На Черкащині відзначають 55-річчя затоплення сіл водами Кременчуцького водосховища

55-річчя затоплення сіл та міст Черкащини й Полтавщини водами Кременчуцького водосховища відзначається цієї весни. Про це пише черкаський журналіст і краєзнавець Борис ЮХНО.

60 років тому, 1956-го, майбутнім переселенцям офіційно було доведено про відповідні «плани партії», а в 1961 році одна з найбільших у світі рукотворних водойм остаточно поглинула віками обжиті місця. Лік «переселеним дворам»ішов на тисячі...

Міф про енергетику

Згідно з офіційною версією кремлівських вождів, ідея будівництва Кременчуцького гідровузла і «рукотворних морів» була обумовлена необхідністю розв’язання енергетичних завдань УРСР й ухвалена наприкінці 1949-го. І лише найвищі посадовці держави знали про головну причину появи майбутнього широкого водорозділу України: у випадку наступу військ тільки-но створеного блоку НАТО каскад гребель мав бути зруйнований авіаударами, що створило б уздовж всієї республіки неподоланне для ворожої техніки болото, завшир у 40-50 км. Звісно, у такому випадку ніхто, нікого, і нікуди б не відселяв з усіма відповідними наслідками для сотень тисяч побережників.

А про потреби енергетики у Москві дійсно говорили, але ще в 1932-му. Тоді-то й була доведена необхідність перетворення старого Дніпра у нове море. На означені часи від задуму практично відмовилися, як то кажуть – гра не вартувала свічок, до того ж вимагалося першочергово вирішувати продовольчі проблеми та піднімати тваринництво, а затоплення цьому аж ніяк не сприяло. Але уявний зовнішній агресор змусив повернутися до давнішнього задуму.

Хоча чимало авторитетних істориків схильні вважати, що й це ще не вся правда. Все життя Сталін дуже підозріло ставився до України й українців, пам’ятаючи і про потужні селянські бунти в часи, коли радянська влада вже давно скрізь утвердилася, і про супротив УПА, який після отого 1949-го тривав ще десятиліття, тож звістки про остаточну перемогу над повстанцями Сталін так і не дочекався.

Як це було

Самовиця, Більки, Мутихи, Мойсинці, Демки, Бузьки, Пищики, Митьки, Дубинка, Червоне, Богай... Моя бабуся була родом з Мутих, і малим як «вечірню казку» я слухав про луки, ожинники, про дорогу на черкаський базар через дерев’яний міст, сходжену її старшою сестрою Настею з урожаєм покритих туманцем ягід. Мені справді невтямки було – як то можна села затопити. Тоді у ще ненавченій грамоті голові не вкладався не те що моральний бік справи, а й технічний.

То було у Воронинцях, куди мене з Черкас стабільно відправляли на літо. І якось через кілька десятиліть від знаного усіма Юрія Петровича Тупицького випадково дізнався, що й цьому селу підписали вирок. Просто пощастило йому з земляками-покровителями: директор воронинської школи Андрій Сергійович Михно переконав високопосадовця в міністерстві сільського господарства Кирила Свиридовича Назаренка «порушити питання по Воронинцях», вивести їх із зони затоплення. Як вже там воно було, як вдалося, – невідомо, але село врятували.

Пригадалася також давнішня розмова з колегою по журналістському цеху з обласного радіо, уродженкою Мойсинців тодішнього Іркліївського району, Ніною Черняк. Ніна Іванівна розповідала, що 1956 року туди приїхали якісь військові. Виявилося – топографи: робили фотографії, ходили по дворах, міряли, записували. Ще з ними були цивільні екологи, які теж всі околиці обходили й обдивилися.

Третьою «командою» стали люди з оціночної комісії від відділу переселення. Ці переважно обмірювали споруди та записували кількість зелених насаджень у дворах. Усі краяни вже давно знали, що воно й до чого, власне дехто знав ще на початку 1950-х, але колгоспне кріпацтво робило неможливими будь-які відповідні дії, то й чекали люди переселення як віл обуха. Селянам на руки видавалися оціночні акти, в яких на розсуд членів комісії вказувалася загальна вартість їхнього господарства.

Зазвичай сума компенсації становила від 10 до 20 тисяч дореформених рублів, тобто з 1961 року – 1-2 тисячі. За новіші розібрані хати виплачувалося менше, адже будматеріали з них теоретично можна було використати при спорудженні нового житла. Утім, новими вважалися повоєнні хати навіть з глини та очерету. Не треба бути великим будівельником, щоб розуміти, що таке добро на новому місці не згодиться. Хіба якісь балки, двері, рами та інше «дерево», що не є рівноцінним поняттю «житло». Але відповідальних товаришів це не цікавило.

Спочатку переселенці отримували задаток. Другу половину грошей видавали після підтвердження комісією, що господар повністю переселився, розібрав будівлі, вирубав дерева, загорнув ями, криницю і погріб.

З весни 1956-го почали будувати нове село Придніпровське. Розміри хат були «категорично прописані»: 8х6 метрів. Переселення почалося наступного року. В старому селі в кожного було чи не удвічі більше землі, ніж давали на новому місці, тобто в межах 20-25 соток. Та й грошей на хати не вистачало, бо будматеріали на місці стали дефіцитними і доводилося винаймати машини, щоб їх звідкілясь привезти. Звісно, шоферам«підмазували». Зрештою, приїхали бригади з Галичини та Закарпаття, вправні лісоруби. Заходилися зачищати довкілля поза дворами. А новосели тим часом починали освоювати степи кілометрів за 7-8 від старого місця. Спочатку там навіть води не було, її підвозили. Дехто, особливо ті, хто любив садівництво, з розпачу взагалі подався в інші райони або й області. Фактично – з порожніми руками.

Але то ще не найгірше. Сусід Ніни Іванівни, пенсіонер Павло Гайовий, на старому місці виплекав прекрасний сад, а йому наказали його зрубати. Чоловік відмовився, і тоді це зробили інші. Дід Павло повісився на старій розлогій яблуні, яку чистильщики відклали на післяобід...

Окремою трагедією стали перепоховання. На кладовищах працювали бригади гробокопателів, яким платили «за голову», тому часто вони й виймали тільки голову, попередньо відділивши її лопатою від скелета. То виходило, що перепоховували тільки голови померлих. А це ж були чиїсь родичі, і витримати таке могла психіка не кожного...