У березні 1864 року у Львові відкрився перший професійний галицький театр, відомий як театр товариства "Руська Бесіда". Рівно через 60 років його режисером та директором став актор родом з галицької української шляхти Йосип Стадник. Сам Йосип зіграв понад 130 ролей, а серед його учнів був навіть славетний Лесь Курбас. Ну а ще через 130 років праправнук Йосипа Стадника прийшов у націоналістичний рух. Нині Богдан Стадник - член Політради ВО "Свобода", голова Центральної служби обліку кадрів, депутат Львівської міської ради попереднього скликання.
…згідно з чинним законодавством, - розповідає Богдан, - до партії можна вступати тільки по досягненні повноліття, тобто після 18 років. Але, звичайно, що в націоналістичному русі і в цьому середовищі я набагато довше - ще з тринадцятирічного віку, тобто з початку 1994 року. Все трапилося банально, просто і по-хлопчачому: взимку катався я на санках, і чогось присікалися до мене місцеві гопники, а тоді їх "жужиками" звали. Звичайно, я твердо постановив помститися їм. Якраз тоді прийшли до нашої школи на урок фізкультури хлопці з бойового гопака. От, мовляв, вони отаке-то організовують і до себе запрошують. Я, охоплений ідеєю помститися всім і вся, записався і, відповідно, потрапив у "Спадщину". А вже там - не тільки бойовий гопак, а й табори, вишколи, лекції з народознавства, історії, ідеології.
…Того ж таки 1994 року, коли саме були вибори до Верхової Ради, я зі "спадщанцями" допомагав клеїти плакати за кандидатів з СНПУ - то все були такі суворі дядьки в чорних плащах - ну, так здавалося нам, 13-14-річним. Ще з тих часів згадується варіння клею з борошна, збирання півторалітрових пляшок на той клей, а траплялося навіть по смітниках чи то по закладах харчування. Трохи згодом, вже після 1996 року, я був барабанником на "патріотівських" маршах ("Патріот України" - силово-спортивна припартійна організація, - ред.). Ритму і техніки нас вчив один партієць. Далі, вже коли були ми старші, то їздили як охорона з Олегом Тягнибоком. З ним я, власне, і познайомився ближче, коли він балотувався по Бродівському округу до парламенту. Крім того, що ми були охороною, то і плакати розклеювали, й агітаційні матеріали роздавали. Олег тоді, може, не вмів ще так добре говорити, як тепер, але його слова точно були щирими і від серця. Ще, пам'ятаю, він завжди переживав, чи люди зрозуміють те, що він говорить, і чи зловлять основне його повідомлення. Це для нього було завжди надважливо.
А коли від СНПУ балотувався у міську раду Леонтій Мартинюк (нині - заступник Голови ВО "Свобода" з питань зв'язків із громадськістю, депутат Верховної Ради 7 скликання, - ред.), а він був моїм виховником у "Спадщині", то ми помагали агітувати за нього по Львову. І в багатоповерхівці на Пасічній мене ледь пес не покусав, штани таки добре порвав, і за це дісталось мені від мами! То ж саме був той період бідоти - середина 90-х…
- Тобто Ти є вихованцем Леонтія Мартинюка?
- Так, саме він вів тренування з бойового гопака, навчив мене трохи давати в гємбу. Спершу це був суворий дядько, а потім, коли ми вже підросли і самі стали, як і він, виховниками, то взаємини вже, звісно, й змінилися. Врешті, ми з ним багато всього пережили… З роками в тебе набирається серед друзів чимало таких людей, яких ти більше знаєш, ніж не знаєш.
До найяскравіших моїх спогадів перших років належить похід на гору Магуру. То був початок листопада, ішов з нами, крім Левка (Мартинюка, - ред.), також Богдан Салій, Маркіян Лопачак, Тарас Скиба… Тепер - всі відомі й поважні люди, депутати рад різних рівнів, бійці "Легіону Свободи"… Ночували, пригадую, в якійсь хаті на Либохорі, бачили, як серед ночі світяться вовчі очі, метрів, мабуть, за 20 від нас, а неподалік лежав загризений ними кінь. Трохи навіть заблукали тоді - мусили вертатися серед ночі. Було дуже цікаво, лишилася купа вражень. Саме в ту мандрівку я вперше запросив у спадщанське середовище і Маркіяна Лопачака (нині - очільник свободівської фракції у Львівської міської ради, боєць "Легіону Свободи"). Нас з ним, можна сказати, пов'язує дружба ще до народження - відколи наші мами вагітні ходили разом гуляти, бо родини наші жили поряд. Ми потім до певного часу вчилися в одній школі в одному класі.
На той час, як нам здавалося, "Спадщина" була навіть крутіша за "Пласт", бо хоч кількісно нас і було менше, але наша організація була набагато бойовитіша і згуртованіша, що мені дуже імпонувало й подобалося.
- Як ставилися батьки до такого бурлацького життя?
