Так, в період пізнього палеоліту, 40–12 тис. р. тому на території правобережної Канівщини виявлено 4 поселення. Серед них—Межиріцька стоянка із залишками чотирьох жител, споруджених з кісток мамонта та багатьма іншими унікальними знахідками (с. Межиріч, 22 км південніше Канева).
Відомі також пам'ятки раннього неоліту (Дніпродонецька). В період енеоліту Канівщина була густо вкрита поселеннями Трипільської культури. Їх зараз виявлено близько 20. Місцеві краєзнавці–дослідники (М. Є. Іщенко) вважають, що на Канівщині склався особливий, локальний варіант цієї культури.
Всі трипільські пам'ятки Канівщини відносяться до пізнього періоду, 32–35 ст. до н. е., так званого періоду «протоміст». Враховуючи порубіжне становище Канівщини в материку трипільської цивілізації (далі на Схід та Південь поширювалась Середньостогівська культура), контактний характер пам'яток Канівщини (в тому числі, Канівського лівобережжя) та фактор «оберненої» теорії зародження держави, характерної для східноєвропейських, лісостепових народів, Канів можна вважати одним із перших «протоміст» Європи.
Численними на території Канівщини є поселення епохи бронзи, 27–10 ст. до н. е., здебільшого Яленої та Середньодніпровської культур4 (її вчені розглядають як варіант культури Шнурової кераміки, носіїв якої ототожнюють з аріями чи індоєвропейцями). Поширені й пам'ятки скіфо–сарматської доби (всесвітньо відомим є Велике Скіфське городище та Мале Скіфське городище на південно–східній околиці міста, і Трахтемирівське городище 6 ст. до н. е.).
В 1899 р. Віконтієм Вячеславовичем Хвойкою була відкрита Зарубинецька культура—перша достовірно слов'янська цивілізація, названа так за першим місцезнаходженням могильника біля села Зарубинці6 (за 45 км на північ від Канева, в 1975 р. затоплене Канівським водосховищем).
З поміж більше 300 пам'яток цієї культури одне з найвагоміших є городище Пилипенкова гора у південно–східній частині Канева.
До найважливіших пам'яток Черняхівської культури (чи доби антів) належить Мартинівський скарб ювелірних виробів 6–7 ст., виявлений в 1909 р. в селі Мартинівка за 25 км південніше Канева (що містив 55 срібних, почасти позолочених предметів). Реальне значення цього скарбу належно ще не оцінене—з ідеологічних міркувань. М. С. Грушевський та інші українські історики ототожнюють носіїв Черняхівської культури з антами, вважаючи їх прямими попередниками українців. У предметах цього скарбу, зокрема, чотирьох чоловічих фігурках, ці історики вбачають характерні ознаки українського етносу (нагрудні вишивки й самі сорочки, пояси з ознаками тризуба, специфічні довгі штани тощо).
Менш відомі Малоржавецький та Грищинецький скарби, а всього ювелірні вироби Черняхівської культури виявлені не менш як в десяти селах Канівщини.
В самому Каневі в 2–6 століттях продовжували існувати поселення, що зберігали в основному традиції Зарубинецької культури. Це ще раз підкреслює феноменальну особливість Канівщини.
З початку 7 ст. Канівщина стає центром формування давньоруської (Київської) держави. Опосередковано про це свідчить гідроніміка краю: Рось і Росава. Ще дві річки—Роська і Раставиця, знаходяться «по сусідству», західніше Канівщини, і входять до басейну Росі. Річки Росава (басейн середнього Дніпра) та Руськова (басейн верхньої Тиси) окреслювали вже тоді південно–західні рубежі Русі, а тепер етнографічні межі України, відповідно річка Нерусса (басейн середньої Десни)—північно–східні рубежі.
На території Канівщини знаходились найдавніші літописні міста Русі: Родня, що згадується під 980 р., Заруб, Товарів. До кінця 10 ст. академік Б. О. Рибаков відносить заснування міста–фортеці з абсолютно непрозорою, загадковою назвою Ліпляве , яке з півдня прикривало підхід до Зарубинецького броду—єдиної пішої переправи на всьому протязі Дніпра.
В княжому місті Родня завершилась перемогою князя Володимира та загибеллю Ярополка майже 8–річна війна за владу між синами Святослава Хороброго.
