Шептицького (адже саме завдяки Шептицькому Бойчук мав змогу вчитися закордоном і подорожувати Європою). Компартієць Затонський з поблажливою зверхністю похвалив Бойчука за те, що він «дав ляпаса» Шептицькому. Невдовзі Бойчук зрозумів, що самовикриття не убезпечує його від цькування. Художник Сергій Григор’єв мені розповідав: незадовго перед арештом Бойчука знову викликали на трибуну для самобичування. Він вийшов і не промовив жодного слова. Спантеличена президія оголосила перерву, по якій знов надали йому слово. Бойчук знову понуро мовчав, тим самим кажучи велике «ні» шкуродерній системі."
Мистецтвознавець Дмитро Горбачов
Мистецтвознавець Дмитро Горбачов
Цікаві світлини і кільканадцять репродукій - тут:
http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp…
http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp…
Його біографія схожа на казку. Шкільний учитель Михайла Бойчука написав у газету, що талановитий сільський хлопець потребує кваліфікованого наставника. Відгукнувся львівський художник Юліан Панкевич. Він заопікувався самородком, півроку провів із ним у Відні, знайомлячи з музеями. На стипендію від Наукового товариства ім. Т. Шевченка Михайло Бойчук навчається у Краківській академії мистецтв, а митрополит Андрей Шептицький допомагає йому побувати в Парижі та продовжити навчання у Мюнхені.
1909 року на виставці у Салоні незалежних у Парижі було представлено 18 робіт очолюваної Бойчуком групи під назвою "Відроджена Візантія". Ці перші "бойчукісти" прагнули вдихнути сучасне життя у спадщину великих майстрів Середньовіччя. Молодий лідер угруповання так захопився візантійським мистецтвом, що відтоді майже 10 років реставрує ікони Львівського національного музею, розмальовує храми у Львові та інших містах і селах. Мандруючи просторами Російської імперії, разом із учнями реставрує іконостас у храмі села Лемеші під Козельцем на Чернігівщині — де поховано Наталію Розумиху, матір гетьмана Кирила Розумовського.
1917 року він був серед засновників Української академії мистецтв у Києві, очолює у ній "реформаторський" табір. Бойчук, якому щойно минуло 35, прагнув бути в авангарді нового "пролетарського мистецтва". В учні брав собі майже виключно сільських парубків і дівчат, іще не "заражених" академічною освітою та міськими впливами. Студенти майстерні Бойчука посіли в українському совєтському мистецтві ключові позиції, керували Київським художнім інститутом, іншими навчальними закладами. Але наприкінці 1920-х большевики почали підтримувати гнаних перед тим традиціоналістів. А ті звинувачували своїх учорашніх гонителів-формалістів у націоналізмі, схилянні перед Заходом, антисовєтчині тощо.
Михайло Бойчук мав велику слабкість до ніжної статі. Деякі студентки скаржилися на образливе ставлення шефа до них "яко до жінок". Не допомагали навіть забарикадовані меблями двері кімнат у гуртожитку. На цьому делікатному аспекті слідчі намагалися "розколоти" арештовану слідом за Бойчуком дружину Софію Налепинську-Бойчук. Але та не видала компромату на чоловіка, й на відміну від нього, не визнавала своєї вини.
54-річного Михайла Бойчука засудили до розстрілу 13 липня 1937-го. Стратили того ж дня. Переслідувань зазнали майже всі учні митця. В історії України немає іншого прикладу винищення цілого художнього напряму. Згадувати про Михайла Бойчука та представників його школи забороняли майже піввіку.
1882, 30 жовтня — Михайло Бойчук народився у селі Романівка, нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.
