Це – мої нотатки на полях (або постфактум) конференції у Відні під егідою ОБСЄ «Свобода ЗМІ у нестабільних умовах», яка проходила 19-20 червня.
Світ потихеньку божеволіє.
Ми непримиренні. Коли живеш в замкнутому просторі – з рідним телевізором, створюється враження, що ворога то можна абсолютно спокійно ідентифікувати.
Ось Інга Сікорська з Киргизстану в своєму виступі на форумі повідала, як у них висвітлювалися події війни в Україні. Банально просто: місцеві телевізійники сильно не стараються, своїх репортажів-аналітик не здійснюють. Просто використовують у своїх новинах матеріали російських ТВ-каналів. Угадайте – хто в Киргизстані в образі ворога у війні на Донбасі?
До речі про ТБ. Там – в Киргизстані – воно ключове. Покриття Інтернету не перевищує 40%, а тому – «просимо до столу!»: що підносить «ящик» – те й сприймай за цілісну картинку світу.
При наявності всього декількох каналів національного мовлення перейти від пропаганди до стандартів демократії в мас-медіа дуже складно. І не зручно.
Втім, часом навіть наявність пари сотень каналів не надає цілісної картинки.
Директор мережі «Медіапрогрес» Бент Норбі Бонде в своєму виступі зазначив, що він не великий оптиміст. В Америці, наприклад, є маса телеканалів. Але! Патріотизм в ефірі значно краще оплачується. Наприклад, війну в Затоці значно зручніше було висвітлювати з «патріотичних позицій». А в ситуації з висвітленням конфлікту, як зауважив Бент, необхідно виходити за межі конфлікту.
Бент говорив, що багато працював на території колишньої Югославії. І, на його переконання, однією з ключових причин конфлікту, що виник на Балканах, була саме «однобока» подача матеріалу в ТБ-трансляціях.
Ось тут у мене зрезонувало своє...
– Ви, журналісти відповідаєте за все! – цю фразу я почув під час перебування в полоні в 2014 році, в 70 км від Луганська. – Саме ви, журналісти, своїм розпалюванням ворожнечі і ненависті спровокували цю бійню в Україні! – не вгамовувався тоді один з моїх конвоїрів.
Напевно, він в сказане вкладав щось своє, важливе і значуще саме для себе. Допитуватися, що саме тут для нього значуще, шансів особливих не було: там не я задавав питань.
Але фразу я міцно запам'ятав.
Ще за пару років до конфлікту розмістив пост в «Фейсбуці», мовляв, люди, схаменіться! Що лине в ефірі!!! Суцільне смакування катастроф, убивств, насильства, агресії! Що посієш... І я прийшов до страхітливого для себе висновку: адже війна була затребувана!!!
Це вже історія – як і чому все почалося.
Тепер – важливо як з цього вийти.
А виходів простих немає.
Мене часто запитують: «Коли закінчиться війна?».
Не знаю. Треба правильно вибрати точки відліку і параметри світу, тоді можна уявити – до того ми йдемо, і куди можемо прийти.
Пам'ятайте цитату з «Аліси В Країні Чудес» Льюїса Керрола?
– Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?
– А куди ти хочеш потрапити? – відповів Кіт.
– Мені все одно... – сказала Аліса.
– Тоді все одно, куди й іти, – зауважив Кіт.
Представник Боснії і Герцоговини прорекла просто вражаюче:
«Ми пережили війну, але не впевнена, що ми переживемо «мир».
Після виступу іншого представника Балкан, голови Спілки журналістів Хорватії Саші Лековіча, я зловив себе на думці, що війна ж бо багатогранна і багатолика. І вона ніяк не закінчується підписанням акту про капітуляцію чи про мир. Так, на Балканах не стріляють один в одного представники ще зовсім недавно єдиної країни – Югославії. Але Саша казав, що в Хорватії склалася дурнувата ситуація, коли деякі журналісти борються зі свободою преси! Інформаційні розриви після гарячої стадії війни. Точно! У війни є різні стадії. Одна справа – стяг над Берліном, але саме він дає певну відмашку тому, що довгі роки називали «холодною війною», але вже з союзником.
Ось таке.
Яка війна зараз в Україні?
Так – є гаряча фаза, вогненна, обпалені вогнем артилерії і сльозами стареньких «прифронтова територія». Я не знаю точно, про що думають ті цивільні люди, які проживають в зоні конфлікту. Більшість покинули рідні домівки. Але багатьом просто нікуди їхати. Та й не хочуть. Скільки цивільних загинуло під час війни на Донбасі? У ООН є своя статистика. Але, впевнений, що, на жаль, вона сильно зміниться, коли будуть можливості з часом зробити реальні підрахунки людських життів громадян України, які невинно відійшли. Невинних... Напевно, багато на Донбасі мають свої політичні переконання, в т.ч., відмінні від моїх, але 100% – вони мають право на своє уявлення про світ, право на життя...
Як повернути і їм, і нам реальне право на життя в світі?
Чи є тут, у вирішенні цього питання місце для журналістів? Чи все повинні вирішувати саме політики?
100 днів в полоні в підвалі заклали в мої життєві постулати певний непорушний фундамент понять про відповідальність за свої дії і бездіяльності.
Тож скажу просто: хлопці, якщо так карта лягла, що журналісти заварили цю вогняно-криваву кашу, то нам і пектися нею.
Ще залишилися сумніви?