Ініційована Ярославом Мудрим Пороська оборонна система, збудована остаточно в 1032 р., в значній мірі проходила територією Канівщини. На даний час виявлено 13 міст, що були укріпленими пунктами по всьому її периметру, в тому числі м. Товарів (тепер с. Межиріч), городище на території сучасного села Кононча і, можливо, Родня (або Родень). Місцеві краєзнавці–дослідники (В. М. Тихонов) піддають сумніву існування цього міста із середини 11 ст. Відомі фахівці вважають, що «заснований у другій половині 11 в. Канів перейняв значення сусідньої Родні»14 . А М. С. Грушевський навіть зазначає: «Правдоподібно, стояв він (тобто Канів) з 11 ст. на тій же Княжій горі, де стояла Родня, а далі на північ Канівський замок перенесено вже чи не за литовських часів».
Перша письмова згадка про Канів (під сучасною назвою) наводиться в Києво-Печерському патерику. За дослідженнями історика Юрія Юхимовича Мариновського (м. Черкаси), ця загадка стосується подій 1084-1085 рр.
Перша документальна (в Іпатіївському літописі) згадка про Канів належить до 1144 р., коли за великого князя Київського Всеволода Ольговича було закладено на теперішній Замковій горі Юріївський собор. Він, із значними змінами, зберігся до наших днів, змінивши (після відбудови) назву на Успенський.
З цього часу Канів стає не лише одним з найважливіших торговельних центрів Київської Русі (бо стояв на перетині Грецького, Залозного та Соляного міжнародних торгових шляхів).
Він є центром удільного князівства, «великим військово-феодальним центром, виняткова роль якого в історії Давньоруської держави визначалась вже самим розташуванням».
Нарешті, Канів став центром єпархії, в ньому знаходилась єпископська кафедра. («Про їх тобто Канева та Юріїва—нині Біла Церква важливе значення можна судити з того, що обидва міста були центрами єпархій і в них сиділи єпископи.»).
Канів стає центром збору руських дружин для походів проти степових кочівників, а з «1155 року він відомий як офіційне місце зустрічей (переговорів) руських князів з половецькими послами».
Показово, що ні сюжет, ні основні персонажі світового шедевру—поеми «Слово о полку Ігоревім» не мають до Канівщини жодного відношення, але ім'я краю в творі все ж фігурує.
Канів, зокрема, був княжим уділом внуків Володимира Мономаха—Гліба (сина Юрія Долгорукого) та Мстислава (сина великого князя Київського Мстислава). Удільним князем в юні роки був і син останнього—знаменитий Роман, засновник (в 1199 р.) Галицько–Волинської держави, якого літопис називає великим князем, царем на Русі, самодержцем всея Русі (причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього).
Із когорти осіб некняжого роду, що пройшли через Канівщину і прославили всю Україну-Русь, слід назвати Климентія Смолятича, другого (після Іларіона) митрополита Київського і всієї Русі з числа корінних українців-русинів, в 1147–1154 рр., поборника незалежності (автокефалії) християнської церкви України-Русі (від Візантії), славного проповідника, оратора, книжника і філософа «такъ якоже въ Русской земли не бяшетъ» (Іпатіївський літопис).
А ще, що особливо важливо для нас — К. Смолятич прийшов до Києва з Канівщини: до обрання першоієрархом церкви Климентій був ченцем Зарубського чоловічого монастиря Пресвятої Богородиці.
В літературі домінує думка, що в результаті нашестя військ Бату Саїн-хана в 1239—1240 рр. На Україну міста Канівщини були зруйновані і знищені. Сам же Канів був перетворений монголами Золотої Орди в резиденцію баскаків, ставши таким чином, символом прокляття для всієї колишньої імперії Київська Русь (від Біломор'я й Балтики до Чорного моря, Кавказу й Дунаю).
Сам факт перебування в Каневі колоніальної адміністрації (баскацтво було ліквідоване самою Золотою Ордою на початку 14 ст.) є певним застереженням щодо повної руйнації краю під час навали.
Між іншим, саме до цього періоду відноситься поява містечка Таганча (тепер село; назва, до речі, тюркського походження).
З 1362 р. Канівщина опиняється в складі Великого Князівства Литовського, Жемайтійського і Руського, в якому сам Канів стає центром обширного староства, що розташувалось по обидва боки Дніпра, з укріпленою фортецею часів князювання Вітовта (1392—1430). Після падіння Константинополя (1453 р.), на який була орієнтована велика торгівля Канівщини, значення міста Канева підупадає. А Ю. Ю. Мариновський твердить, що на все 15 ст. нема жодної згадки Канева в документах.
