Історія української розвідгрупи, яка “заблукала” в тилу сепаратистів

  Історик, учасник АТО Роман ФЕДЬКО
На війні, як відомо, є місце і подвигу, і не дуже гарним речам. Але трапляються і комічні, по-справжньому смішні речі, такі ж, як і в мирний час. Однак саме на війні чітко усвідомлюєш, що для гарного настрою інколи достатньо лише однієї-єдиної, на перший погляд невеличкої, помилки чи неточності…

Якось на Луганщині ми, воїни добробату, отримали доволі важке бойове завдання – рухатися у напрямку Україно-Російського пропускного прикордонного пункту Ізвариного, на південь від якого, біля села Власовки, ніби-то було помічено одного із польових командирів «ЛНР», який влаштував там собі базу відпочинку із дівчатами та іншими веселощами.

Діставшись без особливих пригод до околиці Власовки і назвавшись донськими козаками, ми провели там кількаденну розвідку та спостереження, поспілкувалися з деякими місцевими і з’ясували: наш «сєпар» поїхав до Краснодона. Залишатися було небезпечно. Однак вийти назад було набагато складніше, ніж зайти, хтось із місцевих, проявивши надмірне бажання вислужитися перед окупантами, доповів бандитській самообороні, яка викликала із Краснодона підкріплення – три вантажівки найманців.

Всі шляхи на велику землю було перекрито. Вступати у відкрите протистояння дорівнювало б загибелі всієї групи.

Ми розділилися на дві частини і вирушили паралельними курсами на південь та південний захід, щоб у районі населених пунктів Батир – Прохладне з’єднатися й далі спільно просуватися до своїх.

Шлях проходив жовтими, випаленими степами, крутими, темними, прохолодними байраками. Спів жайворонків та інших степових птахів відволікав усіх нас, на мить ми ніби забули, що перебуваємо на війні, більше того, тікаємо від погоні, а по суті виходимо із такого собі оперативного оточення.

– Так ти історик, – звернувся до мене побратим із псевдо Ворон. – І чого це тобі вдома не сиділося?

– Так, історик, – відповів я, – а тобі чого не сиділося?

– Від жінки втік, набридла вже, – відповів Ворон, – от не знаю, закінчиться війна, візьмемо Москву, що мені робити, знову до неї повертатися?

Наш сміх доволі голосно пролунав у байраку.

– Тс-с-с, развєдчики, – невдоволено прошипів командир нашої півгрупи Одеса, – потім будете байки розповідати, як вийдете.

– Та які байки, – все не замовкав Ворон, – от ти, Хансен, історик, от розкажи всім нам, а колись хіба були такі війни, хоча б у нашій історії, що на своїй же території треба було переховуватися, та ще й від своїх, від українців, захищаючи їх від ворогів, а?

– Всяке було в нашій історії, друже Вороне, було навіть гірше, а стосовно того, що переховуємося від своїх, то це ще питання, чи свої вони, оті українці, якщо навіть не за гроші, не за їжу, а просто так здають, бо ненавидять нас, ще й хочуть самі нас спершу зловити, а потім власноруч здійснити контрольний постріл? Вони – не українці, вони – не наші, і чим ми швидше це зрозуміємо, тим швидше переможемо, це я так вважаю, – відповів я.

– Я з тобою згоден, – озвався побратим із позивним Циган, – чим більше ми їх вб’ємо, тим менше прийдеться їх вбивати нашим дітям…

– Ой, Цигане, – відповів Одеса, – тебе ще ніхто не питав. Все, досить, барак закінчується, зараз будемо виходити на люди.

Посміхнувшись, ми тихо піднялися з яру. Сідало сонце, тепле повітря було насиченим ароматами степового різнотрав’я. Дивні відчутті, так затишно і приємно, що не віриться – тут війна…
На півдні виднілися кілька сільських хат.

– Що за село? – запитав Ворон в Одеси. – Що у тебе на карті?

– Нічого, немає ніякого села, у мене чисте поле, – відповів Одеса.

– Як нічого? Ти карту переверни, – спробував пожартувати Ворон.

– Так, – відповів Одеса. – Хансен, Зелений, до мене, а ну гляньте на карту, де ми, я щось не можу нічого зрозуміти.

– А чому ти Хансена покликав? Він же історик, а не картограф, – знову спробував пожартувати Ворон, – він тобі зараз розкаже казок…

– Давай карту, – відповів я, – так де ми?

Одеса невпевнено показав брудним пальцем на ділянку карти, де, за його підрахунками, ми мали б перебувати.

