Хто на сторожі щастя материнства?

Черкаська журналістка Юлія Фомічова поділилась своїми враженнями про бюрократію й здирництво у нашій медицині. Та не просто медицині, а найголовніщій її гілці - тій, що дбає (принаймні, повинна дбати) про материнство,  про наше майбутнє.
       

                                                           
      Ще ніколи в житті не почувалася такою приниженою. Мабуть, сьогодні просто почала втрачати віру в свій народ.

Влада вам погана? Зарплати малі? А на себе дивитися пробували? Цьому народу не допоможе ні зміна президента, ні революція гідності (навмисне з маленьких букв, бо узагальнюю). Не святі горщики ліплять... Тут не допоможе ні зміна поліції, ні люстрація суддів. Змінювати треба і найменших клерків, які сидять у державних приміщеннях і почувають себе пупами землі.

Так, є серед них люди, але це така рідкість, що коли до тебе без хабарів і зв’язків поставляться по-людськи, то ти дивуєшся не менше, ніж Христос явився.

Якщо ж ти рядовий громадянин, то картинка буде приблизно така. Ти вагітна, місяці на сьомому потрапляєш в лікарню по «швидкій». Лікарі, які спочатку насварять, що ти приїхала без пелюшки, а аптеки у вихідний день при пологовому не працюють, скажуть тобі, що справа серйозна і треба лишатися в лікарні. Але протягом кількох годин у лікарні тобі ніяку допомогу не надаватимуть, поки тобі не підвезуть ліки.

І коли твої друзі шукають по всьому місту аптеки, де продаються необхідні препарати, все, що тобі може сказати акушерка: «Мені їх під підпис видають і якщо пацієнти потім не повертають, то ми з власної кишені потім їх купуємо». Як думаєте, ставлення змінюється, якщо покласти їй у кишеню купюру? Скажу вам більше, навіть з’являються безплатні ліки, призначені для тих, кого привозять по «швидкій».

І поки ти лежиш в лікарні, пропускаєш своє відвідування в центрі зайнятості. А коли приходиш, то тебе вже зняли з обліку за невідвідування.

Ти змирилася, і тільки у відділі соцзахисту дізнаєшся, що через це передбачені тобі так звані «декретні» будуть у кілька разів менші. І ти намагаєшся поновитися, але тобі тільки розказують, в чому ти винна. І дівчина в реєстратурі при тобі без сорому говорить: «Мені що ще їх у жопу поцілувати?».

І у спеку через усе місто ти маєш їхати і переробляти довідку, яку тільки зранку отримала. І добре, якщо там бракує якогось підпису, а може, бути й більш вагома помилка: там вказано твій повний вік, а не рік народження.

«Ніхто його вираховувать не буде», – каже юрист центру зайнятості.

І ти цілий день возила ту довідку містом, а тоді вже в кінці дня знесилена приходиш до цих людей, а вони тобі кажуть, що треба ще дві довідки, а цю могла й раніше переробити, бо вчора ти її вже привозила і не переробила. І довести, що ти її тільки сьогодні отримала, не можеш: тобі в очі кажуть протилежне.

І ти тільки говориш собі «Спокійно!», бо хвилюватися не можна, бо знову буде замкнене коло, ти можеш знов потрапити в лікарню... І тебе змушують почуватися останнім гімном. І це ж ти не малограмотна якась бабуся (я уявляю, як ставляться до них). І людиною в таких умовах ти себе не почуваєш, бо ставляться до тебе не так, як до людини.

І нормальна в нас держава. Вона передбачила тобі допомогу. Але, щоб отримати цю допомогу, ти маєш пройти сім кіл пекла через тих, хто цю державу представляє... І нормальне керівництво – і в лікарнях, і в тому ж центрі зайнятості, і у відділі соцзахисту. Але ж ти ідеш не до них. І щоб наступного разу отримати ту допомогу, ти кілька разів подумаєш. Бо нормального ставлення хочеться інколи більше, ніж грошей.