Проте вже на рубежі 15 - 16 століть Канівщина стає, поруч із Черкащиною, одним із перших і найважливіших центрів формування українського козацтва.
Із прибуттям у край овруцького шляхтича Остапа Дашкевича (близько 1503 р.) та призначенням його канівським старостою в 1511 р. (в 1514 р. він, за сумісництвом, став ще й черкаським старостою), Канівщина перетворилась в один з найбільших центрів опору турецько-татарській агресії.
Славу Дашкевичу принесла не лише успішна оборона краю, що спиралась на ним же відбудовані і збудовані замки. (Вона, за великим рахунком, не могла бути успішною). Найбільше прославився «Євстафій» своїми походами проти татар, турків та їхнього союзника—Московії (в 1515 і 1521 рр.). А в 1533 р. на Петровському сеймі в Польщі Дашкевич виступив з простою і геніальною ідеєю: зберегти Україну від повного знищення (а, разом з нею, і Польщу і Литву), необхідно спорудити твердиню-фортецю в пониззі Дніпра. Це була ідея Запорозької Січі!
З огляду на сподвижницьке життя народна традиція називає О.Дашкевича першим козацьким гетьманом. Хоч більшість своїх звитяжних походів Дашкевич організував спільно з іншими старостами, зокрема, братами Лянцкоронськими: Предславом (Хмільник) та Станіславом (Кам'янець).
Ймовірно, коли в битві з татарами в 1516 р. «запорожці» вперше в Європі застосували порохові ракети, брали участь і козаки Канівщини. Непрямим, але дуже вагомим доказом того, що канівці спричинились до цього, є одна з найвищих концентрацій в краї таких, тепер уже незвичних, найменувань: Гута (Михайлівська, Межиріцька, Стара …), Буда (Горобіївська, Поташнянська), Рудка, Ржавець (Малий, Великий) і, що особливо важливо, Гамарня. Правда, відсутні «Бурти», але вони розміщені не так далеко звідси—села з такою назвою є в Кагарлицькому, Яготинському, Кременчуцькому та Шполянському районах (тобто половина всіх по Україні!).
Слід підкреслити обставину, яка особливою мірою спонукала канівців та черкасців шукати вихід перед постійною загрозою турецько-татарської агресії. Справа в тім, що саме повз ці міста тягнувся із пониззя Дніпра і далі повертав на Захід правим берегом Росі (аж до Львова і Кракова) найбільший в той час у світі шлях (шлях мук і крові), яким ординці гнали наших бранців на ринки работоргівлі—це Чорний шлях.
Лівобережну Канівщину «досягав» інший кривавий шлях—Муравський. Третій, Кучманський, проходив лівим берегом Південного Бугу, четвертий, Волоський (чи Покутський), прямував лівобережжям Дністра… Всі вони були дорогами стогону і сліз знедоленої України, але найбільшим був Чорний…
О. Дашкевич помер в 1535 р. і похований, найімовірніше, біля Успенського собору в Каневі. Його ідея (Запорозької Січі) була реалізована лише в червні-липні 1556 р., іншим славетним канівцем, князем Дмитром Івановичем з містечка Вишнівець (тепер Тернопільська обл.). Бл. 1550 р. він був призначений канівським і черкаським старостою, почав розбудовувати замки — і швидко впевнився в малокорисності цієї справи. Зібравши канівських і черкаських козаків, він і реалізував ідею Дашкевича, змурувавши кам'яну фортецю на острові Мала Хортиця.
Хоч цей замок татари з турками незабаром зруйнували, а самого Байду–Вишневецького, за наказом султана, стратили (після 15 жовтня 1563 р.), Січ вже не припиняла свого існування в пониззі Дніпра аж до чорної ночі 4 червня 1775 р.
Заснування реєстрового козацтва відбулося виключно на Канівській землі – остаточно в 1578 р., коли королівським універсалом були сформовані перші два полки на державному утриманні, виділена резиденція (м. Трахтемирів), призначений гетьман і, за усною традицією, козацтво наділялось клейнодами.
