Напевне, найбільша військова катастрофа в історії Британії. В травні 1940 року німці оточили та притиснули до моря майже всю британську кадрову армію, а також французькі та бельгійські частини, які зазнали поразки у Битві за Францію.
Франція вже летить в прірву капітуляції. Жодних шансів втриматися на континенті немає. Деморалізована та втомлена армія тримає шматок пляжу на узбережжі в курортному містечку Дюнкерк та очікує евакуації морем.
Над оточеними нависає тінь переможного Вермахту, який поступово стискає кільце, ось-ось підтягне смертоносні танкові дивізії - і за Францією може полетіти в прірву Британія. А поки що працює німецька авіація.
Єдиний шанс на спасіння армії та продовження опору - термінова евакуація. Сил британського флоту не вистачає - і через Ла-Манш іде все, що на плаву, включно з маленькими прогулянковими вітрильниками.
Ворог не персоніфікований і повністю знелюднений. Немає жодного обличчя, жодної людської фігури навіть на середньому плані, немає жодного слова від нього. Лише - постріли, бомби, вибухи і нестерпне виття бомбардувальників, які заходять на ціль. Навіть героя Тома Харді в кінці фільму в полон беруть не люди, а якісь безликі тіні в німецьких касках.
Три пілоти на спітфаєрах вилітають прикривати евакуацію з повітря - і перед ними відкривається весь жах рукотворного пекла на фоні бездоганних морських краєвидів.
Всі втрачають свої літаки - один гине, інший б'ється до кінця і потрапляє в полон, третій сідає на воду і його підбирають свої цивільні на маленькій яхті. Потім, вже вдома, врятований солдат ображено закине пілоту, побачивши авіаційну форму: "І де ж ви були, коли нас бомбили?".
Молодий англійський солдат дивом виживає в першому епізоді, відстає від свого підрозділу, губить в хаосі бою свою гвинтівку і просто шукає можливості вижити.
Доля французьких військових в Дюнкерку найважча - вони не чекають на повернення додому, бо їх дім тут, і він зникає під ворожим натиском.
Їх Батьківщина йде на дно, як англійський есмінець після зустрічі з німецькою торпедою. Лишається лише чекати своєї черги на пляжі, пропускаючи вперед все більш черствих та егоїстичних британських союзників. Чекати на фоні спорожнілого курортного містечка, де не залишилося жодної живої душі, як у фільмі про навалу зомбі чи інопланетян.
Цивільні на яхтах, люди в портах, які зустрічали врятованих, а особливо дівчата з бутербродами і чаєм на кораблях - всі ці атрибути справді всенародного залучення у війну - дуже нагадало наш Майдан і волонтерський рух на війні.
Катастрофа і безвихідь обертаються порятунком, єднанням нації та моральною перемогою. Дюнкерк - це хрестоматійний приклад того, як поразка стає фундаментом майбутніх перемог.
Оповідь переходить на відвертий пафос лише раз і в самому кінці. Режисер підводив до цього весь фільм. У фіналі врятований солдат читає вголос газету з легендарною промовою Черчилля: "Ми будемо битися на морі, ми будемо битися на суходолі, ми будемо битися в повітрі, на пляжах і на аеродромах... Ми нікому не віддамо наш Острів... Ми ніколи не здамося!".
Режисер Крістофер Нолан довів, що блокбастер - це не обов'язково якась шаблонна, маркетологічно вивірена жувальна гумка на основі коміксів. Це може бути дійсно круто.
Вірю, що скоро з'явиться не менш круте українське кіно про сучасну війну. І якщо такий бюджет ми наразі собі не можемо дозволити, то із наповненням і духом все має бути гаразд.
Андрій Іллєнко
Андрій Іллєнко
Немає коментарів:
Дописати коментар