Казочка про буття

Жив собі дядько Тарас. Небагато, скажу вам, жив. Та господарство у нього було - і курочки, і корівка, і свиня, і бджоли, і город. Все чистеньке та охайне.
Курочки, як водиться, несли яєчка, корівка, дякуючи за турботу, давала молоко.
Та й бджоли трудилися, збираючи нектар, перетворювали його на золотавий мед.
Небагато жили усі, проте дружно. Свиня частенько вчиняла шкоду, намагаючись щось відібрати у інших мешканців господарства. Та її швиденько гуртом ставили на місце, напіддавши копняків.
А ще у дядька Тараса були глисти. Ну, з ким не буває - хіба ж за усім таки догледиш...
На сусідньому подвір'ї мешкав сусіда. Господар він був, чесно кажучи - лайно: господарство занедбане, доріжки не метені, худобина не годована... Та і як людина, на жаль, не кращий: полюбляв хильнути оковитої, вдарити того, хто не міг відповісти тим же, посваритися із сусідами та поцупити щось у них. Чим жив? А тим і жив, що крав те, що належало громаді. Навкруги були ліси - куди оком не кинь. Напиляє собі, скільки відвезти може, та й продає туди, де не знають його лиху вдачу.
І як би там не було, а жив цей сусіда багатше. Їв не кашу з картоплею, як дядько Тарас, а частенько частував себе делікатесами заморськими, хоча й, по правді, не гребував тим, що купував у сусідів. Звичайно, якщо не вдавалося це вкрасти.
Подивилися на це глисти, і так їм заздрісно стало! І вирішили вони - не хочемо харчуватися тим, що має дядько Тарас, а хочемо насолоджуватися стравами заморськими!
І заволали глисти щосили: "Путін, пріді!!!"
                                                                                                   Володимир Танцюра.