Характерно, що ця подія відбувалась на тлі двох інших і, безсумнівно, була ними продиктована. Перша—це Лівонська війна, що затягувалась, і потребувала нових сил—козацьких. Друга—це поспішна страта з відома польського короля козацького лицаря Івана Підкови (Івоніки Нікоари, з молдавського знатного роду), що мала місце у Львові 18 червня 1578 р. Страта мала нечуваний резонанс: вона вилилась в загальнонаціональну скорботу: І.Підкову як першого народного героя, несли, відспівуючи, через всю Україну й поховали в Каневі. Стефан Баторій мав підстави боятись вибуху загального гніву, і «трахтемирівський» універсал був своєрідним громовідводом у справі втихомирення козацтва і всього народу.
Дещо пізніше на Чернечій горі заповів себе поховати наставник і побратим І.Підкови—козацький гетьман Яків Жах (Шах).
В 1602 р. Канів став місцем вічного спочину гетьмана Самійла Кішки, запорізького характерника (за походженням, очевидно, брацлавського шляхтича), оспіваного в народній думі, згідно якої 25 років був прикований до турецької галери. Вирвавшись звідти в 1599 р., в найтяжчий час для козацтва зумів підняти Січ, добився реабілітації реєстровців та повернення Трахтемирова. (Після страти Северина Наливайка козацтво опинилось фактично під забороною). Здійснивши кілька походів Самійло повернув і примножив міжнародну славу козацтву.
М. С. Грушевський вважає С. Кішку попередником П. Сагайдачного у справі творення української козацької державності.36 Із Трахтемировим пов'язана діяльність визначного гетьмана Петра Сагайдачного та його соратників: церковного діяча й дипломата Єзекіїля Курцевича, архімандрита Трахтемирівського монастиря (1616—1620 рр.), «людини світової, освіченої, бувалої», та Михайла Дорошенка, полководця й майбутнього гетьмана.
За умовами Куруківської угоди 26 жовтня 1625 р. у центрі України утворювались 6 полків-окрýг із внутрішнім самоуправлінням, що разом склали особливу адміністративно–територіальну систему в складі Речі Посполитої. Причому загальновійськові артилерія з обслугою та військова музика розташовувались в Каневі. Цілком очевидно, що загальнореєстрова військова старшина начолі з гетьманом—Михайлом Івановичем Дорошенком, також розміщувались в Каневі. Фактично це означає, що Канів ставав столицею реальної територіальної козацької автономії України, що зароджувалась.
В 1630 р. Канівщина стала ареною жорстоких боїв: королівські війська Речі Посполитої в особі Тараса Трясила (Федоровича) та його повстанської армії зустріли гідного суперника. Це було найвище піднесення українського національно-визвольного руху кінця 16—першої третини 17 ст. Воно увінчалось визначною перемогою. Шкода, що наступникам Т. Трясила—гетьманам І. Кулазі, І. Сулимі, П. Павлику, Я. Острянину не вдалося ні примножити слави Тараса, ні навіть утримати вже здобуті Трясилом досягнення. Всі чотири козацькі вожді були пов'язані із Канівщиною, а Кулага й Острянин, як припускають, знайшли у Каневі свій трагічний—і вічний спочинок.
В роки Національно–визвольної війни 1648—1657 рр. (під проводом Б.–З. Хмельницького) Канівський полк, як військова одиниця, був одним з найбільших в українській козацькій армії. Він налічував 16 сотень і 2957 козаків.
Як адміністративна одиниця Канівський полк займав винятково важливе стратегічне становище в центрі України, маючи 4 великі переправи через Дніпро.
Саме із 6 первісних полків (в тому числі Канівського), що постали за Куруківською угодою, розпочав Богдан Хмельницький творення Української козацько-гетьманської держави в 1648—1649 рр. В самому Каневі Богдан побував, принаймні, двічі.
Канівське козацтво, очолюване полковниками Юрієм Голубом, Семеном Савичем (Савицьким, з липня 1648 р.), Федором Стародубом (з липня 1653 р.), Андрієм Бутенком (з січня 1654 р.) брало участь в битвах під Пилявцями та Зборовом, в облогах Львова, Замостя, Збаража та в інших боях визвольної війни.
В часи Руїни (1657—1687 рр.) Канівщина стала місцем запеклих боїв як між різноманітними претендентами на гетьманську булаву, так і між чужоземними зайдами—агресорами (Польща, Московія, Крим і навіть Молдавія).
