Інтерв'ю

Митрополит ІОАН (Яременко) - уродженець Житомирщини. Служив у армії. Здобув вищу освіту. За час навчання у київській духовній школі отримав вчену ступінь кандидата богословських наук. 1997 року прийняв чернечий постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі. З 2003 очолює Черкаську єпархію УПЦ Київського Патріархату. Удостоєний вищих церковних нагород: Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня та Ордену Юрія Переможця. 2012 р. Указом Святійшого Патріарха Філарета возведений в сан митрополита. З 2015 року очолює Синодальне управління військового духовенства.

 

- Владико, у травні 2017 року виповнилось 2 роки, як ви очолюєте Синодальне управління військового духовенства. Розкажіть, будь ласка, про роботу відділу за цей період?

- За ці два роки було проведено з’їзд військових священиків, намічено напрямки розвитку діяльності управління і розвитку його структури, розвитку самої служби військового духовенства. Було запропоновано Святішому Патріарху і Священному Синоду розпочати організовані поїздки священиків в якості військових капеланів в зону проведення АТО у військові підрозділи. Починаючи з серпня 2015 року, такі поїздки розпочалися. Було визначено принцип ротацій місяць через три. І священики Київського патріархату з всієї України поїхали до воїнів підтримувати їх дух і надавати душпастирську опіку. За цей час пройшло понад 400 священиків через дані ротації. Було напрацьовано великий досвід спілкування з військовими в умовах проведення бойових дій, досвід по наданню душпастирської допомоги ветеранам АТО, які повернулися додому, розпочата робота з написання нового закону України про капеланське служіння. У зв’язку з початком введенням штатних посад у головні силові структури України, це Збройні сили України, Національна гвардії і Прикордонна служба, було підібрано священиків, щоб посісти дані посади. І треба сказати, що авторитет Київського патріархату в українському суспільстві є досить великий. Це спостерігається особливо яскраво серед військовослужбовців. Так в Збройних силах України з 66 посад діють 42 священики Київського патріархату, в Національній гвардії України з 44 посад діє 34 священики Київського патріархату, в Державній прикордонній службі з 32 посад зараз діє 30 священиків Київського патріархату, з них 4 священики ділять посади навпіл із священиками Греко-католицької церкви. Тобто така велика кількість і присутність священиків нашої церкви говорить про її авторитет в суспільстві, особливо, серед військовослужбовців. Це є наслідком, по-перше, принципової позиції Святійшого Патріарха Філарета, який з перших днів агресії Росії проти України кинув заклик на допомогу Збройним силам України. Цей заклик був підхоплений духовенством нашої церкви, архієреями, вірянами. З самого початку була зібрана велика допомога. І така допомога збирається і до цього часу, і надсилається нашим воїнам. Це і амуніція, це і харчування, і інша допомога, яка потрібна: інструменти, будівельні матеріали. Але найголовніша річ - це саме служіння священиків: як пастирів, як військових капеланів серед військових.

- Повернемось до самого початку вашої військові кар’єри, якщо так можна сказати. Співпраця із військовими є досить специфічною, особливо для духовної особи. Як ви починали свою співпрацю з військовими, чи не виникало у вас внутрішнього конфлікту інтересів?

- Конфлікту не має і не може бути, тому що армія дуже схожа за своїми принципами і структурою з Церквою. Тому що Церква має таку ж чітку субординацію. Послуг в Церкві дуже схожий до підпорядкування і виконання наказів в армії. Але як Церкві немає бездумного послуху, так і в армії немає бездумного виконання  вказівок. Але принципи смирення, підпорядкування є запорукою успіху життя і військової, і церковної структури. Тому внутрішнього дискомфорту і якогось нерозуміння ніколи не було і не може бути. Ті цілі, які стоять перед силовими структурами - захист правопорядку, захист державності, захист безпеки, збереження кордонів нашої країни, ну, а в даному випадку звільнення від терористичних угрупувань наших кордонів, нашої держави - повністю узгоджуються з тим, що написано в Священному Писанні і про що проповідує Церква, що держава, це є наша тимчасова Батьківщина, що ми повинні її любити і берегти, і готові покласти за неї своє зимне життя так само, як ми би були готові віддати всі свої сили і все своє буття заради захисту Небесної Батьківщини. Тому Господь дав заповідь: «В малому був вірний, великим тебе наділю». І наше відношення до великого виражається в нашому відношенні до малої тимчасової Батьківщини. І тут воїн будь-якої силової структури є якраз найкращим виразником цієї любові. Саме тому Церква особливо опікуєтеся воїнами.
 
