Про любительську кінокамеру вартістю кілька зарплат, кінні походи Україною, нудну роботу й шанси реалізуватися в житті, глиняні підлоги трипільських хат, яким понад шість тисяч років та мир із перемогою… Відверто про своє життя розповідає директор Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк. – Владиславе Васильовичу, розкажіть, де навчалися й чому обрали таку спеціальність?
– Навчався у Вінницькому педагогічному інституті на історичному факультеті. Минувшина захоплювала з дитинства. Малим полюбляв залазити до бабусі на горище, порпатися в усіляких притрушених пилом схованках і видобувати звідти на світ давно забуте. З сусідськими хлопцями збиралися ватагою, я писав листи, запихав ті послання в пляшку, закопував її десь на городі, а тоді гуртом організовували розкопки. Тому вибір, куди піти після школи був очевидним.
Студентом був не найкращим, але й задніх не пас. Був дещо ледачкуватим, вчив тільки те, що хотів. Якщо предмет не подобався, починав придумувати, якби його обійти. Але стипендію отримував завжди.
– А далі пішли працювати в школу чи зайнялися музейною справою?
– У студентські роки захоплювався кінематографом і режисурою. Завжди подобалося щось уявляти, а тоді відтворювати це. Коли навчався на останніх курсах, батьки таки зважили на мої численні вмовляння й купили любительську кінокамеру. Річ за тими мірками неймовірно дорога – близько трьохсот карбованців. У колгоспі батьки отримували по вісімдесят.
Разом із друзями на факультеті створили аматорську кіностудію і почали знімати фільми. Познайомився з іншими кіношниками Вінниччини, які заснували кіноклуб. Збиралися гуртом, обговорювали професійні фільми, показували свої, проводили фестивалі. Словом, організували цікаву творчу тусівку, яка дозволила обзавестися хорошими знайомими.
Одним із них став директор школи з Могилів-Подільського району, який організовував із учнями походи на конях, а про пригоди знімав фільми. У цю школу якраз потрібні були історик і філолог. На той час я одружився, Люда саме закінчувала мовний факультет. Тож ми попросилися на роботу в село Сліди.
Уже через рік зробили перший в Україні ретроспективний кінний похід. Тоді верхи подолали десь 600 кілометрів. Ми готували костюми, читали відповідні тексти. Це були перші паростки історичної реконструкції козацької доби. Загалом же вдалося організувати кілька таких походів загальною протяжністю чотири з половиною тисячі кілометрів. Побували в Хотині, Кам’янці-Подільському, Каневі, на Житомирщині, Київщині, Чигиринщині, Вінниччині… Мобільних тоді, звісно, не було. Але батьки не боялися відпускати дітей в такі тривалі подорожі.
Зараз про пригоди згадується і розповідається легко. Але період той припав на початок дев’яностих, коли життя диктувало свої, жорсткі умови. У Легедзиному ж, де жили батьки, проводилися археологічні розкопки трипільських поселень. Кілька разів долучався до них. А коли ж постало питання про створення музею, вирішив переїхати в рідне село. Хоча й дуже не хотілося покидати Слідівську школу.
Через брак фінансування заповідник на Черкащині так і не відкрили. Тож працював десять років у тутешній школі, аж поки не створили заповідник у 2003 році.
– Тут усе довелося починати практично з нуля. Брак фінансування на дослідження, відсутність відповідного приміщення, обладнання... Певне ж так працювати не просто, за що любите свою роботу?
– За те й люблю, що тут можна все створювати за власним баченням. Якби все було готово, облаштовано й організовано, а мені, як чиновнику, доводилося б лише керувати й віддавати накази, довго не протримався – нудно. Натомість те, що для інших складно й нереально, розцінюю як шанс реалізуватися в житті, попри брак фінансування, ситуацію в країні та все інше.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю двох дорослих синів. Старшому Ярославу ось буде двадцять вісім, одружений. Невістка Наталія – етнограф, співробітник мистецького центру «Art Ukraine». Меншому Богдану – двадцять п’ять. Виростали в атмосфері і кінних походів, і розкопок, тож обидва закінчили історичний факультет, навчалися в Києві. А зараз займаються гончарством, мають власну майстерню в столиці, виготовляють вироби, проводять майстер-класи й беруть участь у етнофестивалях.