Причому в цій ганебній гризні за булаву сходились по обидва боки барикади і найближчі родичі. Так, 26 липня 1662 р. на Канівському Лівобережжі, в районі села Решітки, відбулася жорстока битва між лівобережними козаками та їх союзниками московитами на чолі з Якимом Сомком та правобережними козаками із ляхами на чолі з Юрієм Хмельницьким. Формально дядько, Яким, переміг свого рідного небожа. Фактично ж обидва зазнали страшної поразки.
«І так там згибло войска, з руки Хмельницького так козаков, як і ляхов тисячей болше двадцяти, же аж от смраду трупу єго ку Днепру трудно было приступити, а инній труп аж на Запорожже позаносило»—так прокоментував підсумки битви анонімний літописець (промовчавши, звичайно, про втрати відверто симпатизованого ним Сомка).
Цей кривавий епізод лише започаткував епоху Руїни в нашому краї. В 1664—1665 рр. польськими військами та їх козацькими союзниками (підлеглими гетьмана П.Тетері–Моржковського, зятя Б.Хмельницького) був стертий з лиця землі славнозвісний Трахтемирів з околицями. Навесні 1664 р. військами лівобережного гетьмана І. Брюховецького (при житті Б. Хмельницького—ординарця гетьмана, якого Богдан любив, як рідного сина) в компанії з московськими військами були спалені Черкаси. А з 31 травня 1664 р. Брюховецький захопив Канів. В умовах облоги та майже безперервних боїв лівобережні козаки та московити утримували наше місто аж до Андрусівського перемир'я 30 січня (9 лютого) 1667 р. Надалі контроль над Правобережною Канівщиною—імовірно, батьківщиною своїх діда і батька, встановлює знаменитий гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, прозваний Сонцем Руїни. (Праправнучка його, Наталія Миколаївна Гончарова, була дружиною Сонця російської поезії О. С. Пушкіна).
Під час одного з приїздів у «отчий край» П.Дорошенко, без достатньої охорони, наткнувся на татарську орду і змушений був закритись в замку містечка Кононча. Лише волею випадка великий гетьман залишився живим.
В 1669 р. в Канівському монастирі перепоховано прах митрополита української православної церкви Діонісія Балабана, а сам Канів на 5 років (до 1674 р.) став місцеперебуванням митрополита Йосипа Нелюбовича–Тукальського4, послідовного прихильника незалежності української церкви і держави та Петра Дорошенка.
Становище Канівщини невпинно погіршувалось, особливо з 1672 р., в результаті безперервних бойових дій та набігів татар, московитів та поляків з їхніми маріонетками—гетьманами П. Суховієм, Д. Многогрішним (з 1672 р. І. Самойловичем) та М. Ханенком.
19 лютого 1674 р. Правобережна Канівщина була зайнята військами І. Самойловича та Г. Ромодановського.
В серпні того ж року відбулась 5–а за рахунком Переяславська рада, яка уп'яте возз'єднала Україну з Московським царством.
Проте чергове возз'єднання призвело до великої війни з Туреччиною, яка (з 1669 р.) протегувала П.Дорошенкові. Ареною війни стала Правобережна Україна, і без того зруйнована, спустошена й обезлюдніла більш як чвертьстолітньою війною. Московія зазнала поразки.
В ході другого Чигиринського походу Турків частина татар та козаків Ю.Хмельницького (на чолі з Павлом Яненком) 14 (4) вересня 1678 р. штурмувала м. Канів. «В страшному бойовиську полягли майже всі канівці» . 7 (17) вересня був взятий монастир, можливо, останній оплот оборони. При цьому мученицькою смертю загинув архімандрит Макарій Токаревський, уродженець м. Овруча. Пам'ять його вшановується 20 вересня (в т. ч. й Московською церквою, до якої Макарій не мав ніякого відношення, будучи ставлеником Д. Балабана та Й. Нелюбовича–Тукальського—непримиренних противників Москви)
Успенський собор було зруйновано, а Канів—стерто з лиця землі, як перед цим—Чигирин, Черкаси, Трахтемирів. В 1680 р. Московія провела кампанію «великого згону» на придніпровському Правобережжі—рештки уцілілого населення силоміць переганялись на лівий берег.
За умовами «Вічного миру» між Московським царством та Річчю Посполитою 6 (16) травня 1686 р. широка смуга землі вздовж правого берега Дніпра між Стугною й Тясмином оголошувалась нейтральною, безлюдною зоною, а 12 колишніх міст в цій смузі (в т. ч. Канів, Cтайки, Ржищів, Трахтемирів, що входили до Канівського полку, а також Мошни, Черкаси, Чигирин) не підлягали відновленню.
