Націоналізм і постімперіалістичний синдром

            Справжня загроза криється у відстроченні розпаду старих імперій та, як наслідок, формуванні панівних новоутворень
Давайте пожаліємо нещасний націоналізм. На нього списують усі буремні події ХХ століття. Насправді ж намагатися пояснити соціальні катастрофи минулого сторіччя, не пов’язуючи їх із занепадом імперій, змінами влади і тоталітарною «модернізацією» світу, а лише з націоналізмом, щонайменше несправедливо, ба навіть нерозумно. Дві світові війни спричинив не націоналізм, а імперії, що перебували у стані занепаду, та нові режими, що заступили на їхнє місце, бажаючи обійняти колишні владні позиції та втілити ті ж таки тоталітарні проекти, – режими, керовані глобальною комуністичною та расистською нацистською ідеологіями.
Крім того, саме через націоналізм розпалися імперії. Польща, Фінляндія і країни Балтії стали незалежними завдяки розвалу Російської імперії. Британську імперію неабияк потрясла боротьба за визволення Ірландії, та й рух Магатми Ґанді мав не менш відчутний вплив. Останнім цвяхом у труну Французької імперії стала війна в Алжирі.

Звідси просте питання: кому нам співчувати? Націям, які звільнилися від імперій (іноді досить ліберальних на кшталт Австро-Угорської, але це не змінювало того факту, що вона була все ж імперією), чи імперіям, які розпалися? На чиєму ми боці: імперіалізму чи свободи? Тягаря білої людини чи емансипації колишніх колоній? 

Переконання в тому, що наддержави здатні принести стабільність у світ і тому їх не варто руйнувати, насправді абсурдне. Ця логіка призвела до початку обох світових воєн і, найімовірніше, розв’яже третю, якщо не буде вчасної реакції на заяви про те, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою XX сторіччя. Насправді ця теза, озвучена Владіміром Путіним, який є періодичним президентом РФ, відрізняється від вияву постімперіалістичного синдрому в країнах Західної Європи: на відміну від західних політиків російський президент навіть не намагався приховати тональність, у якій говорить і думає.

Тут предметом обговорення є не політичний фасад, який має нагадувати про колись наявну, а нині втрачену потугу, а відновлення СРСР і його кордонів. Світ, мабуть, почувався б значно комфортніше, якби Росія послуговувалася лише західним постімперіалізмом, особливо його британським варіантом, який дав змогу англійцям із їхнім характерним політичним гумором і здатністю сміятися з минулих претензійності та величі попрощатися зі своїм імперіалістичним минулим.

Коли згадують трагедію колишньої Югославії і називають її причиною націоналізм, важко позбутися думки, що такий погляд на проблему є безпорадно неглибоким. Балкани були бомбою сповільненої дії, запущеною відразу після розпаду Австро-Угорської імперії. Очевидно, що Йосип Броз Тіто поверхово об’єднав цю розділену країну в федерацію після Другої світової, таким чином тільки законсервувавши скриньку Пандори, яка рано чи пізно мала відкритися.  

Кровопролиття там, де вчасно міг і повинен був втрутитися Захід, але не зробив цього, сталося внаслідок ефекту доміно від розпаду імперій, а не націоналізму. Немає кривавішого періоду в міжнародній політиці за першу й останню фази їх існування: формування і розпад, які мають довготривалий вбивчий і руйнівний вплив. Однак у періоди своєї стабільності імперії можуть захопитися власною «цивілізаційною місією» в колоніях і зберігати період відносної політичної стійкості, що ґрунтується на рівновазі влади.

Якщо так, то чи немає жахаючої схожості між кровопролиттям у Югославії та Руанді? В обох випадках перевагу віддали одній групі перед іншою, що, безперечно, посіяло зерна взаємної смертельної ненависті: бельгійські бюрократи обрали тутсі, а не хуту для роботи в правоохоронних органах чи дрібної чиновницької діяльності. В обох випадках пасивність Заходу і вичікування за принципом «буде видно» вже самі по собі були злочином. І в обох випадках імперії врешті-решт впали, а в їхніх колишніх колоніях було запроваджено штучний код етнічних і політичних відносин.

Після тих подій та у світлі дедалі більшої агресії в російській політиці тільки циніки або дурні можуть стверджувати, що націоналізм малих і слабих націй становить найбільшу небезпеку для Європи та світу. Справжня загроза криється у відстроченні розпаду старих імперій та, як наслідок, формуванні панівних новоутворень. Я не хочу говорити натяками, але цілком імовірно, що найреальніші та найстрашніші наслідки розвалу Радянського Союзу будуть відчутними, можливо, не в такому вже й далекому майбутньому.

Тут ми опиняємося у світі сучасності та непевності. Усе залежить від соціального і політичного контексту. Як і шлюб, націоналізм легко може перетворитися на інструмент тиску чи емансипації, традиціоналізму чи реформи, придушення чи звільнення. Як і пошук ідентичності, націоналізм та патріотизм є обіцянками самоусвідомлення і самореалізації у світі неоднозначності й нечіткості.

Однак, якщо в результаті ми виявимося в ролі консервативних націоналістів проти ліберальних патріотів чи навпаки, нам не вдасться знайти вихід із цієї загрозливої ситуації.
                                           

ЛЕОНІДАС