Звідки таке захоплення, навіть і не знаю. Ні я, ні хтось із рідних не гончарювали. Певне, це ще десь із раннього дитинства до них пристало: тільки спиналися на ноги і вже бували з нами на розкопках – ходили по глиняних підлогах трипільських хат… Древніх і забутих, яких немає ось вже шість тисяч років.
– А з дружиною як познайомилися? Скільки років разом?
– У цьому році буде тридцять років. Познайомилися в гуртожитку, на кухні (сміється – авт.). Одразу припала до душі…
– Що для Вас було головним у вихованні дітей?
– Щоб вони були активними та небайдужими. Мали повагу до інших, навіть попри ворожість і негативне ставлення. А також – любили країну: не обов'язково державу з її устроєм, а свою землю, традиції та її людей.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Друзів. Життя було щедрим на зустрічі з хорошими людьми, і їх за роки назбиралося чимало.
– Розкажіть найяскравіший спогад із власного дитинства.
– Найбільше закарбувалися в пам’яті сільські весілля й похорони. Річ у тім, що малим часто лишався в бабусі, поки батьки трудилися на роботі. Її ровесниці помирали, а якісь родичі – одружувалися. Не мав вибору й тягнувся за бабусею: куди вона, туди і я. Тож і запам’яталася гучна музика: або дуже сумна, або весела. І люди, які постійно чомусь метушаться.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Оскільки в нашому селі швидкість Інтернету просто вражаюче ніяка, то, щоб бути в курсі подій, намагаюся зазирнути у Фейсбук і почитати, що новенького трапилося в друзів. Та й просто знати, про що народ пише, чим переймається.
– Без чого не змогли б жити?
– Мабуть, без перспективи, або цілі. Якщо не маєш, куди рухатися, життя втрачає сенс.
– Про що Ви мрієте?
– Про перемогу. Якщо ми вийдемо з цієї важкої ситуації лише з «позорним» миром, отримаємо величезний комплекс, що накладе слід на покоління. Коли ж здобудемо хоча б невелику перемогу, країна отримає шанс на зміни. Звісно, вони не відбудуться так швидко, як хотілося б. Частина суспільства не готова до швидких зрушень. Усе змінює невелика активна більшість, яка обирає вектор руху. А темп цього руху задає пасивна більшість. От і виходить, що ми так довго волочемося і ще довго будемо плестися. Але якщо вийдемо з переможним миром, суспільство оговтається швидше.
Для себе особисто мрію якнайшвидше закінчити фільм «Казка про Чорного Козака», над яким із друзями працюємо ось уже вісім років. У кінці роботи має вийти повнометражний художній фільм про козацькі часи.
– Розкажіть про своє хобі.
– Люблю писати, хоча не завжди це показую. То можуть бути вірші чи проза. Років десять тому друзі примусили написати твір і «закинути» його на «Коронацію слова». Повість-кіносценарій потрапила в число лауреатів. Але, щоб писати, треба все відкинути, не думати про роботу, господарство, абстрагуватися й працювати лише над текстами.
– Як розслабляєтеся?
– Змінюючи вид діяльності, наприклад, працюю на городі. Як набридне, берусь за щось інше. Зміна фізичної та розумової роботи вже і є відпочинок.
– Що було найбільшим розчаруванням у житті?
– Воно й досі є. І це не особисте. Мова про не реалізацію проекту багатої та сильної України.
– Якби мали можливість повернути час назад, змінили б щось у житті?
– Пішов би навчатися на режисера.
– Ви вірите в Бога?
– У канонізованого – ні. Вірю в Бога, як у надприродну силу. В різний час люди бачили й розуміли Його по-різному, створивши різні конфесії, прийнявши свої правила, від яких не можуть відмовитися. І тепер священики мають ходити в довгій рясі й з бородами, як то було кілька століть тому. Щось змінити не можна, бо так було колись, тож має лишатися й нині. А мене таке ставлення, як історика й археолога, наводить на думки, що це лише форма. Тому не ходжу по неділям до церкви і не сповідуюся.
– Якби була можливість поспілкуватися з відомою людиною, яка коли-небудь жила в світі, кого б Ви обрали?
– Симона Васильовича Петлюру. Хотів би більше дізнатися і написати про той час. Зокрема, чому тоді завалили проект із розбудови незалежної країни.
Світлана Лазоренко
Немає коментарів:
Дописати коментар