Тамара Платмір та її син Ярослав Платмір із Жашкова на Черкащині взяли участь у волонтерському фотопроекті “Якби не війна”. Ярослава, з 81-ої десантно-штурмової бригади, поранили 30 січня 2015р. біля Донецького аеропорту, пише Рідна Черкащина.
“Ми познайомились із цими сім’ями в госпіталі, куди наші сьогоднішні Герої потрапили після поранення. Це був нелегкий період їхнього життя, ми намагались допомогти хлопцям та підтримати їхніх матерів. А ще ми багато спілкувалися з ними, а якщо точніше, то слухали”, – зазначають організатори проекту на його офіційній сторінці в соцмережі.
«Ярослав в дитинстві був дуже непосидючим хлопчиком. Допитливий, щирий, відкритий, компанійський, готовий віддати друзям все до останнього. Зажди збирав навколо себе хлопчиків, в основному грались у «войнушку». З рук молоток не випускав. З різних дровенячок, дощещок збивав танки, гвинтівки, автомати.
З 5 років почав читати. Читав багато, особливо цікавився книжками військової тематики, в тому числі розрахованими на дорослих, – не без гордості розповідає про сина Тамара. – Пізніше почав захоплюватись футболом, рок-музикою, писати вірші. Завжди вирізнявся загостреним почуттям справедливості. Ніколи не терпів брехні, фальші, непорядності, подвійних стандартів, пристосуванців.
Серед шкільних предметів найбільше любив історію. Мабуть, це і стало приводом до вступу на історичний факультет Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, який закінчив у 2013 році.
Переїхав до Києва, працював науковим співробітником Педагогічного музею України. В армії не служив, тому що за станом здоров’я був визнаний непридатним (в дитинстві були проблеми).
Коли почались трагічні події на сході нашої країни, ми в сім’ї дуже боляче сприймали звістки про загиблих і поранених. Себе ж я заспокоювала тим, що нашого сина не мобілізують.
І ось під час одного з приїздів додому Ярослав обмовився: він би вже давно поїхав на Схід, його стримує лише моя передбачувана реакція на його рішення. Зрозуміло, що я стала плакати, вмовляти, просити, переконувати, адже кожній мамі хочеться, щоб її дитина була здоровою, щасливою і, найголовніше, живою.
А вже через місяць Ярослав зателефонував батькові і сказав, що він прийняв рішення і його не змінить – звільняється з роботи і йде добровольцем в ЗСУ захищати Батьківщину, його місце там».
Ярослав додає: «Я добровільно підписав контракт з ЗСУ. До того вчився, працював. Пішов суто зі свого розуміння ситуації в країні і вирішив стати на захист Батьківщини. Мама відреагувала жахливо – сльози, плач, відмовляння».
Для того, щоб його взяли в армію, довелось пройти кілька медкомісій і доводити лікарям, що хвороби, через які не пішов да армії, вже в минулому. «Спочатку Ярослав звернувся в Золотоніський військкомат, там йому відмовили в зв’язку з непридатністю, тоді він через друзів дізнався координати батальйону, який набирав добровольців. Поїхав, на медкомісіях доводив, що повністю здоровий. – розповідає про сина Тамара.
Як нам було не важко, але ми вирішили підтримати сина. Знаю, що багато знайомих нас не зрозуміли і осудили, дехто з них зробив все можливе й неможливе, щоб їхні сини залишилися вдома».
З вересня 2014 р. Ярослав тренувався у підготовчих таборах в Вінницькій та Житомирській областях, а в листопаді підписав контракт і став солдатом 54-го розвідбату. Пізніше їх перевели до 81-ї окремої аеромобільної бригади та відправили в Дружківку Донецької обл.
«Ярослав часто телефонував мені та батькові, завжди говорив: «У мене все добре». Найстрашніші часи почалися, коли син повідомив, що їх відправили на передову, в район Донецького аеропорту.
Стан постійної тривоги, страху й відчаю, коли ти розумієш, що нічого не можеш вдіяти. Щоб хоч якось тримати себе в руках, я постійно молилася за сина, за тих, хто був поруч з ним. Ярослав тоді телефонував десь раз у 2-3 дні. Говорив: «Все нормально» і відключався. Я не встигала навіть щось запитати, але для мене й цього було достатньо, тому що знала – мій син живий.
У цей період ще серйозно захворіли батьки чоловіка (у батька інфаркт, матір теж поклали в лікарню з серцевими проблемами), то ми з чоловіком були на Уманщині, доглядали батьків. В день поранення, 31 січня 2015р., якось вже дуже було важко на душі, я місця собі не знаходила… 2 дні з Ярославом зв’язку не було. І ось увечері дзвінок з незнайомого номера на телефон чоловіка і я чую: «Так, Ярослав, привіт! Куди саме поранений? Що з ногою?» І я все зрозуміла. Спочатку – стан розпачу, відчаю, болю, а потім розуміння – він живий!!! Все буде добре!!!
