Про АТО і срібний грошик

Моя улюблена казка про дівчинку Варочку і її єдиний срібний грошик. Все що у неї було.

Її надія на майбутнє, її придане, її пам'ять про батьків.

І, коли треба було врятувати козака, то дівчинка віддала свій грошик.

І врятувала.

А весь натовп людей, яких козак благав про допомогу, відводив очі.

Це ж аби в борг, та під проценти - то можна, а так, віддати все? Ми шо, дурні?

Зараз читаю деяких "крутих і успішних", і згадую Варочку із казочки.

Всі волонтерять, дарують бійцям джипи і приціли.

Радію і тішуся з цього.

Але потім починається дивне - так, ніби волонтерство дає право зневажати українців і зневажливо чвиркати через губу на інших, не таких розпіарених.

Поїздки в АТО не можуть бути індульгенцією на русскомірний дебілізм. 
Типу, раз я поїхав і відщібнув від щедрот своїх, то тепер я маю золотий німб навколо голови, пєчєнькі і право срати на всіх.

Можу красти, можу не платити податки , можу грабувати і рейдерити, можу впроваджувати русскій мірь - свій "податок на АТО" я вже сплатив.
То тяжкий гріх піаритись на АТО. Зробив і заткнись, а не розказуй який ти афуєнний волонтер.

То твій обов'язок як громадянина і патріота.

Всі ми їздимо і всі допомагаємо.

Тільки не піаримось на цьому.

Крім того є різниця - віддати на АТО 20 тисяч із своїх 2 мільйонів, і віддати 2 тисячі із своїх 2 тисяч наявних.