Президент Росії Володимир Путін (ліворуч) і народний депутат України Сергій Ківалов,
нагороджений медаллю Пушкіна. Москва, Кремль, 22 лютого 2013 року
В очікуванні рішення Конституційного суду України щодо конституційності / неконституційності Закону «Про засади державної мовної політики» Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка, варто нагадати передісторію й історію цього закону, яка почалася задовго до липня 2012 року.
Опозиційні депутати блокують трибуну Верховної Ради України, щоб не допустити ухвалення так званого «мовного закону» Ківалова-Колесніченка. Київ, 25 травня 2012 року
Сценарій його підготовки й ухвалення вкотре продемонстрував уміння російських імперців вдаватися до обману тоді, коли вони не можуть перемогти опонентів у відкритому протистоянні.
Після провалу наполегливих спроб впровадити російську як другу державну російські політтехнологи почали інтенсивний пошук іншої законодавчої бази для продовження зросійщення й денаціоналізації українців у формально незалежній державі.
Таку базу їм вдалося знайти в «Європейській хартії регіональних або меншинних мов», ухваленій у Раді Європи в 1992 році.
Звичайно, потрібна була неабияка шахрайська спритність і повна відсутність моральних засад, щоб скористатися європейським документом, призначеним захистити від вимирання мови, що мають малу кількість носіїв, для збереження й посилення позицій російської мови в Україні, де впродовж кількох століть імперія намагалась маргіналізувати українську мову, щоб довести чисельність її носіїв до критичної межі.
Процедура ратифікації Хартії у Верховній Раді супроводжувалась боротьбою між національно-демократичними й проросійськими групами депутатського корпусу.
Після першої спроби її ратифікації в грудні 1999 року Конституційний суд України кваліфікував ухвалені зобов’язання як неконституційні і відхилив відповідний законопроект. Проте за повторної спроби «п’ятій колоні» вдалося отримати перемогу: Верховна Рада ухвалила 15 травня 2003 року Закон про ратифікацію Хартії у версії, підготовленій російськими політтехнологами.
До списку мов, на які мають поширюватися положення Хартії, внесено 13 мов національних меншин, серед яких фігурує й російська мова. Уже цей перелік, значно довший, ніж у ратифікаційних документах інших країн, суперечив призначенню Хартії, оскільки в ньому лише кримськотатарська й гагаузька мови мали право бути об’єктами її захисту.
Тодішній президент Росії Дмитро Медведєв (ліворуч) під час вручення Ордена Дружби голові комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергію Ківалову за внесок у зміцнення дружби. Москва, Кремль, 4 листопада 2009 року
Маніпулятивне використання в Україні «Європейської хартії регіональних або меншинних мов»
Маніпулятивне використання Хартії полягало у впровадженні в мовне законодавство поняття «регіональна мова», статус якої, згідно з положеннями ухваленого документа, передбачав широкі права на вживання в офіційній документації, в освіті, судочинстві, засобах масової інформації, що фактично дорівнює функціям державної мови.
Мета, з якою Хартія була ратифікована в Україні, стала очевидною у 2006 році, коли Віктор Янукович був прем’єр-міністром і головою Партії регіонів. Тоді низка обласних і міських рад, у складі яких переважали регіонали, ухвалили з посиланням на Хартію рішення про надання російській мові статусу регіональної на своїх територіях. Такі рішення ухвалили Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська, Миколаївська обласні ради, а також міські ради Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька і Луганська.
Із текстів цих рішень було очевидним, що в такий спосіб функції державної мови на цих територіях переходять до російської. Понад те, документи містили формулювання, які свідчили, що депутати – регіонали й комуністи – не залишали українській мові, а відповідно й українцям, місця на їхній власній землі. На підтвердження наведемо перший абзац тексту рішення Луганської обласної ради 5-го скликання від 25 квітня 2006 року:
«Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року) 91% жителів Луганської області вважають рідною російську мову й вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% – представники інших національностей, але вказали у якості рідної російську мову, 22% – окрім рідної мови вільно володіє російською».
Як бачимо, українці, які становлять найчисельніший етнос Луганщини, в цьому документі взагалі не згадані, а зараховані до 31% представників інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість наголошено на присутності великої групи росіян.
Хоча в тому ж році прокуратура скасувала більшість зазначених рішень, боротьба «русского мира» за законодавче закріплення за російською функцій державної з перспективою витіснення української з більшої частини території України, знову активізувалась у 2010 році, коли Янукович став президентом.