- Загалом позитивно, бо дитина чимось зайнята. З другого боку, були й певні застороги, звичайно, тривожилися, весь час повторювали: "Май голову на плечах". Але не забороняли - в тому віці дитині тяжко щось заборонити, бо це тільки сприяє більшій зацікавленості. Зрештою, націоналістичні погляди нашій родині не чужі. Вже з настанням Незалежності бабця по лінії Стадників розповідала, що були в нас в родині і двоє повстанців - обидва і загинули десь по лісах. Та й розуміння того, що прадіда Йосипа Стадника вивезли на заслання (і навіть те, що його ім'я було в радянській енциклопедії, не врятувало), теж спонукало до певних роздумів і висновків.
Дід мій, син Йосипа Стадника, до слова, був інженером, і навіть зумів організувати в нашому ще старому австрійському п'ятиповерховому будинку ліфт. За всіма нормами там ліфтів не мало бути, але оскільки ми жили на самому п'ятому поверсі, а дід мав підірване здоров'я, то застосував свої знання.
- Уже чимало років ти не просто активіст, а людина, відповідальна за важливий сектор партійної роботи. Чи не виникало за роки якихось сумнівів?
- Як по правді, то стосовно того, що ми робимо, сумнівів не було ніколи. От хіба не завжди мав достатньо часу на власне націоналістичну роботу. Після здобуття освіти я пішов працювати, але швидко зрозумів, що будь-який роботодавець у сучасних умовах хоче витягти з тебе по максимуму, а платить по мінімуму, відповідальності - багато, а сатисфакції - нуль. Тож коли трапилася нагода піти працювати в те середовище, яке я люблю, в якому я виріс, то я тою нагодою скористався. Зрештою, я вважаю, що це і є правильно - робити те, що для тебе важливо, що має цінність.
Що стосується роботи з кадрами, то висновки прості: з одного боку, кадри вирішують все, але з другого - незамінних людей нема. Відома ж істина, що найбрудніша вода - то стояча, відповідно найчистіша - то проточна. Так само метафорично можна схарактеризувати й організаційний рівень - там, де застій, то там, як казав Франко, "багно гнилеє". Саме тому нормальним, закономірним явищем і процесом є те, що в нас весь час хтось приходить, хтось відходить, хтось знов вертається. От, пам'ятаю, колись у Парубія, коли був з нами, незмінною була маніакальна ідея (очевидно, викликана дитячими комплексами) - дуже вже хотів керувати чимось сам, беззастережно й безапеляційно. Відповідно, на тому ґрунті виникали конфлікти, особливо, коли у "Спадщину" приходили люди з якогось іншого, також уже сформованого кола. Конфлікти закінчувались вигнанням того підсередовища. Потім ті люди верталися, або по одному або по кілька, або ж вони могли піти зі "Спадщини", але лишитися у партії та в русі загалом.
І "Свобода", і раніше "Спадщина", і взагалі націоналістичний рух приваблює людей саме середовищем. Воно тут має надважливе значення - і виховує, і вишколює, і зобов'язує. Бо ж коли певне середовище гниле, то таких же гнилих воно буде до себе приваблювати, але коли воно здорове, чисте і світле, то, відповідно, саме такі люди там і будуть збиратися. У "Свободі" - ти завжди маєш шанс навчитися, є з кого взяти приклад. А от щодо контингенту, то "Свобода" - це фактично зріз цілого українського суспільства: від стареньких пенсіонерів до молодих бізнесменів.
- А депутатство було для тебе важливим досвідом?
- Сказав би, що і цікавим, і потрібним. Зрештою, це етап, який має пройти кожен, хто хоче йти у велику політику або в ній працювати. Велику політику таки треба починати з низів - за принципом боєздатної армії, де генерал виходить не з якогось там училища генеральського, куди він втрапляє за гроші та зв'язки. Генерал у нормальний армії виростає з простого солдата, який, почавши рядовим, проходить всі ранги і щаблі вгору. Мало того, він може в певний момент стати знову простим солдатом. З недогенерала ані солдат, ані генерал не вдасться. Так само й люди, які мають політичні амбіції, повинні починати з якихось місцевих рад. Найперше, для того, щоби для себе самого побачити рівень відповідальності, адже місцевий представницький орган ухвалює рішення, які стосуються розподілу коштів громади. Відповідно - треба брати на себе відповідальність, і то мати для цього відвагу. Це можуть бути дуже прості на позір дилеми, де по обидва боки є свої плюси та мінуси і такі ж наслідки. Наприклад, є якесь приміщення, воно привабливе комерційно, його можна здати в оренду за великі гроші під бізнес, а можна, як от були пропозиції за часів мого депутатства, зробити щось на зразок амбулаторії для сімейних лікарів. Тож ти й думаєш, що буде краще. Бо ж коли в людини якась хвороба, то все одно вона йде в лікарню чи поліклініку до фахівця, а сімейний лікар - це, принаймні тепер у нас, поняття доволі туманне. То, може, ліпше таки здати в оренду те приміщення, щоб місто мало більше живих грошей? Адже ж рано чи пізно хтось прийде і скаже: от у нас у садочку дах протікає. Ти ж не скажеш: зате у вас є сімейна амбулаторія… Кожен такий випадок - своєрідний виклик, бо треба прийняти таке рішення, яке потім зможеш і собі пояснити, і громаді. Тому депутатство - то для мене передусім відповідальність, але аж ніяк не самоціль.
Розмовляла Юлія Дембовська
Немає коментарів:
Дописати коментар