-  Ви є керманичем Черкаської єпархії. Одночасно ви є головою Синодального управління Військового духовенства, а також і Товариства тверезості нашої церкви. Кожна з цих посад - це є окрема робота, яка вимагає часу. Ви встигаєте приділяти цьому всьому увагу?

- Встигаю. Товариству тверезості не має потреби приділяти особливої уваги. Тут моя місія проста - свідчити своїм стилем життя моє ставлення до проблеми алкоголізму, бути прикладом для тих, хто бажає таке життя взяти за основу своєї поведінки. Тобто посилатися на те, що ось є такий архієрей, він веде тверезий стиль життя, у нього є такі принципи, чому б і мені не мати таких принципів. Тому кожен священик або віруючий може обирати такий життєвий стиль і посилатися на мій приклад. Особливої агітації чи кампанії я не проводжу, тому що вважаю, що функції і покликання архієрея не в тому, щоби пропагувати тверезий стиль життя, але своїм прикладом показувати його. І цього достатньо. Що стосується керівництва Черкаською єпархію, то, звичайно, необхідність активної діяльності, особливо на початках у Синодальному управлінні, відтягує мої сили як архієрея від Черкаської єпархії. Але ми живемо в час, коли є дуже багато засобів мобільного зв’язку, інтернет, автомобіль, який швидко рухається. Тому практично не має жодної справи, яку я не міг би виконати в Черкаській єпархії. Звичайно, моя присутність на якихось заходах обласного масштабу страждає, тому що більшість часу я мушу проводити все-таки в Синодальному управлінні, але для цього в мене є відповідна команда священослужителів, які користуються повагою, авторитетом і на важливих заходах вони присутні і представляють нашу Церкву. Тому практично всі потреби життя і діяльності Черкаської єпархії зберігаються і задовольняються.

- За вашого головування розпочалися так-звані ротаційні відрядження військових священиків, капеланів, у зону АТО до військовослужбовців Збройних сил України. Скільки ротацій на теперішній час уже відбулося?

- Зараз розпочнеться 24 ротація. Це вже 2 роки, як священики перебувають в зоні АТО. Деякі по декілька місяців на сході, деякі майже неперервно там перебувають.

- Наступне питання відносно ротацій, оскільки їх вже відбулася велика кількість. Яким ви бачите майбутнє ротацій, чи будуть вони продовжуватися у зв’язку з тим, що вже прийнято нові законодавчі норми?

- Так, певні рішення уже прийняті і введені посади військовий священиків у Збройних силах, Національній гвардії, Прикордонній службі. Але в зоні АТО все ще залишається потреба такого ротаційного перебування священиків. Але тепер у нас буде змінюватися формат ротацій. Туди будуть допускатися і заохочуватися священики з єпархій, які мають власний, єпархіальний або волонтерський автотранспорт. У групах буде не менше 2 священиків. Це дасть їм змогу максимально ефективно провести свій час в бойових підрозділах, звершити великий обсяг душпастирської опіки. А решті священикам це дасть змогу обрати такий спосіб служіння Збройним силам, який передбачає штабні посади по трудовій угоді.

- Окрім Збройних сил України, в яких силових структурах присутні військові священики нашої Церкви?

- Священики присутні в Національній гвардії України, 30 священиків є в Прикордонній службі. 3-4 з них, як я вже говорив, ділять посади навпіл з греко-католицькими священиками. Загальна кількість священиків в усіх силових структурах, враховуючи Збройні сили України, становить 102 священики.

- Військові священики перебувають поруч із військовими на полі бою. Вони благословляють воїнів на бій і підтримують їх після ведення бою. Чи мають капелани якісь особливі слова підтримки для бійців, адже хлопці виходять з бою, але не всі з них мають досвід введення самої війни. Напевно воїни часто звертаються з такими питаннями до священиків?

