На жаль, землякам залишається лише згадувати часи, коли край славився власним пінним...
“Золотаві” епохи
Воно - чи не найдавніший суто чоловічий напій, широко відомий у наших землях ще з часів Литовського князівства. Тоді пиво виготовляли скрізь, де бажалося і ні про яку державну монополію на пінне не йшлося. Та й пінним воно не було: нечисельні бульбашки мали натуральне походження від бродіння, а інші не мали звідкіля взятися.Технологій фільтрації ще не вигадали, тож «пивас» зразка, скажімо, ХVІ століття на основі медової води, ячменю, хмелю, іноді - ячмінно-просяної суміші, вирізнявся каламутністю й солодкуватим присмаком, тому називався ще солодом. Алкогольний градус таке варево мало удвічі менший, ніж тепер.
Минуло кілька віків і імперські міністри змикитили, що пиво, як тютюн і горілка, може приносити чималий дохід у державну скарбницю. Його виробництво монополізували, а з нелегальними пивоварами почали боротися, як в радянські часи із самогонщиками. На відміну від них, броварі довго не пручалися: казенне пиво мало пристойну якість і невелику ціну. Відтак, у відносно чесному протистоянні воно швидко витіснило з ринку домашнє.
Коли черкаська Соснівка стала визнаним лікувальним курортом і сюди потяглися відпочивальники навіть з обох столиць і Варшави, золотистий напій став невід’ємною часткою їхнього моціону. Лікували ж-бо тут бронхи й легені, а не нирки й печінку, тож можна. Ну чисто тобі все, як тепер, але, нажаль, вже давно не в Соснівці.
Тому-то на дачі, переважно пароплавами з Києва, почали доправляти чималі партії «Віденського» , «Чеського» й «Баварії». Втамувати спрагу найдорожчим, пляшковим класу «преміум», можна було за 12-15 копійок. Пиво-пивом, але що то були за пляшки! Кожна - витвір мистецва: різної форми, різних відтінків зеленого чи коричневого, рельєфні, із тисненням по склу... З огляду на тодішню купівельну спроможність богеми - гроші невеликі, але співставно із цінами на інші продукти, а особливо у проекції на теперішні часи, то й немалі, бо приблизно стільки ж тоді, на початку ХХ століття, на черкаському базарі коштувало з півкіла яловичини. За простіше пляшкове правили удвічі менше, а в міських шинках, окремі з яких називалися на російський лад трактирами, то й взагалі 4-5 копійок за кухоль, але при цьому в його ціну закладався варт пари солоних бубликів чи вареного рака.
І то вже було наше, черкаське пиво, промисловому виробництву якого великою мірою й «посприяли» соснівські курортники. Адже до старої броварні 1890 року «Каупе и Гомолко» на Подолі, нижче теперішньої вулиці Святотроїцької, в 1910 році додався ще «Новый пивоваренный завод Моисея Беня и Е.Еременка» на кутку нинішніх Благовісної і Добровольського, що тоді були Бульварною і Сінною. Ось він-то офіційно й вважається родоначальником промислового пивоваріння в нашому місті й «батьком» підприємства, яке нам відоме з 1960 року як «Черкаський пивоварний завод», а з 1995 року ЗАТ «Черкаське пиво». Хоча за своє «Пильзеньское» Каупе і Гомолко у Кенігсберзі отримали «Бурштинового хреста» ще 1909-го, що засвідчено його зображенням на партії пляшок з цієї нагоди. А коли копнути ще глибше, то у «Описі міст Київської губернії» Іван Фундуклій повідомляв, що на 1845 рік у Черкасах вже куріла чимала броварня. Немає вже ні Подолу, ні автентичного черкаського пива...
До слова, бо ще згадається, мав плутанину з тим Гомолкою. Каупе, зрозуміло, німець. А цей? Якби був Гомолка - чех і не питайся. Утім, заради суті справи етимологію ненадовго полишимо.
Коли пиво ще скисало...
У часи «розвиненого соціалізму», хто з молодших не знає - це вже років 35-40 назад, золотистим у нашому місті щедро напували два місцевих заводи і кілька обласних об’єднань (трест промпродтоварів, облхарчопром, пивоб’єднання), і кожне мало своє, фірмове. Але всі - легендарним «Жигулівським». У Союзі його варили на 735 заводах. А почалося все з того, що у 1934 році нарком харчової промисловості Анастас Мікоян завітав на пивзавод у Самарі і був вельми здивований, що там все ще випускається пиво з відверто буржуйською назвою «Віденське» (в оригіналі - «Венское»). Не знаю, що там вже було потім з директором, але за тиждень на австрійське за рецептурою пиво почали клеїти нові етикетки й воно стало «Жигулівським». І ніякої тобі паперової тяганини, перемовин, ліцензій. Все просто!
