Родина, що пережила війну

22 червня 1941 року Яков Солодкий (мій прадід) запросив додому фотографа. Був погожий, вихідний день. Тому вирішили зробити фото всієї чималенької родини. І ніхто ще не знав, що дуже швидко всі члени сім’ї опиняться в круговерті війни: хто в евакуації, хто в Німеччині, хто в полоні, а хто опісля навіть у Сибіру…

Та все ж, усі кого ми бачимо на фото, додому повернулися живими…

Спогади Люби Солодкої, світлоокої дівчинки (друга праворуч знизу) записали кореспонденти “Дніпрової зірки“.

До початку Другої світової війни Любов Яківна Дорофєєва (Солодка) проживала в Каневі по вулиці Кірова із своїми батьками, мала трьох сестер і брата Василя. Сім’я жила скромно, була дружною і працьовитою, будувала плани на майбутнє. Та все перекреслила війна. Ось уривок із спогадів жінки, який наглядно ілюструє той страшний час.

Із спогадів: “Коли розпочалася війна, в нашому садку розмістилася зенітна батарея, солдати вирили ходи сполучень. Інтенсивність налетів зросла, тож ми змушені були перейти до хати батькової сестри на вул. Свердлова, під самим лісом.

Настали жнива, достигло зерно в полі. Дорослі жали, в’язали, а діти носили до хати. Один за другим налітали ворожі літаки. Бомби скидали ближче до залізниці, людей обстрілювали з кулеметів. Тут, на жнивах від розриву міни відірвало ногу Ганні Івановій, їй було 16 років.

Знекровлені в нерівному поєдинку з німецькими моторизованими дивізіями бійці 26-ї армії змушені були від-ступати стежками ярів. Канівчани намагалися їх нагодувати, а вони обіцяли повернутися.

Невдовзі на нашому подвір’ї з’явились непрохані гості, полетіла граната в льох, автоматна черга пройшла по горищі сараю і хати. Ми оторопіли. Німці обнишпорили хату, забрали все, що сподобалося. Витягнули борщ, кашу, молоко з печі, все поїли. В загорожі на подвір’ї наловили курей у мішок, забрали підсвинка й пішли.

Повернулися ми до своєї хати. У вікнах жодної шибки. Город і садок перекопаний траншеями. Настав кінець літа, овочів не було, на полі стояло незібране просо, яке ми молотили, товкли в ступці і варили з нього кашу, або на жорнах перемелювали пшоно на борошно, з якого смажили млинці. Свіжими їх їсти приємно, а як захолонуть, то такі, як підошва.

У місті запровадили місцеву владу: комендант-німець поселився в роддомі (де тепер приміщення терапевтичного відділення), староста управи – місцевий поліцай, поліція – місцеві, жандармерія – німці. Вступили в силу нові закони. Потягнулися сірі дні та темні ночі.

На Копанях (вул. Бузницького) жила сім’я Феодосія Гончара. Їх син був у партизанському загоні Гайдара. Батько посилав мене із записками до Гончарів і по інших адресах.

У період окупації в місті працював колгосп, але називався громадою, де працювали люди в обов’язковому порядку без ніякої оплати. Молодь масово забирали до Німеччини. Музей Т.Шевченка був огороджений колючим дротом, у приміщенні організували концтабір, куди зігнали хлопців і дівчат. Потім у супроводі кінних німців і поліцаїв вели до залізничного вокзалу. Там їх чекав товарний вагон. Матері приносили харчі, одяг, а німці відганяли їх нагайками. Попав до Німеччини і мій брат Василь.

Літо 1943 року було дуже насичене подіями. Наштовхнулися на засідку командир загону “Баті” К.К. Солодченко, батьки Григорія Гончара, батьки і діти Х.Путія та багато інших. З-під розстрілу вдалося втекти Солодченку. Решту розстріляли в Берестовецькому яру. Невдовзі з літаків скидали листівки з повідомленням про перемогу радянських військ під Сталін-градом, Курськом…

Уже восени 1943 року радянські війська почали переправу через Дніпро. Їм на підтримку вночі скинули десантників 3-ї і 5-ї повітряно-десантних бригад. У повітрі вони гинули від ворожих куль. Протягом наступного дня були облави, вишукували навкруги парашутистів.

Один десантник приземлився в нашому садку. Ми допомогли йому добратися до яблунівського лісу, де збиралися інші десантники.

По сусідству з нами жила сім’я Степана Кусенка. Картина була жахливою: дід на візку віз хвору бабцю, батько на другому віз поранену в голову 7-річну Катю і 5-річну Любу, поранену в ногу. Мати несла на руках дворічну Марійку, також всю поранену. Надворі було жарко, сухо, пилюка потрапляла в очі. Катя майже весь час була без свідомості, а коли отямлювалася, просила пити… Йшов великий натовп у супроводі кінних і поліцаїв. Над дорогою був покинутий баштан. Батько зупинився і схопив кавуна, почав з нього вичавлювати сік для дитини, а поліцаї почали його бити. Згодом добралися до Степанців, було вже темно. Один з поліцаїв сказав, що нас женуть у Миронівку. Мовляв, малих і немічних планують за-крити у якійсь будівлі й спалити, решту потягом відправити до Німеччини. Вночі ми всі розбіглися.

…Ми зупинилися в Межирічі в Усті Коваленко. По полях збирали незібрані овочі. Грудень був холодним і морозним, а в приміщенні школи тримали наших поранених і контужених військовополонених. Приміщення не опалювалося, їх не годували. Батько домовився, щоб ми носили солдатам їжу. Ми товкли в ступі просо, ячмінь, потім хазяйка в здоровенному казані варила куліш, і ми на коромислах носили їсти полоненим.

Фронт наближався. Вночі партизани визволили військовополонених, усі перебралися з села до лісу. На другий день в обід прибув каральний загін з боку Хмільни, село підпалили. Люди бігли до лугу, ховалися в траншеях, ми теж там заховалися. Піднятися було неможливо – обстрілювали з мінометів. У ту ніч я отримала поранення в ногу, втратила багато крові, обмерзла, отримала запалення легень. Дякуючи бабусі, вижила.

…Повернулися ми з мамою додому. Важко було. Врятувала громадська картопля, яка в землі не померзла. Згодом повернувся батько, сестри Катя та Шура з дітьми. На щастя усі сестри й брат залишилися живими. А далі почалися післявоєнні будні, відбудова…” .