Прикордонні війська з боку Москви та Польщі жорстко стежили за дотриманням режиму цієї зони, час від часу влаштовуючи (особливо Москва) набіги та облави на поодиноких поселян у Правобережній пустелі. Так трагічно завершилась велика історія Канівщини.
(Спроби багатьох дослідників виявити якусь причетність правобережної частини нашого краю до будь–яких історичних подій між 1680 і 1750 роками серйозних підстав не мають. Дуже сумнівні і спроби виявити відголоски великої історії в нашому краї з 1750 р. й по нині).
Нове відродження міста й околиць почалось з 1714 р., коли Правобережна Україна остаточно перейшла до Польщі (разом з «нейтральною зоною»). Залюднення й відбудова Канівщини були дуже повільними, кволими й суперечливими. Канів став центром однойменного староства, проте вище становища третьорядного містечка він вже ніколи не піднімався.
Залюднювався Канів частково за рахунок повернення втікачів та репатріантів з Лівого берега. (І сьогодні карту України прикрашають села Великі та Малі Канівці біля Чорнобая, Канівщина біля Золотоноші, Канівщина біля Прилук, Канівське під Запоріжжям, Канівцеве за Харковом і навіть станиця Канівська на Кубані.)
Частковому поверненню канівців сприяло посилення кріпосництва та свавілля російської колоніальної адміністрації на Лівобережжі у 18 ст., а також надання магдебурзького права Каневу в 1742 р. та деяких пільг (на перших порах) населенню Канівщини польською владою.
В подальшому часі круговерть великих подій певним чином зачіпала й Канівщину.
Так в 1750 р. містечко Таганча було взято загоном гайдамаків О.Ляха (з Корсуня). Поступово гайдамацький рух охопив все Правобережжя України і навіть перекинувся на Лівий Берег, поневолений в той час Росією.
Зокрема, 15 років на Полтавщині (аж до 1783 р.) діяв гайдамацький загін овіяного легендами Семена Гаркуші. Кілька разів С. Гаркуша навідувався у Ліпляве; причому одного разу здійснив напад, за іронією долі, на маєток заможних козаків Лівицьких, правнуком яких був один з керівників Української Народної Республіки (останнй глава уряду) в 1918—1921 рр., соратник і спадкоємець С. В. Петлюри—Андрій Миколайович Лівицький.
Під час Коліївщини правобережну Канівщину звільнили від польсько–шляхетського панування загони отаманів Микити Швачки, Андрія Журби, а 20 червня 1768 р. загін гайдамаків на чолі з Семеном Неживим штурмом оволоділи канівським замком. Сам замок був дерев'яний, згорів, і після цього вже не відновлювався. Нащадкам «на пам'ять залишилось урочище «Варшавка»—як переповідають старожили, ще гігантська воронка—яр, що утворився в результаті потужнього вибуху порохового складу в арсеналі замку (підірваного козаками С.Неживого). Пізніше у воронці виник цілий куток «Варшавка», який більшовицькою владою на поч. 1920-х р. був перейменований у вулицю Пролетарську.
Крім Канева, пам'ятки Коліївщини збереглися в козацькому селі Голяки (руїни укріплень).
Поразка Коліївщини (з–за зради донських козаків під Уманню) прискорила дві події світового значення: падіння Польщі як держави та загибель Запорозької Січі.
Як останній шанс мирним, дипломатичним шляхом порятувати Річ Посполиту слід оцінювати подію, яка мала відбутись у Каневі, на Грецькій горі 25 травня 1787 р.
В цей день відбулась помпезна зустріч з останнім польсьмким королем Станіславом Августом Понятовським всемогутньої на той час російської цариці Катерини (справжнє ім'я Софія–Фредеріка–Августа Ангальт–Цербет). Ескорт цариці, що плив з Києва по Дніпру, складався із 22 мачтових галер та кількох сотень менших і дрібних суден і човнів, що ледве вмістились у «три версти».
Серед осіб, що супроводжували царицю були незмінний в останні роки фаворит князь Потьомкін, князь Барятинський, граф Безбородько, граф Чернишов і т. п., за даними місцевого історика–дослідника В. Є. Загорулька, Олександр Суворов, відомий полководець, який під час цієї подорожі навіть зійшов на берег в містечку Прохорівка, щоб привітати свого відставного солдата.
