Десантник 95-ї бригади, Сергій Білоушенко знаходився в зоні
АТО з самого початку акцій сепаратистів. Під артилерійським вогнем разом з
товаришами по службі утримував стратегічну висоту Карачун, звільняв Слов'янськ
і Лисичанськ. Загинув від кульового поранення під Саур-Могилою: бойовики з
засідки обстріляли українську колону. На похорон хлопця приїхали його товариші
по службі, друзі, зібралися всі однокласники.
- Нинішнє покоління дітей ми виховували для миру, не для
війни, - розповідає 50-річна класна керівниця загиблого Героя Ніна Анатоліївна,
яка разом з рідними ховала хлопця. - Ми дітей вчили толерантності, дружби,
взаєморозуміння, вчили їх прощати ... Але не воювати! Не говорили їм про те, що
доведеться зі зброєю в руках захищати свою країну або битися з ворогами. Вони
не були готові до цього. А менше за інших однокласників до війни був готовий
Сергійко... Його виховували мама і бабуся, без батька. Це наклало певний
відбиток: він був чуйним, не боявся проявляти емоцій, яких зазвичай соромляться
чоловіки. Тринадцять років тому я втратила свого рідного сина, Сергій став мені
як син. Ми могли довго розмовляти, він вражав мене нестандартним мисленням.
Руслана, мама Сергія, від спілкування з журналістами
відмовляється: досі не може усвідомити, що її сина більше немає. Каже, що
розповідати про Сергійка в минулому часі немає сил. Серце обривається.
- Вона не може прийти в себе, попросила мене з вами
поспілкуватися, - пояснює класна керівниця Ніна Анатоліївна. - Сергійка ховали
в українському прапорі, під гімн. Я бачила, як ридала його бабуся, а коли їй
вдавалося взяти себе хоч трохи в руки, вона співала гімн України ...
Після школи Сергій вступив до одного з київських вузів,
навчався на архітектора, але через півроку забрав документи: зрозумів, що це не
його. Пішов на контрактну службу в армію. В 95-у бригаду, десантником.
- Він відрізнявся від своїх однокласників, поспішав жити, -
каже Ніна Анатоліївна. - Ні, він не був відмінником, і не можу сказати, що
особливо переживав за оцінки. Спокійно ставився, але якщо треба було - міг
вивчити без проблем. Знаєте, він за своїм внутрішнім розвитком був старший за
однокласників. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто зідзвонювалися. Пам'ятаю
одну розмову, вони тоді стояли на Карачуні під Слов'янськом. Я запитала:
«Сергію, ти вбивав?». Він зітхнув і каже: «Тут або я, або мене. Ви на мене не
ображайтеся, що не критикуйте. Тут по-іншому не можна ».
Виданню вдалося додзвонитися до бабусі загиблого Героя.
- Коли все це почалося, він мені сказав: «Я повинен їхати,
захищати нашу країну. Або я приїду з Перемогою, або мене привезуть, а ти будеш
ховати », - плаче бабуся загиблого Героя АТО Олена Володимирівна. - Я тоді на
нього лаятися початку, щоб не базікав зайвого. Він був справжнім чоловіком,
світлою людиною, патріотом своєї країни. Якби я йому хоч якось могла допомогти,
я б стояла за спиною і подавала патрони ... Коли ми зідзвонювалися, ніколи не
скаржився, але підозрював, що наших хлопців там, у зоні АТО здають ворогам
генерали з штабів ...
За кілька місяців війни, захищаючи селища і звільняючи міста,
Сергій встиг завести друзів на Сході України. Вони приїхали на похорон.
- Із Серьогою познайомилися на початку травні, коли наше місто
намагалися захопити сепаратисти, - розповідає житель Добропілля (60 км від
Слов'янська) Микола. - Українські десантники допомагали нам, місцевим, які за
Україну, утримати порядок у місті, не пустити сепаратистів. Потім їх відправили
на Карачун, під Слов'янськом. З цієї вершині постійно довбали терористи, але
Серьожа, коли йому ні подзвониш, завжди був на позитиві: «Все тіп-топ. Не
переживай, скоро ми їх проженемо з нашої землі ». Досі не вірю, що його більше
немає в живих.
Героям слава!..
Героям слава!..
Немає коментарів:
Дописати коментар