З 22 січня Ярослав був в районі ДАПу, про день поранення розповідає мало: «Бойове завдання, ми в «зеленці» на одній з точок наших позицій, ворог вже добре пристрілявся, і одним із мінометних снарядів були ми поранені. Я почув, що товариш кричить, виявилось, що в нього пневматорекс, а в мене больовий шок, я не відчував болю. Ну, дивлюся, нога роздроблена, кров. Ну, не болить, то й добре».
«Ярославу вирвало кусок кістки лівої ноги, – продовжує мама. – Як потім він розповідав, по рації повідомили своїх товаришів про поранення, ті відразу ж поспішили на допомогу. Прибігли, зразу ж викликали транспорт для евакуації та надали першу медичну допомогу. Відразу евакуювати не вдалося, тому що ворог крім мінометів додатково відкрив вогонь із трьох САУ.
Побратими практично своїми тілами прикрили мого сина та його товариша – так всі разом перечекали артилерійський обстріл українських позицій.
З настанням тиші, хлопці вивели поранених з бліндажа, попід руки, до БТРа, який відвіз їх до медчастини. Лікарі детальніше оглянули поранених і прийняли рішення відправити їх в лікарню м. Красноармійськ. В лікарні Ярославу наклали іммобілізаційну шину на поранену ногу і наступного ранку «швидкою» відправили в Дніпропетровську обласну лікарню ім. Мечникова, там терміново зробили операцію.
2 лютого 2015 року на своїй сторінці в фейсбуці головний лікар лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко написав: «Мне этот бой не забыть. Восемь реанимационных бойцов и пятеро пленных, которые испытали все «прелести» войны, за ночь доставлены в Мечникова. Ярослав, учитель истории. Минно-взрывная травма. От голени остались только небольшая группа полуживых мышц. Целую ночь бригада травматологов и сосудистых хирургов собирали ногу. Утро. Пульс есть, голень и стопа живая, теплая. Верим, что успели. Учитель обязан ходить»!
Низький уклін Вам, люди в білих халатах, Майстри своєї справи, за Вашу роботу, за те, що врятували ногу!
Все робилося дуже оперативно. В цей же день Ярослава разом з іншими пораненими літаком відправили до Києва.
Там поранених бійців на лікування вперше прийняла лікарня Феофанія. Відразу ж до Ярослава приїхала старша сестра, бо ми ще були на Уманщині, а на наступний день і ми з батьком».
«Пам’ятаю реакцію мами, коли вперше приїхала після поранення – сльози, обійми. Вона була рада, що я живий, а я був дійсно радий, що побачив нарешті батьків, – розповідає Ярослав. – Було розуміння ситуації, що легко не буде, але будемо намагатись, щоб все йшло на краще. Мама була весь час зі мною, іноді на вихідні їздила додому».
«Перші тижні були дуже важкими: наркози, перев’язки, болі, висока температура, боротьба з інфекцією в рані, уколи, крапельниці, пересадки шкіри… У Феофаніі Ярослав пробув 2,5 місяці, доки повністю не зажила рана і не підготували ногу до пересадки кістки.
Ми безмежно вдячні завідуючому травматологічним відділенням Ігорю Михайловичу Зазірному, лікарям Сергію Леонідовичу Іщенко та Сергію Анатолійовичу Юрченко, які вдень і вночі опікувались станом поранених і надавали допомогу, всьому сестринському складу відділення, інструкторам Лідії Іванівні та Артуру, масажистці відділення Лідії Павлівні, працівникам фізіотерапевтичного відділення та багатьом іншим, хто реально зробив дуже багато, щоб поставити хлопців на ноги.
Величезну підтримку хлопцям у Феофаніі надавали волонтери, просто небайдужі люди. Люда Капустян, Оксана Маланюк, інші працівники інституту молекулярної біології, дякуємо Вам!
А далі був госпіталь і головна операція – пересадка частини малоберцової кістки (десь 15 см) на місце вибитої великоберцової. Це вже був квітень 2015 року. Наша вдячність за проведену операцію та постійну підтримку професору Олександру Володимировичу Борзих! В післяопераційний період не все йшло гладко: довгий час кістка не приростала, тканини погано сприймали стержні від апарату зовнішньої фіксації, утворився хибний суглоб. Знову довелось робити операцію, кістки зафіксували спеціальною пластиною, вже в листопаді 2015 р. Зараз лікарі дозволяють навантаження на ногу не більше 20 кг. Так що у Ярослава попереду ще довгий шлях відновлення.
Моя мрія – щоб Ярослав міцно став на ноги. В прямому й переносному значенні, був здоровим і щасливим».
Ярослав зізнається, що після всього пережитого помічає зміни в мамі, але вони пов’язані зі здоров’ям – стрес дається взнаки. Але він нічого б не міняв, все сталося так, як мало бути.
«Максимум, що б змінив – це не виліз з того окопу і десь відбіг би. – каже. – але то вже не важливо, все вже сталося. Зараз плани – стати на ноги, знайти роботу, чогось досягти в мирному житті, може, знову зайнятись наукою».
Немає коментарів:
Дописати коментар