Прорадянська ностальгія - це не мрія про минуле. Ця мрія про вигаданого минулому. Її носій хоче повернутися в ту реальність, якої ніколи не існувало і саме тому він приречений залишатися незадоволеним.
«Ковбаса по 2.20», «горілка по 3,62», «полки порожні, а холодильники повні» - формули мрії про минуле дивно живучі. Подання про Радянський Союз - це такий собі мікс з фільмів Гайдая і Рязанова. В яких Шурик торжествує над симпатичними хуліганами, міліція ловить контрабандистів на живця-Нікуліна, а апофеоз несправедливості - це спекулянт у виконанні Михалкова, у якого інтелігентний Басилашвілі відбиває Гурченко.
Реальність радянського побуту стерта з пам'яті - останні чверть століття вихолостили весь негатив, дбайливо дозволивши людям придумувати собі минуле. У цьому минулому немає черг за продуктами, немає блату і дефіциту, государева чоловік розумний, а держава - дбайливо.
Вони продовжують розповідати про те, що СРСР був найбільш читаючої країною. І безглуздо їм пояснювати, що заповнені книжкові полиці, так само як і аншлаги в театрах, були все тим же проявом тотального дефіциту. Тільки мова про дефіцит розваг: в умовах відсутності або недоступності альтернатив люди розкидали книги і квитки.
Я свідомо не говорю про свободу слова - ті люди, які сумують за Радянським Союзом і зараз не вважають її відсутність якимось недоліком. Але навіть той споживчий рай, який вони собі ностальгічно придумують - адже він зітканий із «Іронії долі» і «Дівчат», «Операції И» та «Москва сльозам не вірить». Якщо показати цим людям «Маленьку Віру», то вони будуть ображені в найкращих почуттях.
Саме ці люди раз по раз ходять на вибори, голосуючи за найбільш ретроградні гасла. Вони відмовляються розуміти, що стара реальність довела свою неконкурентоспроможність ще в 1991 році, поховавши держава-носія. Вони мріють про минуле, позбавляючи своїх дітей майбутнього.
Проблема в тому, що навіть якщо їхня мрія збудеться - вони залишаться незадоволені.
Вони вірять в Союз, дистильований від недоліків. Від тих реальних проблем, які в ньому були. Навіть якщо перенести їх в реальність сімдесятих - вони не зміняться. Тому що всі ті недоліки, які були органічним продовженням достоїнств, що не прописалися в їх пам'яті. Вони не повірять в автентичність побаченого і вважатимуть себе обдуреними.
Біда всіх цих людей в тому, що вони - апріорі протестне голосування. Вони не здатні голосувати за позитивний порядок: тільки за ту, що буде оголошувати майбутнє плацдармом для воскресіння минулого. Того самого, яке дивиться на нас з радянських кінокартин, але якого ніколи не було в реальності.
Вони ностальгують не так про епоху, скільки про вік. Це встигло змішатися до стану повної нерозрізненості - пам'ять про комсомольської юності, своєї юності, відчуття перспектив і горизонтів проектується на державний лад. І будь-яка реконструкція не поверне їм здоров'я і силу - а тому вони все одно будуть похмурі і ображені.
Будь-яка політична сила, яка вирішить осідлати цю хвилю, приречена. Тому що на цю електоральну групу можна підсісти - так само, як можна підсісти на героїн. Все, що буде зроблено - виявиться недостатнім. Все, що буде здійснено - половинчастим. Навіть тотальна історична реконструкція (неможлива в принципі) не задовольнить їх. Тому що вони живуть мрією про вигаданого минулому.
А тому не варто метати бісер.
«Ковбаса по 2.20», «горілка по 3,62», «полки порожні, а холодильники повні» - формули мрії про минуле дивно живучі. Подання про Радянський Союз - це такий собі мікс з фільмів Гайдая і Рязанова. В яких Шурик торжествує над симпатичними хуліганами, міліція ловить контрабандистів на живця-Нікуліна, а апофеоз несправедливості - це спекулянт у виконанні Михалкова, у якого інтелігентний Басилашвілі відбиває Гурченко.
Реальність радянського побуту стерта з пам'яті - останні чверть століття вихолостили весь негатив, дбайливо дозволивши людям придумувати собі минуле. У цьому минулому немає черг за продуктами, немає блату і дефіциту, государева чоловік розумний, а держава - дбайливо.
Вони продовжують розповідати про те, що СРСР був найбільш читаючої країною. І безглуздо їм пояснювати, що заповнені книжкові полиці, так само як і аншлаги в театрах, були все тим же проявом тотального дефіциту. Тільки мова про дефіцит розваг: в умовах відсутності або недоступності альтернатив люди розкидали книги і квитки.
Я свідомо не говорю про свободу слова - ті люди, які сумують за Радянським Союзом і зараз не вважають її відсутність якимось недоліком. Але навіть той споживчий рай, який вони собі ностальгічно придумують - адже він зітканий із «Іронії долі» і «Дівчат», «Операції И» та «Москва сльозам не вірить». Якщо показати цим людям «Маленьку Віру», то вони будуть ображені в найкращих почуттях.
Саме ці люди раз по раз ходять на вибори, голосуючи за найбільш ретроградні гасла. Вони відмовляються розуміти, що стара реальність довела свою неконкурентоспроможність ще в 1991 році, поховавши держава-носія. Вони мріють про минуле, позбавляючи своїх дітей майбутнього.
Проблема в тому, що навіть якщо їхня мрія збудеться - вони залишаться незадоволені.
Вони вірять в Союз, дистильований від недоліків. Від тих реальних проблем, які в ньому були. Навіть якщо перенести їх в реальність сімдесятих - вони не зміняться. Тому що всі ті недоліки, які були органічним продовженням достоїнств, що не прописалися в їх пам'яті. Вони не повірять в автентичність побаченого і вважатимуть себе обдуреними.
Біда всіх цих людей в тому, що вони - апріорі протестне голосування. Вони не здатні голосувати за позитивний порядок: тільки за ту, що буде оголошувати майбутнє плацдармом для воскресіння минулого. Того самого, яке дивиться на нас з радянських кінокартин, але якого ніколи не було в реальності.
Вони ностальгують не так про епоху, скільки про вік. Це встигло змішатися до стану повної нерозрізненості - пам'ять про комсомольської юності, своєї юності, відчуття перспектив і горизонтів проектується на державний лад. І будь-яка реконструкція не поверне їм здоров'я і силу - а тому вони все одно будуть похмурі і ображені.
Будь-яка політична сила, яка вирішить осідлати цю хвилю, приречена. Тому що на цю електоральну групу можна підсісти - так само, як можна підсісти на героїн. Все, що буде зроблено - виявиться недостатнім. Все, що буде здійснено - половинчастим. Навіть тотальна історична реконструкція (неможлива в принципі) не задовольнить їх. Тому що вони живуть мрією про вигаданого минулому.
А тому не варто метати бісер.
Немає коментарів:
Дописати коментар