– Ось глянь, я думаю, ми тут, але якщо так, то села, що спереду, не має бути. Ми ось тут, – Одеса показав на захід. – Попереду село Королівка.

– Чекай, – відповів я, – ми тут не можемо бути, бо, по-перше, ми йшли на південь, ось цей байрак, він має саме такий вигляд, по-друге, перед Королівкою є річка, а ми жодної річки не перетинали, ми ось тут.

І я показав на місце навпроти села Плешакового.

– Не може бути, – відповів Одеса, – виходить, ми зайшли в Росію?

– Щоб остаточно переконатися, давайте підійдемо ближче до села.

– Опа, – відгукнулися Ворон та Циган, – то ми в Мордорі?

– Так, у ньому, – відповів Зелений, – все говорить, що ми там, і вже пару годин.

Підійшовши до північної околиці села, до першої хати, ми почули гавкіт пса, однак господар, що снував подвір’ям, ніяк не реагував на гавкіт свого охоронця.

– Хансен і Зелений, ідіть до місцевого, поговоріть, ви найбільше схожі на тих козаків, а ми – вглиб села, тримаймо зв’язок, – дав наказ Одеса.

Перетнувши невеличкий луг перед подвір’ям та переступивши через напіврозвалений тин, я та Зелений підійшли до подвір’я, пес, почувши чужих людей, загавкав ще голосніше, ще зліше.

– Та тіха, Рекс, – відізвався нарешті господар, – шас покормлю тєбя, подожді нємного.

– Ну що робимо? – запитав мене Зелений.

– Давай так: я іду, ти – на периметрі, коли що – тікай.

Віддавши свого АКМ Зеленому й залишивши при собі лише кілька гранат і ніж, я підійшов до подвір’я.

– Добрий вєчєр, атєц, – звернувся я до господаря, – можна вади попросіть у вас?

– Добрий вєчєр, – відгукнувся господар, – канєшно можна, заході у дом, Рекс, фу, сідєть.

Взявши за ланцюга свого пса, господар примкнув його до цвяха на будці. Перетнувши нешироке подвір’я, на якому стояла автівка «Нива», я потрапив до маленької сільської хати. Господар посадив мене за стіл. На стіні доволі голосно цокав настінний годинник, такий, який, напевне, є у кожній сільській хаті на території всього колишнього СРСР.

– Кєм будєш? – запитав мене господар, немолодий сивий чоловік із засмаглим обличчям, рясно вкритим глибокими зморшками.

– Заблуділі нємножко, – відповів я, – маньоври у нас билі, от мєня і занєсло сюда…

– Так ти дєсантнік, – перебив мене господар, – а у мєня син в дєсантє служил, пагіб в Чечнє.

Сказавши це, господар раптово замовк і нахилив голову…

– Сочувствую, атєц, – все грав я, – ето такоє дєло, сам понімаєш, война…

– Та кому она нужна ета война, – знову перебив мене господар, – вот нєдавно на хахлов пашлі войной, зачем, спрашіваю, зачем?

– Ну ето вопрос нє ко мнє, а к Путіну…
– Та пашол тот Путін на … Я, чтоб імєл возможность, то пошол би за хахлов воєвать, нєнавіжу ето всьо, нєнавіжу…

Від почутих слів старої людини я ледве не онімів.

– А хочєш помочь Украіне? – запитав я.
– Чєм?
– У тєбя автомобіль єсть, он на ходу?
– Да.
– Можеш єго одолжить людям, коториє воюют протів Путіна?
– Ето кому? – запитав господар і прискіпливо поглянув на мене. – Ти кто, дівєрсант?
– Та нє, просто воюю протів Путіна.
– Хорошо, но у мєня бєнзіна мало, а у брата родного, он нормальний мужик, бус єсть, живьот он в сосєднєм сєлє, давай вмєстє паєдєм к нєму, он даст. А сколько вас? Ти одін ілі нєт?
– Нє совсєм. Подожді, отєц.

Я вийшов у сіни і зв’язався з Одесою, пояснив ситуацію.

– Чудово, – відповів Одеса, – назад на колесах!

Разом із Зеленим ми сіли в авто, на околиці села підібрали решту групи і рушили до брата селянина, де пересіли у широкий бус, який і вивіз нас на територію України…

– От бач, Хансен, – звернувся до мене друг Ворон, – виходить, москаль – більший друг, ніж той, хто на Донбасі…

– Москалі різні є, нам потрапив нормальний, і це не лише наше, але і його щастя…

Так, на війні всьому є місце: і подвигу, і звитязі, і допомозі, і підлості, і зраді, і брехні… Всьому, оскільки війна і є життя.

Наше життя…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО