Видуманний СРСР

Прорадянська ностальгія - це не мрія про минуле. Ця мрія про вигаданого минулому. Її носій хоче повернутися в ту реальність, якої ніколи не існувало і саме тому він приречений залишатися незадоволеним.

«Ковбаса по 2.20», «горілка по 3,62», «полки порожні, а холодильники повні» - формули мрії про минуле дивно живучі. Подання про Радянський Союз - це такий собі мікс з фільмів Гайдая і Рязанова. В яких Шурик торжествує над симпатичними хуліганами, міліція ловить контрабандистів на живця-Нікуліна, а апофеоз несправедливості - це спекулянт у виконанні Михалкова, у якого інтелігентний Басилашвілі відбиває Гурченко.


Реальність радянського побуту стерта з пам'яті - останні чверть століття вихолостили весь негатив, дбайливо дозволивши людям придумувати собі минуле. У цьому минулому немає черг за продуктами, немає блату і дефіциту, государева чоловік розумний, а держава - дбайливо.

Вони продовжують розповідати про те, що СРСР був найбільш читаючої країною. І безглуздо їм пояснювати, що заповнені книжкові полиці, так само як і аншлаги в театрах, були все тим же проявом тотального дефіциту. Тільки мова про дефіцит розваг: в умовах відсутності або недоступності альтернатив люди розкидали книги і квитки.

Я свідомо не говорю про свободу слова - ті люди, які сумують за Радянським Союзом і зараз не вважають її відсутність якимось недоліком. Але навіть той споживчий рай, який вони собі ностальгічно придумують - адже він зітканий із «Іронії долі» і «Дівчат», «Операції И» та «Москва сльозам не вірить». Якщо показати цим людям «Маленьку Віру», то вони будуть ображені в найкращих почуттях.

Саме ці люди раз по раз ходять на вибори, голосуючи за найбільш ретроградні гасла. Вони відмовляються розуміти, що стара реальність довела свою неконкурентоспроможність ще в 1991 році, поховавши держава-носія. Вони мріють про минуле, позбавляючи своїх дітей майбутнього.

Проблема в тому, що навіть якщо їхня мрія збудеться - вони залишаться незадоволені.

Вони вірять в Союз, дистильований від недоліків. Від тих реальних проблем, які в ньому були. Навіть якщо перенести їх в реальність сімдесятих - вони не зміняться. Тому що всі ті недоліки, які були органічним продовженням достоїнств, що не прописалися в їх пам'яті. Вони не повірять в автентичність побаченого і вважатимуть себе обдуреними.

Біда всіх цих людей в тому, що вони - апріорі протестне голосування. Вони не здатні голосувати за позитивний порядок: тільки за ту, що буде оголошувати майбутнє плацдармом для воскресіння минулого. Того самого, яке дивиться на нас з радянських кінокартин, але якого ніколи не було в реальності.

Вони ностальгують не так про епоху, скільки про вік. Це встигло змішатися до стану повної нерозрізненості - пам'ять про комсомольської юності, своєї юності, відчуття перспектив і горизонтів проектується на державний лад. І будь-яка реконструкція не поверне їм здоров'я і силу - а тому вони все одно будуть похмурі і ображені.

Будь-яка політична сила, яка вирішить осідлати цю хвилю, приречена. Тому що на цю електоральну групу можна підсісти - так само, як можна підсісти на героїн. Все, що буде зроблено - виявиться недостатнім. Все, що буде здійснено - половинчастим. Навіть тотальна історична реконструкція (неможлива в принципі) не задовольнить їх. Тому що вони живуть мрією про вигаданого минулому.

А тому не варто метати бісер.

Кримське чиновшанування

- Ідіть на ...!
- Чого чого?
- Я кажу, тримайтеся, всього вам доброго і хорошого настрою.
                                                      *  *  *
На протязі ось вже двох років в "повернулася в рідну гавань" Криму смерди грають в захоплюючу гру "Хто кого перехолопіт". Чесно кажучи, вираз "а ми вам говорили" вже постаріло через настільки частого і повсюдного вживання.
  Наріжним каменем тієї проросійської риторики істерики були пенсії. О, цей прапор став фетишем, під кольори якого вишикувалися майже всі російськомовні щелепи півострова.          Майбутнє здавалося райдужним і безхмарним: без бандерівців і з пенсіями. Продажні геронти і менти вже підраховували бариші і передчували солодке життя на халяву. Мовляв, ми палець об палець не вдаримо, щоб збільшити власний рівень життя. Прийде Путін і наведе порядок.
А ми говорили, що так не буде. Але тільки хто нас слухав?
  Потім, після того, як приватний бізнес познайомився зі всією красою російського державного апарату, в блядь "кустарніки" чолобитні гени: цар - няшка, це Аксьонова погані. З незмінним Ржач я переглядаю всі ці ролики, де на севастопольських площах збираються підприємці, і звертаються до Путіна. Звертаються завзято, надривно, на сльозу, пребиваючі в святій упевненості що багатомудрий правитель печеться про них, та ось, біда, не знає всієї правди.
  Вчора прем'єр-айфон російської федерації передав привіт челяді безпосередньо, заодно повідомивши напрямок, в якому пенсіонери та інші бюджетники можуть йти за індексацією. Сподіваюся, бабку, яка доставила стільки дискомфорту, вже посадили років на 20?
А ми вам говорили: російська федерація - вона, як електричесво в Криму - мінлива.