Звісно, ні про яку «оригінальну рецептуру» в ті часи не йшлося (я б взагалі радив бути покупцям обачнішими, коли їх спокушають таким словосполученням). Цього б не потерпів всемогутній ГОСТ: єдиний стандарт для усіх товарів країни. І згідно нього, ще й з індексом 3473-69, в СРСР пиво вироблялося лише восьми сортів. Та попри таку куцу «лінійку», в кожному місті воно було неповторним, при чому - не завжди в хорошому розумінні. Адже неоднаковими були вода, сировина, обладнання, досвід працівників. Але «наша марка» славилася далеко за межами області, одним зі свідчень чого були чисельні відзнаки профільних конкурсів усіх місцевих заводів. Артезіанська вода, якісна місцева сировина, багаті традиції плюс легендарні напівкопчені черкаські лящі, а таким «докомплектом» не могло похвалитися жодне місто, уславили його на доволі широких теренах. І уславили б на безмежних, якби в ті часи напій не був справді «живим», непастеризованим, і остаточно не псувався вже через 5-6 діб - ставав кислим, а на дно пляшки не лягали сірі «медузи» - дріжджові пластівці.Часи, коли пляшка місцевого пива коштувала 37 копійок, 12 з яких тобі повертали в пункті прийому склотари, давно у минулому. На початках незалежності воно з перемінним успіхом ще борсалося на ринку, наприкінці 1990-х у Черкасах навіть проводилися свої травневі... «октоберфести», але їх представництво в складовій «свої» ставало дедалі вужчим. Закрилися заводи у Городищі, Звенигородці, Золотоноші, Каневі...
Останні марки
На початку 2000-х увесь ринок поділили між собою чотири фінансово-промислові групи, і лише 15% виробництва розпорошилося між 50-ма заводами-самостійниками, яким вдалося втриматися. Серед них і ЗАТ«Черкаське пиво» з тодішнім «брендом №1» - «Дніпровським золотистим», що варилося за старим рецептом (у 2008 році право його випускати викупило підприємство «Уманьпиво», добре хоч воно збереглося). Черкасці все ще залишалися патріотами, і, наприклад, у спекоту липня 2002-го випивали по 50 тонн «свого» щодоби. Згаданого, а ще - «Черкаського янтарного», нових «Кобзаря», «Князя» та інших.
Чергове здорожчання енергоносіїв і акцизних ставок тодішній власник заводу Віталій Григорьянц не витримав і 1 травня 2008-го «закрив лавочку». Але наймовірніше, невеликі прибутки не цікавили доларового мільйонера, лише трішки тоді не мільярдера, що займався нерухомістю в Москві й Пітері. А нам би, звісно, згодилося: прибуток у 12,6 мільйонів гривень за 2007 рік зі сталою динамікою росту в 4-5% упродовж 2002-2006-го. Але, але... Пізніше проскочила інформація, що навесні 2012 року завод відновить «історичне» виробництво, та, мабуть, надто швидко вже рухався поїзд, щоб у нього вскочити.
Коли б черкаські пивзаводи вшановували пам’ятниками, біля того, що встановили б на Громова,146, було б особливо сумно. Попередній хоч «пожив», а цей - «1972-2004».
Стабільно високий попит на місцеве пінне посприяв тому, що перша з означених дат стала роком народження напою на «Черкаському екстрактно-консервному заводі». По десятиліттю він отримав статус експерементального, що дозволило активно впроваджувати передові технології й суттєво посприяло розширенню асортименту. Після розпаду Союзу завод належав «Укоопспілці» (звідси й неформальна назва продукту - опеесівське), а з 2000-го він став відомим як «Кооперативне підприємство пивзавод «Богдан». Спочатку все йшло добре і його продукція реалізовувалася не лише в нашій області, а й далі у південному напрямку з Кримом включно. І раптом «Богдан» виставили на продаж. Керівники запевняли, що проблем немає, просто заради подальшого розвитку засновники ухвалили саме таке рішення. Та 2004-го завод намертво став, а вже наступного року в цехах не залишилося й кілограма металу, який вирізали до основи кріплень і здали на брухт. Потім засновники ще довго судилися між собою за «спадщину».
Чим запам’ятався? Пригадуємо. «999», «Богдан», «Буржуй», «Жигулівське», «Золотий лев», «Супой», «Казбет», «Фараон»... Пам’ятні бренди радянських часів - «Черкаське», «Ювілейне», «Ячмінний колос», «Московське», «Мартовське», «Ризьке», «Столове», «Подільське». Навіть в назвах заблукати можна, не кажучи вже про десятки різновидів етикеток. Заводи, як цей, так і інші, часто змінювали повну офіційну назву («Богдан», наприклад, спочатку був екстрактно-консервним, потім пиво-безалкогольним, далі консервно-пивоварним, ще пізніше - заводом продтоварів), і кожне таке оновлення чомусь вимагало повної зміни дизайну усіх різновидів етикеток. Тому навіть черкаських — десятки, а можливо й зо півтори сотні.
***
Якось у маленькому чеському містечку Рудніце-над-Лабем я зайшов до господи, оминути яку просто не міг. Господи - то такі бари, чи то пак - паби, які місцеві якщо вподобають, то на все життя. Завсідники там знайомі роки й роки, а таких три чверті відвідувачів. Власник завжди на місці. Річ в тім, що господа та називалася «У Карела Гомолки». Отож, за другим темним «Крушовіце», набравшись з ним сміливості, поцікавився у пана Карела, чи, часом, не варив його пращур пиво у Черкасах до революції. Вочевидь, завше охочий потеревенити веселий чех сказав, що то - навряд, але Гомолок у них багато і він знає одну родину, де хтось із прадідів ще до Першої світової (далі була довга оповідка про Швейка і його пристрасть до пива напротивагу військовій) й справді мав якусь справу “у Руску”...
Підготував Борис Юхно
Немає коментарів:
Дописати коментар