Законопроект «Про мови в Україні» Єфремова-Симоненка- Гриневецького
Народні депутати, комуніст Петро Симоненко (ліворуч) і регіонал Олександр Єфремов, на засіданні Верховної Ради України (архівне фото)
Невдовзі після інавгурації Янукович під час зустрічі з делегацією «Міжнародної ради російських співвітчизників» 27 травня 2010 року пообіцяв«співвітчизникам», що російська мова «посяде належне їй місце в житті нашого суспільства».
«Мы последовательно будем воплощать в Украине европейские ценности относительно защиты прав человека, в том числе – и в языковой политике. За основу мы берем Европейскую хартию региональных языков или языков меньшинств… Мы уже подготовили ряд законопроектов, которые будут последовательно внесены на рассмотрение Верховной Рады. После их принятия русский язык, который является родным для многих граждан Украины, займет надлежащее место в жизни нашего общества», – заявив Янукович.
Уже 7 вересня того ж року обіцянка Януковича булла виконана. Голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов, голова фракції Комуністичної партії Петро Симоненко та член Блоку Литвина Сергій Гриневецький зареєстрували у Верховній Раді законопроект №1015-3 «Про мови в Україні».
Народні депутати Сергій Гриневецький (ліворуч) і Сергій Ківалов на засіданні Верховної Ради України (архівне фото)
Загальні положення законопроекту містили визначення, позичені з совєтської риторики щодо «гармонійної російсько-української двомовності» і подібне, але реальну загрозу новітнього потужного зросійщення країни становила впроваджена норма, згідно з якою для надання мові статусу регіональної достатньо, щоб її носії становили 10% населення відповідної області, міста чи району. Це означало, що російська мова буде визначена регіональною на всій території країни і набуде в такий спосіб становища, рівного державній українській. Зауважимо, що жоден європейський документ, який регулює вживання мов на певній території, з «Європейською хартією регіональних або меншинних мов» включно, такої норми не містить.
За ініціативою тодішнього голови Верховної Ради Володимира Литвина законопроект «Про мови в Україні» було подано на експертизу до наукових установ. Всі інституції, які його розглядали, а саме: Інститут української мови НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Вчена рада Національного університету «Києво-Могилянська академія» визнали невідповідність законопроекту Конституції України. В результаті він був відхилений Верховним Судом України і знятий з розгляду Верховною Радою.
Закон Ківалова-Колесніченка як інструмент російського наступу на українську мову
Депутати Вадим Колесніченко (ліворуч) і Сергій Ківалов на позачерговому засіданні Верховної Ради України. Київ, 30 липня 2012 року
Однак і ця поразка не зупинила російський наступ на українську мову. Перечекавши певний час, той же законопроект під іншою назвою «Про засади державної мовної політики» подали 7 лютого 2012 року на розгляд Верховної Ради Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко.
Народний депутат із фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко в залі засідань Верховної Ради України, 25 травня 2012 року
Фактично це той же документ, що й законопроект «Про мови в Україні». Незначні зміни не вплинули на зміст основних його положень, зокрема пропонувалась та ж норма в 10% відсотків носіїв для визначення мови регіональною.
Опозиційні депутати блокують трибуну Верховної Ради України, щоб не допустити ухвалення так званого «мовного закону» Ківалова-Колесніченка. Київ, 25 травня 2012 року
Попри заперечення Комітету з культури і духовності та протестні мітинги громадськості, що відбулись по всій країні, 3 липня 2012 року Закон Ківалова-Колесніченка було поспіхом ухвалено у Верховній Раді з численними порушеннями процедури.
Російська активістка Ірина Калмикова під час пікету в Москві на підтримку української мови (архівне фото)
23 лютого 2014 року Верховна Рада скасувала закон «Про засади державної мовної політики», але відповідне рішення не підписав тодішній виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов.
Той факт, що в Українській державі досі лишається чинним мовний закон, який за підтримки Януковича запровадили його поплічники – тодішній головний комуніст, два сепаратисти, один з яких нині прийняв російське громадянство, а другий сидить під слідством, а також одіозний одеський суддя, засвідчує лише одне: Янукович утік, але справа його наразі живе. А чи надовго – вирішить Конституційний суд України.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Немає коментарів:
Дописати коментар