1898–1905 — навчається у Львові, Відні, Кракові та Мюнхені
1905–1906 — служить в австрійській армії (в Далмації, сучасна Хорватія)
1907–1910 — живе й виставляється у Парижі, подорожує Італією
1910–1914 — працює реставратором у Національному музеї у Львові, подорожі до Петербурга, Новгорода, Москви
1914–1917 — висилають на Урал — як австрійського підданого
1917–1930 — професор Української академії мистецтв у Києві, створює низку монументальних стінописів
1930–1931 — викладач Інституту пролетарського мистецтва в Ленінграді
1936, 25 жовтня–1937, 13 липня — ув"язнення, слідство, вирок і страта
"Бойчукізм" є органічною складовою європейського мистецтва межі ХІХ–ХХ століть. Такі ж художні проблеми розв"язували прерафаеліти в Англії, французькі синтетисти та набіди, мексиканські монументалісти. Їхні твори мають тепер світову славу та варті грубих грошей. А спадщина нашого майстра збереглася переважно у репродукціях
http://gazeta.ua/…/_hudozhnik-mihajlo-bojchuk-v-uchn…/189237
Джерело: Lesya Porut
1909 року на виставці у Салоні незалежних у Парижі було представлено 18 робіт очолюваної Бойчуком групи під назвою "Відроджена Візантія". Ці перші "бойчукісти" прагнули вдихнути сучасне життя у спадщину великих майстрів Середньовіччя. Молодий лідер угруповання так захопився візантійським мистецтвом, що відтоді майже 10 років реставрує ікони Львівського національного музею, розмальовує храми у Львові та інших містах і селах. Мандруючи просторами Російської імперії, разом із учнями реставрує іконостас у храмі села Лемеші під Козельцем на Чернігівщині — де поховано Наталію Розумиху, матір гетьмана Кирила Розумовського.
1917 року він був серед засновників Української академії мистецтв у Києві, очолює у ній "реформаторський" табір. Бойчук, якому щойно минуло 35, прагнув бути в авангарді нового "пролетарського мистецтва". В учні брав собі майже виключно сільських парубків і дівчат, іще не "заражених" академічною освітою та міськими впливами. Студенти майстерні Бойчука посіли в українському совєтському мистецтві ключові позиції, керували Київським художнім інститутом, іншими навчальними закладами. Але наприкінці 1920-х большевики почали підтримувати гнаних перед тим традиціоналістів. А ті звинувачували своїх учорашніх гонителів-формалістів у націоналізмі, схилянні перед Заходом, антисовєтчині тощо.
Михайло Бойчук мав велику слабкість до ніжної статі. Деякі студентки скаржилися на образливе ставлення шефа до них "яко до жінок". Не допомагали навіть забарикадовані меблями двері кімнат у гуртожитку. На цьому делікатному аспекті слідчі намагалися "розколоти" арештовану слідом за Бойчуком дружину Софію Налепинську-Бойчук. Але та не видала компромату на чоловіка, й на відміну від нього, не визнавала своєї вини.
54-річного Михайла Бойчука засудили до розстрілу 13 липня 1937-го. Стратили того ж дня. Переслідувань зазнали майже всі учні митця. В історії України немає іншого прикладу винищення цілого художнього напряму. Згадувати про Михайла Бойчука та представників його школи забороняли майже піввіку.
1882, 30 жовтня — Михайло Бойчук народився у селі Романівка, нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.
1898–1905 — навчається у Львові, Відні, Кракові та Мюнхені
1905–1906 — служить в австрійській армії (в Далмації, сучасна Хорватія)
1907–1910 — живе й виставляється у Парижі, подорожує Італією
1910–1914 — працює реставратором у Національному музеї у Львові, подорожі до Петербурга, Новгорода, Москви
1914–1917 — висилають на Урал — як австрійського підданого
1917–1930 — професор Української академії мистецтв у Києві, створює низку монументальних стінописів
1930–1931 — викладач Інституту пролетарського мистецтва в Ленінграді
1936, 25 жовтня–1937, 13 липня — ув"язнення, слідство, вирок і страта
"Бойчукізм" є органічною складовою європейського мистецтва межі ХІХ–ХХ століть. Такі ж художні проблеми розв"язували прерафаеліти в Англії, французькі синтетисти та набіди, мексиканські монументалісти. Їхні твори мають тепер світову славу та варті грубих грошей. А спадщина нашого майстра збереглася переважно у репродукціях
http://gazeta.ua/…/_hudozhnik-mihajlo-bojchuk-v-uchn…/189237
Джерело: Lesya Porut
Немає коментарів:
Дописати коментар