P.S. Киримли шкода.

Вшанування пам'яті Макисма Залізняка

До 90-річчя вшанування С.В.Петлюри

  Cимон Васильович Петлюра - перший творець українскої армії. Його часто називають антисемітом. Обвинувачення проти Симона Петлюри - результат історичної помилки. Опубліковані ним документи незаперечно свідчать: Петлюра і його уряд не тільки не мали ніякого відношення до єврейських погромів, але й намагалися боротися проти погромників.

Не хто інший, як саме Симон Петлюра - ще будучи членом Директорії (уряд УНР, в 1918-1920 р. - Українська Народна Республіка) і Головним Отаманом військ УНР, рішуче припиняв погромні настрої в середовищі повстанських загонів. Довідавшись, приміром , від міністра єврейських справ УНР, що минаючі частини на станції Яреськи робили насильства над єврейським населенням, він негайно дав телеграму військовому комендантові станції Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місце і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра».
   Симон Петлюра – це історична постать, яка привертає своєю неординарністю та винятковістю. На сьогоднішній такий образ є актуальним, щоб знати про героїв України, котрі намагалися добитися незалежності своєї батьківщини.

    Життя Петлюри умовно можна розбити на два основні періоди. Перший з них – це період до початків 1917 року, що означив coбою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема. Що ж на рахунок другого, то він датується роками 1917–1926.
   Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”.
                                                                    ***
   У праці Ярослава Тинченка Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 у розділі "Реєстр нагороджених хрестом Симона Петлюри за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри 1917–1921 рр" під № 975 стоїть ім"я - Обідзінський Назар, поручник.

​Карнавал клоунов. Что плохого в плане "Анаконда"

Мрія про раптове щастя незнищенна і екстериторіальності. В одному епосі головний герой може експлуатувати чарівну щуку, в іншому його кусає радіоактивний павук, але суть незмінна. Люди не перестають мріяти про те, щоб отримати рибку, що не набуваючи знань про те, що таке човен.

Я думаю про це щоразу, коли натикаюся в стрічці соцмереж на прекраснодушних людей, які вірять в план «Анаконда». Суть якого в тому, що захід обов'язково побудує в Україні проект «вітрина», щоб звідси загрожувати «варварам», переконуючи їх у могутність демократії, яка подарувала світові айфон і коллайдер. Ці люди настільки чудово наївні, що бачать в будь-яку подію обов'язковий символ швидкого настання ста тисяч років непробудного щастя.

І у всьому цьому радісному воркування є тільки одна проблема. Воно небезпечно.

Тому що весь цей балаканина позбавляє адепта від почуття відповідальності. Валить в солодку млість байдикування. Адже якщо Брюссель і Вашингтон все вже придумали за нас, то немає ніякого резону самому щось міняти. Те саме вірі в добрих богів, які обов'язково спустяться на землю, щоб відвезти свою добру паству в райський сад.

Насправді ні. Тому що захід - це не географія. Його частиною можна стати, навіть існуючи в іншій частині планети - як Ізраїль або Південна Корея. І їм можна не бути, залишаючись в самому підчерев'я цивілізації - приклад Албанії вам на допомогу. Іноді трапляються винятки: деякі держави опинилися в орбіті того ж Євросоюзу в силу політичних рішень Брюсселя. Але це виняток, а не правило.

У всіх інших випадках природа успіху була одна і та ж: відповідальність за власний вибір, вміння бачити наслідки і чітке розуміння, що недоліки - пряме продовження достоїнств. Польські реформи середини 90-х років, коли країна вступала в ЄС, припускали відмову від металургії та набуття сільськогосподарського комплексу. Будь-які розмови про те, що потрібно сидіти на двох стільцях, були б ілюзією, що вела до краху. Країна зуміла зробити свій відповідальний вибір - і стати регіональним гравцем. Україна такий вибір не зробила - і отримала Януковича.

