Вже, здається, ні для кого не є відкриттям те, що ХХ століття у світі пройшло під знаком націоналізму. На політичній мапі світу на усіх континентах постали нові національні держави. Кінець століття став для світу часом тріумфу націоналізму – національні рухи досягли чималих успіхів у Східній та Південній Європі, Центральній і Східній Азії, Африці, на Британських островах та у Океанії. Дослідники вважають, що ХХІ сторіччя стане сторіччям націоналізму. Доречі, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується „близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, „у найближчі 30 - 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних утворень , які є перехідними «варіаціями» від імперій до самостійних національних держав”.
Ще донедавна пропагандисти-історики з марксистсько-лєнінським уклоном навчали нас, що то, мовляв, перемога «всеперемагаючого» комуністичного вчення у національно-визвольній боротьбі народів колоніальних країн» - і сором”язливо замовчували, що саме це і є метою націоналістів – здобуття незалежности, звільнення від поневолення.
Разом з вищевикладеним ми повинні зазначити, що націоналізм сьогодні займає якісно нову площину у політично-соціальній царині.
В результаті довготривалої національно-визвольної боротьби нашого народу, багаторічної стагнації Московської імперії, Україна отримала Незалежність.Створена незалежна Українська держава. Але наразі сказати, що ця держава наповнена українським змістом, не можна. Неозброєне око бачить, що у ході такого розвитку, до якого підштовхують її демо-ліберали, Україна не те що не отримає національного змісту, а й втратить ті українські прикмети, які ще зосталися для ідентифікації її у світі.
Націоналізм як теорія і практика змінюється разом зі змінами у світі. Практика міждержавних, міжнаціональних стосунків переконливо свідчить – світ обирає сучасний націоналізм як ідеологію здорового і разом з тим гранично жорсткого відстоювання інтересів держави і суспільства. Загострення світової конкуренції за енергоносії, продукти споживання, проблеми глобалізму – достатні причини для трансформації націоналізму з класично національно-визвольного руху в сучасний спосіб життя і ведення конкурентного бізнесу. Націоналізм давно є неафішованою ідеологією успіху сильних держав, а слабші народи він оберігає від економічного занепаду, тотальної уніфікації і втрати власної ідентичності. За законами конкуренції націоналізм сильних світу намагається накласти табу на націоналізм слабших народів. На вселенському цькуванні націоналізму слабших націй побудована вся сучасна глобальна політика, хоч слово «націоналізм» у вищих колах світової політики згадувати не заведено ні в доброму , ні в поганому контексті. Як вийняток, така собі позитивна характеристика свого наступника Д.Мєдвєдєва президентом РФ В.Путіним: „Настоящій русскій націоналіст...”
Стосовно позицій, які посідає націоналізм в Україні, популярності політичних сил України, які мають за свою ідеологію націоналізм, варто сміливо зазначити: що б не намагалися нам доводити зараз апологети усіляких лівих та ліберально-демократичних ідеологій, число прихильників націоналізму серед українців неухильно зростає. «Велику допомогу» в цьому надає стан, у якому перебуває наша держава два останні десятиріччя. Суспільсво, спостерігаючи за жалюгідними потугами можновладців у державотворенні, робить висновки. І висновки не на користь отих «державників». Більшість українців відверто дратує факт перетворення України на політичний балаган. Українське суспільство свідомо й підсвідомо шукає захисту від свавілля кримінально-олігархічної влади, шукає виходу з глухого кута, у якому опинилася велика країна. Велика і слабка… Шукає і, здається, починає знаходити. На жаль, не так швидко й масово, як би того хотілося. Але вже тепер чимала кількість наших співвітчизників задається питанням: «А чи не в тім наша біда, що нами керують ті, кому ми не потрібні?» Майже за Грушевським… Українець запитує себе: «Чому в переважній більшості успішних країн при владі знаходяться патріоти тих країн? Чому моєю державою з часу здобуття її Незалежності керують то ідеолог КПУ, то секретар компартійної організації заводу, то банкір з претензією на звання патріота? А нині - й взагалі колишній кримінальний злочинець!» І, якщо один з них спочатку запитував, що треба будувати, потім намагався йти «багатовекторним шляхом» , після чого, вирішивши, що «національна ідея не спрацювала», зробив для себе відкриття, що таки Україна – не Росія, то інший, обгорнувшися в тогу патріота, ставши Президентом завдяки багатомільйонному всеукраїнському Майдану, пообіцявши тим, хто його підтримував, що «бандити сидітимуть в тюрмах», проголосивши пресловуті «10 кроків назустріч людям», відразу ж після інавгурації почав впевнено задкувати від задекларованих чеснот. Я вже не кажу про першого, котрий зробив усе для того, щоб від України зі здобуттям Незалежности залишилося якомога менше.
