Блог Назара Обідзінського: Гармати говорять, та музи не мовчать...

З повідомлення прес-служби Черкаської ОДА та за результатом нашої з Олександром зустрічі.

Черкаський співак і композитор, а у минулому – учасник бойових дій в Лівії, Олександр Бабенко щойно повернувся з найнебезпечнішої «гарячої точки», що у 20-кілометровій зоні обстрілу під Донецьком. Разом із двома кіровоградськими колегами по цеху він їздив на передову, щоб підбадьорити піснею наших бійців.
   Передзвонив він мені ще зі ст. Т.Шевченка, де була остання зупинка потяга і ми домовились про зустріч прямо цього ж дня. Вмившись і поголившись з дороги, Олександр вирушив до місця зутрічі.
   Ось що він розповів:

«Ми приїхали, щоб зробити вам класно», – так пояснив він мету свого перебування в розташуванні 25-ї та 93-ї десантних бригад. Однак, згадуючи нещодавнє минуле, зізнається, що то був найважчий концерт за все життя.

У цю поїдку його запросив кіровоградський композитор Володимир Кріпак. Олександр не вагався, адже концерт у зоні АТО давав ще в травні для оршанецьких прикордонників.

– Тоді, на початку, ніхто не очікував, що розгорнеться справжня війна, – каже Олександр Васильович.

Утім, зізнається, після концерту тоді ще живий начальник Навчального центру підготовки прикордонників Ігор Момот пошепки, як другу, повідомив Олександрові, що з Києва надійшов наказ бути в повній бойовій готовності, і вони вже вкрутили запали в гранати. «На жаль, відсотків 10-15 із тих, хто тоді сиділи на БТРах і слухали концерт, зокрема і самого Ігоря Федоровича, вже немає в живих».
Готувався до цієї поїздки півтора місяця, дав благодійні концерти, працював волонтером, аби прибути до вояків не з порожніми руками. Вдалося зібрати близько 30 тисяч гривень. Як колишній військовий добре знав, що їм потрібно, й основну увагу приділив укомплектуванню індивідуальних медаптечок а ще – збору продуктів харчування, які не потребують теплової обробки.
А далі почався тривалий час очікування. Це був напружений стан, бо покликати в дорогу могли будь-якої миті. Раптом зателефонували: «Ти маєш бути до обіду в Кіровограді». Для нас військові готували коридор. Проїзд забезпечили, але на досить короткий час, тож ми мчали на шаленій швидкості, аби встигнути проскочити вчасно.

Як тільки заїхали на Донеччину, прийшло відчуття небезпеки: повсюди траплялися автоматники, блок-пости з ракетними установками. В означеному пункті нас зустріли дві машини. Подавши в темряві умовний сигнал, побачили групу озброєних воїнів у «броніках» і балаклавах. Двоє сіли в нашу машину і, проінструктувавши не відставати й не зупинятися ні на чиї вимоги, запросили слідувати в колоні.

Вже на місці дізналися, що для нас приготували так звані віп-місця. Насправді це був клас у напівзруйнованій школі, де бійці спали прямо на підлозі, поклавши поряд автомати. Ми ж розташувалися на чотирьох партах, на які для нас дбайливо поклали тенісні столи і матраци. Вночі було холодно і тривожно. Але найвражаюче очікувало вранці: поряд зі школою ми побачили дев’ять машин-рефрижераторів із червоними хрестами, на склі було написано: «вантаж 200». Близько сьомої ранку всі вони вирушили об’їжджати найближчі території, аби зібрати загиблих і з цим вантажем попрямувати до Дніпропетровська. Я бачив як їх проводжали: ніхто не спав, усі вийшли на двір обійняти і перехрестити водіїв.
Сам концерт був швидким, але пам’ятним. Тривало затишшя, підігнали вантажівку «Урал», відкинули борти і на цій імпровізованій сцені встановили апаратуру. Попереду вишикувались слухачі.

По очах, реакції ми відчували, як їм було це потрібно, бо кілька місяців ніхто з артистів до військових, що перебувають в гущі подій, не приїжджав. У той же час, мене не лишало чуття, що десь неподалік йде бій: прямо з концерту один із БТРів вирушив на завдання, кілька хлопців притягнули гармату.
Після мене гітару взяв Анатолій Тітов. «От якби серед вас були жінки», – зауважив він. І тут, ніби з викликом, із натовпу вийшов маленькій боєць, зняв кепку, і ми з подивом побачили руду представницю прекрасної статі. Її звали Вікторія.

   Звичайно, я не міг стриматися, і запросив її на танок. Віка була ошелешена: очі блищать, сльози навернулися. Навіть в армії природна жіночність нікуди не зникає, хоч, певно, то була незвичайна жінка, адже мала досвід війни в Сирії. Вона розповіла про свою особисту трагедію – син воює на боці сепаратистів, і можливість побачитися в них є хіба що через отвір прицілу... Цей епізод надихнув мене на створення наступної пісні, яка буде про Вікторію – як про відважного бійця, і як про перемогу для наших військових і всієї України.
   На жаль, більше концертів ми дати не змогли. Ситуація постійно змінювалась, і виступати стало небезпечно.
                                                          *   *   *
   Після відрядження Олександрові знадобилося кілька днів аби осмислити і відійти від пережитого. Стрес знімав рибалкою та спілкуванням із друзями. Та попри все, з’явилося пронизливе усвідомлення того, що саме роблять для нас ці хлопці, які заради України зреклися всього, навіть самих себе.