Пропонуємо Вашій увазі пост українки, опублікований на сторінках соцмереж.
Правда, пізніше він був видалений або заблокований. Але сподіваємося, це тимчасово, публікує politinfo.
На всякі там «бандерівка» вже навіть уваги не звертаю. Давно приймаю за комплімент. Але сьогодні раптом зачепило одне повідомлення: «ЗА чтоооо ??! (Саме так протяжно і саме КАПСЛОКУ) за що ви нас так ненавидите ???? »Ми - це, відповідно, українці, тобто хохли, тобто бандерівці, тобто фашисти.
Вони-це російські, тобто брати, тобто однієї крові, однієї тесту і мало не від однієї матері.
«Ми ж стільки пройшли! А ви нас ненавидите! Все російське ненавидите. За чтоооо ??? !! »- надривалася моя личка.
А дійсно. За що? Ну, по-перше, не всі російське і не всіх росіян. Ніхто не змусить мене розлюбити Єсеніна, Ахматову, Блока. Я ніколи не забуду, як задихалася від захвату, дивлячись на картини Врубеля в Третьяковці. Мені все так само подобаються Висоцький і Розенбаум. Я виросла на російській класиці. У дитинстві я замість альбомів з розмальовками гортала альбоми з репродукціями Васнецова, Рєпіна, Брюллова. І Перов для мене драматичніше, ніж Жеріко, а Достоєвський глибше, ніж Гюго. Я це полюбила задовго до Путіна і «кримнаш».
Так, зараз «кримваш».
Але «совестьнаш».
І «правданаш».
І «богнаш», а від вас відвернувся.
І так, дійсно, ми так багато пройшли з вами разом. Велику вітчизняну, Афганістан ... Українці отримували такі ж фронтові листи, складені трикутником, такі ж похоронки, такі ж цинкові труни. Ми разом показували дулю Америці і де раки зимують всьому світу. Ненавиділи імперіалізм і буржуїв проклятих під час холодної війни. Цвіт української нації валив ліс і гнив на сусідній шконку поруч з вашим в ГУЛАГу ...
Потім Чечня. Коли старший брат сказав, що вся Чечня - це суцільні головорізи і бандити, ми погодилися. Коли Грозний рівняли з землею, ми промовчали. Дай, Господи, сили тепер не померти від сорому. Коли воювали з грузинами, ми теж боязко постояли в стороні. Старшому братові адже видніше. На братську любов можна списати будь-яку підлість.
А тепер ми ненавидимо вас. Тих, у кого Путін і гвардійська стрічка на весь мікроскопічний мозок. За те, що ви прийшли до нас. Може, не ви особисто. Але з вашого мовчазного схвалення або заливисто заохочення прийшли інші. У яких «русскій мір» засвербів. У яких патріотизм тисне голову, кишені і курок від автомата. До нас прийшли, до своїх колишніх братів. На наші свежевиметенние підлоги. У своїх кирзаках. І тепер ми вас ненавидимо.
За «захист» «своїх».
За «русскій мір».
За «фашистів і бандерівці»
За «гумконвоі». За танки, БТРи, гранатомети і автомати з «військторгу».
За наших людей, на колінах зустрічають в'їжджають в міста труни.
За те, що на наших площах висять фотографії загиблих хлопців. Деяким з них ще не було 19-ти. За те, що інші 19-річні йдуть, щоб змінити вже полеглих.
За те, що по вулицях ходять чоловіки з сірими особами. Здалеку здається, що це пил. А підходиш ближче і розумієш, що це війна в'їлася в зморшки, в пори, в волосся, в душі ... І добре якщо вона тільки в'їлася в шкіру, а не відірвала руки, ноги, не спопелила серце. І нічим її не змити. Тільки час допоможе. Скільки років потрібно провести в колі сім'ї, скільки колисок відкачати з новонародженими дітьми чи онуками. Скільки годин провести на рибалці з синами, братами або батьками. Скільки часу має пройти, щоб з'явився блиск в очах. Скільки потрібно буде розчесати і заплести кісок дочкам, щоб руки перестали зрадницьки тремтіти. Тільки все це допоможе стерти страшну фарбу з посивілих осіб.
Ми ненавидимо вас.
За те, що бачимо пацанів, з якими навчалися в школі, або росли на районі, і вони одягнені в камуфляж. І старше пацани ці стали на століття. Навіть якщо по паспорту їм 20 років.
За те, що діти в школах роблять журавликів і пишуть на них «повертайся додому, дядько».
За дружин, на колінах вимолюють життя своїм коханим.За старечі руки матерів, погладжують фотографії тих, за кого молитися вже пізно.
За скупі сльози старих-батьків. Що хоробрі, тримаються. І тільки потирають періодично десь там, під серцем. І сивіє, тихо сивіє ...
За новини «сьогодні в зоні бойових дій загинуло ...»
За страшне звикання до цих новин.
За тонке дитяче «мам, а тато де?
За тремтяче жіноче «на небі». А потім аби встигнути, аби добігти. Зачинити двері і впасти обличчям в подушку. І гризти, гризти її і вити страшним нежіночим голосом.
За майбутніх наречених, яких отці не поведуть під вінець.
За страшне слово «ніколи», яке увійшло в багато українські будинки. Ви принесли його на підошвах своїх мерзенних чобіт.
Немає коментарів:
Дописати коментар