Тож справді, хіба гірше буде країні, коли її очолять державники-націоналісти?
Сьогодні все більше й більше наших громадян розуміють, що Україні потрібен здоровий націоналізм . Націоналізм – це патріотизм, але на відміну від декларативного патріотизму - це патріотизм діючий. Тому і націоналіст є не якоюсь надзвичайною людиною – він просто діє як патріот.
Для того, щоб якомога більший пласт нашого суспільства зрозумів хибність ліберально-демократичного чи лівого шляху розвитку України, постала необхідність формування націоналізму як політичного руху, правого політичного крила, щоб шляхом здобуття влади швидше досягнути зрозумілої і бажаної для всіх мети – сильної , багатої, соціально справедливої Держави. Цей шлях вигідний для всіх громадян, тому поширення чіткої і зрозумілої ідеології українського націоналізму в суспільстві є умовою успіху такої політики. Великою справою для досягнення цієї мети є, між іншим, реабілітація серед великого прошарку населення самого поняття націоналізму. Адже у масовій свідомості “націоналіст” дорівнює нацисту, ксенофобу, антисеміту, расисту, нарешті - лютому бандерівцю, що вбиває москалів за те, що вони на пиво кажуть “піво”. Це – результат багаторічного облудного оббріхування марксистсько-лєнінськими збоченцями-ідеологами „буржуазних націоналістів”, як „ворогів усього прогресивного людства”, зокрема ворогів усіх чесних українців, результат спотворення нашого минулого у світі „Краткого курса історіі ВКП (б)”...
Крім того, слід зауважити, що націоналізм 90-х відходить у минуле разом з старшими генераціями патріотів, що виборювали Україну у радянських таборах, дисидентстві, лісах західної України. Їм бракувало знань про сучасний світ, їхні погляди на економіку, м’яко кажучи, були не адекватними. Але вони були, принаймні, розумними і щирими патріотами. Сучасний націоналіст це вже не сивий дідусь-просвітянин чи рухівець з полум”яними очима, що цілодобово про біленькі хатинки, вишневі садочки співає та побивається над „Великим Горем України”. Сучасний молодий націоналіст – це, насамперед, інтелектуал. До націоналістичного руху мають приєднатись сучасні люди, з сучасним баченням світу, з сучасними діловими навичками, сучасними культурним смаком. І, хоча, національний інтелектуалізм ми вже маємо, але наразі він не має того рішучого впливу на політичну сферу, коли український загал побачить користь, практичність, нарешті – необхідність його присутності у великій національній політиці й управлінні державою.
Тож, окреслимо цілі, яких необхідно досягнути у своїй роботі націоналістам на шляху до влади в країні та після здобуття її: Перша ціль – єдність нації у сприйнятті і захисті національних інтересів України. Друга – забезпечення найвищого рівня якости життя громадян і власне захист національних інтересів. Проблема ж модернізації та подальшого розвитку українського націоналізму і патріотизму - це виклик передусім для молоді, народженої вже у Незалежній, а не в поневоленій Україні, виклик ровесникам Незалежности. Це не простий і не короткий шлях. Але мета варта зусиль. І націоналізм на цьому шляху і на історичному шляху України є запорукою розквіту й постання потужної, сильної, справедливої у всіх відношеннях Держави.
Самі українці вже сьогодні готові сприйняти сучасний націоналізм як спосіб переможної реакції на загрози і спокуси світу. А, реалізуючи вищевикладене, вони сприймуть націоналізм і як єдиний спосіб досягнення Великої мети.
Немає коментарів:
Дописати коментар