- Взагалі ця війна відрізняється від класичного розуміння війни, тому що коли ми говоримо про поле бою, то уявляємо собі поле, на яке з одної сторони заїжджає техніка з військовими однієї сили, з протилежної сторони - інші заїхали, і починають на цьому полі воювати. У нас зараз є так-звана лінія розмежування, яка і є полем бою, тому що весь час відбуваються обстріли, відбуваються напади різних терористичних угруповань і зав’язується бій. І оскільки наші священики знаходяться по всіх лініях розмежування, від третьої лінії до нульового рубежа, вони потрапляють в ці обставини: і під обстріли, і коли йдуть напади бойовиків, теж знаходяться десь в тих окопах, бліндажах, там, де знаходяться наші воїни. Самі вони, звичайно, не ведуть ніяких бойових дій. Головна їхня дія - це натхнення, це благословення, це молитва, це освячення, це спілкування. І дуже часто виникає потреба просто вислухати воїна, декількома словами його підтримати. Це і є початок нашої духовної роботи. А далі священик, опираючись на свій життєвий досвіт, на практику, підбирає ті слова, робить ті дії душпастирської опіки, які відповідно допомагають воїнам прийти до себе, повернутися до нормального стану, психологічного і морального.

- Якими ви бачите функції Церкви в питанні психологічної реабілітації воїнів, які пройшли через жахи війни? Що здатні зробити тут священики. Оскільки, я знаю, є деякі протистояння, чи навіть змагання, в доброму сенсі слова, між військовими психологами та військовими священиками. 

- Так, є різні проблеми. Є і психологічні проблеми, є духовні проблеми. Тому священики, навіть ті, які мають досвід, вчаться розділяти ці проблеми. І коли бачать, що це є суто психологічний момент, вони просто зводять такого воїна із психологом і той надає фахову психологічну допомогу. Але є духовні аспекти, в яких психолог, звичайно, не може діяти. Для цього потрібен суто пастир, священик, який має посвячення, який має молитовну практику, який має деякі напрацьовані вміння в духовній царині. А найголовніше вміння - це «трезвіння і збирання ума». Якщо цими речами володіє священик, тоді він може надати повноцінну духовну допомогу воїну, може допомогти йому вийти з посттравматичного стану, провівши в лад свої думки, почуття, волю, і бажання.

- На вашу думку, військові священики перебуваючи в армії, спочатку перебували на добровольчих засадах, тепер на законодавчому рівні. Як ви вважаєте, чи не пройшов час виокремити військових священиків, капеланів, візуально?
 
- Цей час прийшов, дійсно, тому що Національна гвардія, до прикладу, має свої однострої, Прикордонна служба свої. Відповідно священики, перебуваючи в цих підрозділах, крім священичої форми, носять ще й їхню військову форму, але з регаліями і відзнаками Синодального управління військового духовенства, якими вони як раз і відрізняються від військовослужбовців. В умовах збройного протистояння священики обов’язково повинні мати військову форму. Коли ж вони повертаються в зону постійного перебування військової частини на мирну територію, то дана потреба зникає і капелани можуть в військовій частині вже перебувати в своїй священичій формі. Але в деяких моментах для того, щоб індентифікувати себе суто як військового священика, вони можуть поверх священичої форми надівати кітель. Це в пункті постійної дислокації військової частини, щоб було видно, що це є священик військовий, а не цивільний, що він якраз призначений не дотично відбути якийсь захід, а він є той священик, до якого може вільно звертатися військовослужбовець, знаючи, що даний військовий священик посвячений в особливості їхньої військової служби. Тому зараз з мого благословення серед військових священиків Національної гвардії України введено у якості форми одяг темно оливкового кольору - це підрясник, це ряса, може бути камилавка. І коли на цю форму одягається кітель, при необхідності із шевроном, із планкою, з погоном (погон у вигляді хреста), такого священика вже легко ідентифікувати, він є священиком суто Національної гвардії. В Збройних силах України для форми використовують піксель. Тому відповідна форма може бути і для священика. Але в Збройних силах ще не було пропозиції, не було обговорень. Зараз, поки що, однострій для священиків вводить тільки в Національній гвардії України.

- Нещодавно на Львівщині в Золочеві було розпочато спільні навчання військових священиків і військових психологів. Яка мета цих навчань?

