— Заходьте! — гукнуло мені “мурло”, не відриваючи власної повноважної дупи від не менш повноважного стільця, крізь причинені двері кабінету “особого” Першого відділу КПІ.
На “мурлі”, а саме так, як з’ясувалося згодом, між собою усі й називали одного з наших інститутських “кегебістів”, була помаранчева нейлонова рубаха, довгий старомодний відкладний ворот якої час від часу вибивався з попід лацканів брунатого кримпленового піджака з накладними карманами “аля Бельмондо”.
Я не бачив, у що в той день була вдягнута т.м. “нижня частина громадянина начальника”, оскільки за час нашої “бесіди” він жодного разу з-за столу так і не встав, але жваво уявляю таку саму стилістику початку 70-х із піщаного кольору вшитими “кльошами”, зіпсовану хіба що “дємбельскими” офіцерськими туфлями із зеленими, рідними серцю армійського відставника панчохами.
Щодо мого вбрання, то взнавши напередодні від переляканого старости, причину виклику новачка-студента у “органи” лише НА ЧЕТВЕРТИЙ день занятть, я знов як і 1 вересня вдягнув вишиванку, але на відміну від урочистого костюму-трійки доречного “Дню Знань”, на цей раз доповнив свій образ лише “фірмовими” польськими джинсами “Odra”…
Але змальовую я ці т.м. “предмети гардеробу” аж ніяк не від особливого захоплення модними трендами, бо, як виявилось, саме власноруч вишита і подарована онуку “на виріст” років за 10 до цього моєю рідною бабусею свитка й стала у 1982-му році предметом пильної уваги “борців із контрою” у стінах київського Політеху.
Звичайно, як і кожен тодішній молодий “строітєль комунізма”, якими чомусь нас усіх вважала дряхліюча разом із своїми вождями радянська влада, я був трохи збентежений переказаним старостою групи наполегливим запрошенням “зайти на співбесіду” до “особістів”… Тим більше, що той пошепки але конкретно вказав причину.
— Це через твою вишиванку, — впевнено сказав він мені на вухо, натякаючи, що йому неприємно було “давати покази” про мої ідеологічні настрої та розмови у колективі. І вже по-дружньому голосно додав, — Тобі що, нема чого робити? Дома ходи у НІЙ хоч на голяка вдіту. Ти ж маєш розуміти, це — секретний ВУЗ!
Вдома у вечорі, дочекавшись із роботи на славнозвісному Київському заводі “Арсенал” свого батька, я і його ошелешив своїм викликом “на ковьор”, морально готуючи до думки, що продовжувача династії будівничих військово-промислового комплексу СРСР, про яку він так мріяв, відправляючи мене навчатися саме до Політеху, з його сина може тупо НЕ ВИЙТИ.
Реакція “засновника династії” мене теж спантеличила. Кинувши комусь крізь зуби слово “дурачьйо”, головний конструктор одного з найпотужніших оборнних підприємств країни мовчки поліз на горище. Звідти він повернувся із валізкою, де зберігалися сімейні фотографії, а через кілька хвилин мовчки простягнув мені одну з них. На обороті чорнилами було виведено “Хорова капела КПІ. 1954 рік.”
…
— Як ви, Владиславе, ставитесь до українських націоналістів та націоналістичної буржуазної ідеології, — без “предісловій” і навіть елементарно забувши назвати себе влупило мені “в лоба” “мурло”, побачивши, що я заходжу до кабінету знову у свитці.
Сказав він це безумовно російською, тож “СТАВИТЕСЬ” прозвучало як “ОТНОСІТЄСЬ”. І через те я, забувши геть усі “доводи та аргументи”, які заготовив для “бесіди”, зі спробою пошуткувати випалив, — Я до НИХ не відношуся… А рідне українське люблю і поважаю! — й простягнув йому фотографію.
“Мурло” подивилося на мене спідлоба, а далі почало роздивлятися “речовий доказ”.
Із трохи потьмянілої від часу картки на нього дивилися очі десятків струнких молодих хлопців і дівчат, що стояли на сцені в українських вишитих одностроях. Дівчата у плахтах, хлопці у костюмах. І усі як один у вишитих українських сорочках.