Знаєте, що роблять бійці по різні боки протистояння після боїв у хвилини відпочинку? Вони дивляться на смартфонах одні й ті самі новинні стрічки, телевізійні програми, навіть телевізійні шоу! І «реаліті» там повне! Пам'ятаю, як після перегляду одного популярного на Україні ТБ–шоу до нас на підвал забігає розлючений конвоїр, тицяє пальцем на смартфон, і, включаючи його, примовляє: «Дивись! Дивись! Невже ти не бачиш – ЦЕ брехня!». І не важливо, бачиш чи ні. Але після цього «на підвалі» у когось «летить щелепа», у когось – ребра: тут максимально швидко настає відповідальність за державу, за висловлювання в ефірі, що породжують агресію.
Ми воюємо ефірами!
Кожен своїм.
І не ми в цьому піонери.
Так було (а в багатьох випадках – і залишається так) і на Балканах, і в етнічних конфліктах в Середній Азії, і в стосунках між Азербайджаном і Вірменією, і багато-багато де ще, та й, в решті решт – в «найдемократичнішій країні світу» – в Америці, при висвітленні військових конфліктів за участю США.
Так зручно. І вигідно. Журналістика теж оплачується. По рахунках.
Питання про пред'явлення ключового рахунку за скоєне не належить до теми моїх «нотаток», а тому залишимо його для іншої теми.
Влучно помітила Барбара Биковська, старший директор з питань права та політики організації «Стаття 19»: «Ми живемо в світі Коли Факти Вже Не Надто Важливі».
А що ж важливо?
Важливий message.
Важливий шлях, яким йдеш. Енергія. І мета. Все просто.
Хочеш миру – готуйся до війни? Так. І це так. Але для мене більш прийнятне трактування цього відомого вислову якраз і полягає в тому, що «хочеш миру – не допусти війни»!
Джордже Крівокаліч, доцент факультету організаційних наук Бєлградського університету, дав саме message про найголовніше – про... цінності. Так! Все дуже просто і надзвичайно важливо: прості людські цінності – саме на них базуються платформи взаєморозуміння і шляхи до миру, як відзначив Крівокаліч.
Просто – аж до несприйняття. Нам же подавай реаліті-бойовик з м'ясом і кров'ю. Саме це затребувано для успішної картинки ЗМІ. Але немає. Найкоротший шлях простий. Безумовно, є грань. Добро отримує свій статус в транскрипції того, хто переміг у війні.
Але де тут місце журналіста?
Тут потрібна класика.
А тому цитую легендарну Кейт Ейді з ВВС: «Якщо журналіст не переможе на внутрішньому фронті, то на зовнішньому він зазнає поразки».
Цікаво. Чи не так?
Я про це написав пост в «Фейсбуці» відразу після її виступу і отримав новий «запит в друзі» від журналіста з Казахстану Болата Мурсаліма, а з ним і питання: «Що ВОНА мала на увазі?».
На жаль, я не прес-секретар Кейт, але цитата мені сподобалася. Вона, як і личить класиці, багатогранна: з одного боку – журналіст повинен отримати згоду зі своїм внутрішнім світом: треба бути чесним перед самим собою. А по-друге: нам дуже складно впливати на тих, хто перебуває «по інший бік барикад» (у багатьох відношеннях). Але ось на себе ми точно впливати можемо. І зобов'язані. На себе – читай і «Особисто», і – на свою країну!
ТАК! Це відповідальність. Але таке життя. Безвідповідальність аморальна.
В останній панелі Форуму, де робили презентацію спільного проекту молоді українські та російські журналісти, що само по собі в нинішніх умовах є певним викликом, виступив глава Кіпрської спілки журналістів Георг Фраґос.
Зізнаюся, саме після його виступу пазли в прийнятті необхідного шляху до миру для мене особисто вклалися на призначені (за визначенням – Кимось згори) комфортні місця.
Фраґос коротко розповів про їхні проблеми.
Вдумайтеся тільки – 43 роки (!) ворожнечі між греко-кіпріотами і турками-кіпріотами. (Щось подібне є в багатьох місцях світу, наприклад, в Колумбії, але дуже не хотілося б мати таку сумну статистику в рідній Україні). Так ось він, мудра людина, просто і лаконічно резюмував, що поки вони билися лобами один проти одного – процес на шлях до миру так і не перетворювався. Журналісти кожної зі сторін висвітлювали події виключно з понятійних позицій «Наші завжди праві». Змінювалися покоління. Начебто і не стріляли. Але миру не було. І ось тільки зараз журналісти стали виходити за межі свого уявлення про конфлікт. Вивчати і показувати проблему як сторонні спостерігачі. Пропаганда відчула себе незатишно. І вирішальним, переломним моментом, на думку Георга Фраґоса, на шляху до миру зараз стало те, що ворогуючі сторони подивилися критично на себе і... «пред'явили рахунки» своїм лідерам і ідеологам війни! Процес пішов. Дай Боже.
Все просто. Вдосконалюй себе, свою країну, свій світ...
Це і є – місце в житті.
P.S. Під час сніданку я поділився своїми «знахідками» з колегою Костею. Він їх прийняв. Дякуємо. Але засумнівався, що Росія дозріла для пред'явлення рахунку до себе.
Дорогу здолає той, хто крокує.
Почнімо з себе.
Валерій Макеєв
Немає коментарів:
Дописати коментар