- Мета цих навчань - провести узгодження обох структур – Церкви і війська. По-перше, про військових священиків і капеланську службу, наші обов’язки та права, задачі які стоять, - про все це не знають і самі військовослужбовці. Тому на ці навчання прибули заступники командирів, підрозділів  Національної гвардії по роботі з особовим складом. Вони за цей час познайомляться зі священиками, вивчать спектри нашої діяльності в Національній гвардії і будуть більше розуміти, що робить священик в їхньому підрозділі. З іншого боку, це дасть змогу самим військовим священикам познайомитися з специфікою служби Національної гвардії України. Їм будуть донесені деякі моменти із військово-психологічних та військово-гуманітарних предметів. І священик буде йти в свій підрозділ вже володіючи даною базою знань.

- Нещодавно командувач Національної гвардії України Юрій Алеров заявив, що до його підрозділів не беруть капеланів з представників Московського патріархату в Україні. Як ви вважаєте, чи не призведе це до більш активного міжконфесійного протистояння у ситуації, коли Московський патріархат обмежують у доступі до військових частин?

- Такі закиди робляться з боку Московського патріархату. Але вони спростовуються, тому що в будь-якому підрозділі, в якому, наприклад, на штатній посаді перебуває священик Київського патріархату, але є військовослужбовці, які себе вважають віруючими Московського патріархату, наш священик зобов’язаний знайти священика саме їхньої конфесії і запросити для надання душпастирської опіки військовослужбовцям московського патріархату їхнього підрозділу. Тому ніякого порушення прав передбачених законом про свободу віросповідання немає. Крім того, в кожній військовій частині є, як в режимному об’єкті, час для звільнень. Військовий, який йде у звільнення, може подати прохання, щоби потрапити на богослужіння своєї конфесії. Тому, це ще один аргумент, що військові-віруючі Московського патріархату не будуть позбавлені в спілкуванні зі своїми пастирями.

-  Згідно чинного законодавства Церква в Україні відділена від держави. Зараз Церква чітко, особливо це в після майданний період, підкреслює свою громадську позицію. Наскільки зараз, особливо, в період війни, Церква відокремлена від держави? Чи появилися нові нюанси в цьому відокремленні? Чи не спостерігаєте ви певного зрощення Церкви і держави, оскільки зв’язки обох структур набагато ущільнилися за останній період? І взагалі, чи припустимі зв’язки церкви і держави?

- Взагалі, позиція відокремленості існує в багатьох країнах світу, де також в силових структурах діють капелани. Для України це тільки початок капеланського служіння. Побоювання, що таким чином Церква почне впливати на державу, або навпаки держава почне впливати на Церкву і схиляти її до тих, чи інших дій, цілком природні. Але в даному випадку цей процес ми повинні розглядати в духовному та історичному контексті становлення Церкви саме в Київській митрополії з часів князя Володимира Великого. По-перше, саме життя нашої держави і нашого народу характеризується волелюбністю і демократичністю. Диктатура в середині нашої держави практично неможлива. Тому що диктатура якраз і є тією умовою, за якої держава підпорядковує собі Церкву. Це можливо в умовах диктатури або в умовах теократичної держави, чого теж у нас в Київській Русі ніколи не було. Ми ніколи не прийдемо до цієї теократичності, тому що у Церкві є своя функція призначена Богом, у держави - своя, і ми не заміщуємо одна одній, але допомагаємо кожній звершувати свої функції. Церква - це є совість держави, натхненник, це той взірець моралі або той глашатай про Богоугодну мораль, яку повинна мати держава. А держава - це апарат силовий, який допомагає зберігати кордони, безпеку, соціальний рівень свого народу, забезпечуючи всім необхідним для життя. Тому Церква і держава діють за принципом симфонії. Я не бачу якихось проблем перетворення Церкви, Єдиної Помісної, до якої ми прийдемо, у державну структуру.

- Цього року у Верховній Раді зареєстрували так-звані церковні законопроекти. З боку московського патріархату дость негативне ставлення до них і їх називають рейдерськими. Яке ваше ставлення до цих законопроектів?