Перехилившись через стіл я вказав на худенького чорнявого юнака на фото, — Оце мій батько. Він, як ви ж напевно знаєте, заступник директора заводу, видатний конструктор оборонки, комуніст, член бюро райкому партії… А оце, — я вказав на поряд, — батьків товариш, теж видатна людина, також член КПРС, тепер народний артист СРСР Анатолій Мокренко. А оця дівчина зараз…– То це ж святкове вбрання, концертне! — вдаючи непорозуміння та перебиваючи мене пробурмотів “особіст” і знову з неприхованою недовірою зиркнув на мене.
— Оце ж, громадянин начальник, і в мене сьогодні, як і 1 вересня, і завжди настрій до навчання дуже святковий. А вишиванка дійсно є наша рідна НАРОДНА святкова одежа, — тут я свідомо не використав слово “національна”, бо вже знав, що співробітники тодішнього КДБ кидалися на нього, як бугай на червоне ганчір’я.
— В мого батька, щоб ви знали, через повоєнну скруту, — вів я далі, — на час вступу до цього інституту, було лише ДВІ рубахи… Одна теніска із з коротким рукавом, а друга — теж вишита українська сорочка. Вишита його мамою і моєю бабусею, яка усе життя працювала, як тоді казали, “бєлошвєйкой”. І він майже два курси проходив, як і багато його друзів У ВИШИВАНЦІ! І часи тоді були суворі, але ЦЕ тоді чомусь НІКОГО не турбувало. Більше того, згадайте майже усі радянські фільми тих літ…
Тут він знов перебив мене і ховаючи фотографію у стіл процідив, — Добре-добре, ми розберемся! Йдіть займатеся. ЯКЩО ЩО, ми вас викличемо…
— Не сумніваюсь! — подумки відповів я, і, шкодуючи за фотографією, не прощаючись кулею вискочив із “особого” кабінету.
…
Пройшло з того часу вже багато. Я свідомо тут не називаю зараз ні імені “мурла”, не даю опису його зовнішності. Може людина змінилася. Може її вже нема на цьому світі, як нема вже і мого батька…
Я розумію, що така в “мурла” була т.м. “вказівка згори”. Така тоді була політика здихаючої КПРС і її “бойового загону” — КДБ…
Усього через два місяці після цієї історії помер Брєжнєв, а через 3 роки Горбачов почав свою Перебудову, яка абсолютно закономірно призвела до руйнації прогнилої лицемірної совєцької імперії.
Україна стала незалежною. За вишиту сорочку нікому зараз й в голову не прийде, що кудись можна було викликати, когось виганяти. І вишиванки зараз на жаль носять де треба і не треба, та ще й такі чорні ділами й серцем люди, яким взагалі торкатися святого українського візерунку не варто!
Може тому я ЗАРАЗ НЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ вдягати вишиту українську сорочку… Їх треба було носити ТОДІ!
…
А фотографія, між іншим, абсолютно незрозумілим мені до сьогодні чином через деякий час ЗНОВУ ОПИНИЛАСЯ у батьковому студентському альбомі…
P.S. Після того, як батьків не стало, моя сестра з племіником, які винесли основний тягар догляду за важкохворими старими людьми, просто фізично ще не спромоглися розібрати їхній фотоархів, а наполягати знайти у ньому САМЕ ЦЮ ФОТКУ мені не дозволяє совість. Тому в Інтернеті довелось знайти іншу (перше фото). І молодий батько, і Толя Мокренко на ній здається є (дуже низька якість!)…
Я ж у свою вишиту бабцею свитку останній раз намагався “влізти” років 4-5 тому (фото друге). Але комір зробленої “на виріст” 17-річному юнакові вишиванки, у якому моя шия “мотилялася як тріска в ополонці”, на мені теперішньому вже не сходиться. Нехай тепер спочиває, як ще одна сімейна реліквія. А ту фотографію я з часом саме у неї і загорну…
Немає коментарів:
Дописати коментар