Бабуся

Я рідко коли щось прошу.

Взагалі стараюся без цього обходитися.Як нема , то обійдуся якось.

Але тут випадок унікальний.

Я просив пані Лесю Поліщук прийняти від мене запрошення на site.ua. ,щоб опублікувати свій допис.

А вона відмовилася. Каже що не хоче писати тут, бути "білою вороною".

Мені мало трапляється таких текстів, які б були співзвучні моїм думкам і почуттям. Тому я попросив дозволу у неї ,щоб опублікувати це на сайті- щоб більше людей прочитало.

Пані Леся дозволила.

Примітка- описана реальна ситуація із реальними людьми. Практично документальний запис. В Білій Церкві. Люди так говорили і так діяли насправді в тій ситуації.

Прошу не шукати тут якоїсь прихованої задачі чи спеціальних перекручень.

Як живемо, так і написано.

Леся Поліщук

Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, у вигляді трендячої по телефону продавчині,яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє"

А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав'язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві.

Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються".

А "доня" ізрєкає "задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях.

І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу.

І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб*язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок.

Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже.

І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком.

А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста".

А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.

А потім хтось торкає тебе за руку.

Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю "Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра".

Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте".

А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки.

"По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його".

Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі.

Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти, спасибі вам, мої рідні"...

І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....