- Так, є такий ярлик навішаний з боку Московського патріархату, що ось, мовляв, рейдерські закони, тепер розкольники разом з правим сектором і бандерівцями почнуть захоплювати наші церкви. Але в законі чітко визначено, що основою переходу з однієї конфесії в іншу є свобідне волевиявлення парафіян цієї церкви. Не приїжджих з іншого села, іншого районного центру, а саме тих, які живуть в даному населеному пункті, які причетні до цієї церкви. Тому оця свобода волевиявлення являється гарантом того, що перехід, якщо він відбувається, звершується саме представниками громади. Але, бачачи як масово українці змінюють свою прихильність, від Московського патріархату до Київського з причини антидержавної, антиукраїнської позиції Московського патріархату, бачачи, що втрачають вони парафії, вони не хочуть, щоб був прийнятий закон який регулює даний перехід. Хоча такий перехід вже прописаний в законі України. Закон України вже гарантує право про свободу віросповідання, визначення конфесій. А ці, так-звані, церковні закони лише регламентують механізми і нічого нового в наше законодавче поле не вносять. Ніякого рейдерства в цьому не існує.

- На вашу думку, чи будуть сприяти оці, так-звані, «церковні законопроекти» зменшення впливу російської церкви на українців, власне тих українців, які ходять в храми Московського патріархату?

- Якщо віруючий ходить в храм Московського патріархату зі своєї волі, то, звичайно, він хоче чути те, що говориться в храмах Московського патріархату, і на нього ніякого впливу дані закони не будуть чинити. Він зробив свій вибір, він ходить в цей храм, його ніхто не примушує змінювати свою конфесійну приналежність. І ніякий закон нічого не прописує про якесь примусове навернення віруючих з Московського патріархату в Київський патріархат.

- Багато парафій церкви Київського патріархату залишається сьогодні на територіях Криму і Донбасу. Чи мають можливість священики цих парафій, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, опікуватися українськими військовими, чи не обмежені їхні права в доступі до військовослужбовців?

- Звичайно, що їхні права обмежені, тому що ніякої допомоги вони не можуть робити, хіба що дуже таємно, і то під страхом фактично розправи, під страхом попасти в розстрільний список  терористів. З цієї причини Луганський і Донецький архієреї були змушені виїхати з території підконтрольної бойовикам, з Луганська із Донецька, і щоб мати вільну змогу допомагати нашим воїнам. Якщо вони попадуться після такої допомоги, то опиняться в казематах бойовиків. І тому ті священики, які перебувають на окупованій стороні, підконтрольній бойовикам, надають допомогу воїнам української армії, теж можуть потрапити в каземати, якщо дізнаються, про них.   

- У березні цього року Київський патріархату вийшов зі складу Ради душпастирської опіки при Міністерстві оборони. Чи не вплинуло таке рішення на координацію дій між відділом Синодального управління і Міністерством оборони?

- Про дане рішення відразу ж, звичайно, дізналися в Збройних силах України, Генеральному штабі, Міністерстві оборони. Були запитання, на які вони отримали нашу обґрунтовану відповідь. Змін ніяких не відбулося, тому що наша взаємодія відбувається на основі, по-перше, життєвої потреби у священиках Київського патріархату, а, по-друге, на основі тих документів, які були підписані між Міністерством оборони і Київським патріархатом. Зокрема, це меморандум про співпрацю. Тому на основі цього меморандуму ми діяли і раніше, ще з початку 2000-х років, діємо і зараз. 

- У 2015-му році за вашої ініціативи було розпочато проект «Холодноярська Проща». Чи матиме цей проект продовження, чи відбудеться «Холодноярська проща» цього року?

- Цього року проща відбудеться. Ми поки що не плануємо робити її у великих масштабах, тому що кожна серйозна справа має виростати поступово. Тому цього року, щоб поступово розвивати цей проект, проща переноситься на кінець місяця серпня, орієнтовно 24 числа. Можливо й надалі ця проща відбуватиметься вкінці серпня. Запрошуємо всіх прийняти участь в даному проекті.

- От власне запитання відносно Дня хрещення Київської Руси-України 28 липня. Адже цього року нас чекає чергова Хресна хода вулицями Києва. Чи будуть представлені в цій ході військові священики?

- Так. Вперше військові священики будуть йти окремою коробкою, відокремлено від інших священиків. Це для того, щоби бути спільно в коробці із ветеранами АТО, які також братимуть участь у Хресній ході. Військові священики опікуються нашими воїнами, тому їм природньо і притаманно перебувати зі своєю паствою. Цього року ми вперше плануємо сформувати за бажання самих ветеранів АТО дану коробку в Хресній ході. Вони, як віруючі православні християни, будуть нести ікони, хоругви.

Володимир Яцульчак та Ярослав Шевченко