І безглуздо вірити, що тепер європейський і американський обиватель, зосереджено пригорнувшись до телевізора, чекає від свого керівництва беззастережної підтримки Києва. З однієї простої причини: вони чують про нашу країну переважно тоді, коли Джамала виграє Євробачення, а Кличко проводить поєдинок. У всіх інших ситуаціях ми для них - периферія ойкумени. Якої можна співчувати в переломні моменти, але доля якої навряд чи буде предметом їх постійної уваги.

Так само як не варто переоцінювати і західні еліти: для них Україна є важливою, вони готові її підтримувати, але цей процес може бути тільки лише дорогою з двостороннім рухом. Віра в якийсь план по «примусу українців на щастя» настільки ж релігійний в своїй архітектурі, наскільки відірваний від реальності на практиці.

Мрія про те, що Україна апріорі приречена на успіх і потрібно лише дочекатися, поки в самій Росії відбудеться крах - ілюзорна. І справа не в тому, що крах і відцентровість в самій РФ неможливі - це якраз цілком реальний виклик - а в тому, що якщо новий 91-й станеться, то він поставить перед Україною ще більш серйозні виклики, ніж ті, з якими країна стикається сьогодні.

Біженці, кримінал, люди зі зброєю, хаос вертикалей - ніхто навіть не думав поки про те, до чого Україна в такому сценарії потрібно бути готовою. Просто уявіть, що ваш агресивний сусід по сходовому майданчику програвся в карти, і в його квартирі відтепер притон. По суті, відбудеться лише оновлення викликів: на зміну його мрії віджати вашу квартиру прийдуть асоціальні елементи з покарбовані венами і чимось важким в кишенях. Люди, без особливої ​​стратегії, зате з відточеною тактикою. Виклик? Безумовно. Проблема? Ще яка.

Навіть якщо збудеться все те, про що так люто пишуть прихильники світового плану з перетворення України в форпост цивілізації - це не обнулить виклики і ризики. Тому що географію не скасує: Росія або буде послаблювати Україну свідомо, або - якщо відцентровість в якийсь момент візьме гору - це буде відбуватися в силу обставин. І єдина запорука виживання в цьому випадку - вміння бути ефективними.

Будувати економіку. Модернізувати країну. Скорочувати держава там, де воно не потрібно. Нарощувати його присутність там, де без нього ніяк. Позбавлятися від ілюзій. Не вірити популістам. Сегментувати суспільство за політичними поглядами. Проводити реформи. Визначати правила гри в країні. Доносити бички до урни і прибирати лайно за собаками.

І найголовніше - навчитися брати на себе відповідальність. За зроблене і незроблене. За себе і за країну.

Проблема будь-якого плану "Анаконда" і "Вітрина" якраз в тому, що вони привчають своїх адептів до думки, що всього цього можна уникнути.

"Крим.Реаліі"

Сьогодні черкащани вийшли на парад

Мета заходу – популяризація національного одягу, традицій та всього українського.

“Мегамарш у вишиванках” традиційно організовують двічі на рік (навесні та восени).

Учасники акції пройшли від пл. Богдана Хмельницького по бульв. Шевченко з покладанням квітів до стелли Захисників України, дружнє з’єдання з учасниками «Дня Сім’ї».

Фото з «Фейсбуку» Gennady Opalchuk

День вишиванки

День вишиванки відзначається щороку в третій четвер травня. Цьогоріч, «світ одягне вишиванки» 19 травня. Це свято, що зародилося в 2006 році, немає державного статусу, але тим не менше, з кожним роком набуває все більшої популярності.

Черкаські політики і прості черкащани не оминули нагоди «засвітитися» в соцмережах у вишиванках.

Анатолій Бондаренко написав: «Друзі, з Днем вишиванки всіх! Ми сьогодні теж обрали патріотичний дрес-код, але не забуваймо, що любов до України, насамперед, має бути в серці»

Олександр Радуцький написав в сцомережі: «ПРО СВЯТО. Всіх із Днем вишиванки! Українці мають єднатися у непрості часи! Разом із директором департаменту фінансової політики Наталією Джуган чекаємо на робочу нараду із НЕФКО, що пройде у школі №9»

Ректор ЧНУ Олександр Черевко

Черкаський журналіст Степан Вінярський - досить оригінальний

Команда Центру безоплатної правової допомоги

Представники Черкаського національного університету

Представник міжнародної федерації бойового гопака Олександр Проценко з бібліотекарями

Команда газети Нова доба

Депутат міськради Іван Сухарьков також позує у вишиванці

До свята вишиванки долучились і черкаські рятувальники

Політик із Черкащини Ірина Геращенко у вишиванці

Актор Олександр Гуменний - не єдиний працівник черкаського театру, який долучився до флешмобу "Прийди на роботу у вишиванці"

Департамент фінансової політики Черкаської міськради привітав черкащан зі святом

У Східноєвропейському університеті відзначили День вишиванки