Польський король, по пам'яті колишнього фаворита цариці, хотів добитись відстрочки падіння агонізуючої Польщі. Проте Катерина навіть не зійшла на берег, не осквернивши тим самим священної землі гетьманів і Тараса. Доля Польщі вже була вирішена.
А в пам'ять про перебування московської володарки в краї Грецька шора, на якій з веління Понятовського, було споруджено бутафорний палац, стала називатись Московкою.
В 1793 р., в результаті другого поділу Польщі, Правобережна Україна перейшла до Росії. На становище Канева зміна окупанта не позначилась.
Хоча в 1793—1796 рр. (конаючи, Катерина II встигла підписати акт про скасування статуса повійтового центру в Каневі) та в 1837—1921 рр. Канів був центром повіту, він і далі залишався третьорядним містом. Про це свідчить не лише відсутність значних підприємств, культурних, освітніх, медичних закладів, але й кількість населення—5168 жителів в 1849 р. Це майже в два з половиною рази менше, ніж в далекому і грізному 1622 р. (Коли Канів був більший, ніж, наприклад, Черкаси). Інші міста Центральної України за цей час, навпаки, зросли у 2—4 рази (Черкаси, Умань, Полтава, Біла Церква, Чернігів, Київ).
Влітку 1845 р. пароплавом по Дніпру вгору плив Тарас Шевченко. Незрівнянна краса Канівських гір глибоко полонила вразливу душу поета … Дещо пізніше пережиті враження вилились на папір у чарівній поезії «Сон» («Гори мої високі»), що став довічною мрією співця про Канівські гори. Прибувши в Переяслав, поет восени того ж року несподівано тяжко захворів. Про всяк випадок він навіть написав «Заповіт» (25 грудня 1845 р.). Поетів приятель лікар Андрій Йосипович Козачковський вилікував, виходив Тараса. Але вже іншого заповіту Шевченко (ні усно, ні письмово) не створював.
Ось так, за наполяганням Варфоломія Шевченка та Григорія Честахівського, Канівська Чернеча гора стала 10 (22) травня 1861 р., о 19-й годині місцем вічного спочинку народного поета—Кобзаря.
(В літературі, в т. ч. й енциклопедичній, гуляє хибна за змістом і дещо принизлива для міста Канева думка, нібито Чернеча гора з могилою та музеєм Т. Шевченка знаходяться поблизу, під чи біля Канева. Насправді з найдавніших часів і по цей день територія Чернечої гори входила у межі міста. Інша справа—так це ділянка під забудову, яку Шевченко збирався купити в межиріцького поміщика Никодима Павловича Парчевського. Вона знаходилась справді за межами міської риски, ближче до Пекарів. Але ж це зовсім різні речі!)
Майже всі наступні, хоч скільки–небудь значні події, що відбувались на Канівщині чи стосувались Канівщини, пов'язані з іменем Тараса Шевченка.
Так, 8 (20) червня 1891 р. на Чернечій горі харківськими студентами Іваном Липою, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком та київським студентом Віталієм Боровиком було започатковано Братерство Тарасівців — таємну організацію, якій в близькому майбутньому судилось стати попередницею («предтечею») всіх найважливіших національних партій, течій і рухів, що незабаром, після епохи українофобних актів і терору 1862—1894 рр., розбурхали, розворушили всю Україну, а дещо пізніше, в 1917—1921 рр., очолили Визвольні змагання українського народу.
Безпосередніми діячами цього Братерства стали найпослідовніші українські патріоти, неперевершена (й понині) еліта інтелігенції, нації в Наддніпрянській Україні: Борис Дмитрович Грінченко, Микола Іванович Міхновський, Михайло Михайлович Коцюбинський, Володимир Іванович Самійленко.
Активними прихильниками тарасівців стали представники майже всього цвіту інтелігенції Східної (Підросійської) України початку 20 ст. (М. В. Лисенко, С. В. Петлюра, Леся Українка …), і, навіть, на певний час, у «громадівський» період своєї діяльності майбутній «більшовик № 1» в Україні Микола Олексійович Скрипник.
На тлі щирого паломництва до могили Тараса Шевченка в кінці 19—на початку 20 століть (яке нерідко вимагало від людей мужності і навіть жертовності—не те, що в нинішні часи), якось зовсім неприродно виглядає незвично криклива кампанія напередодні 100-річчя з дня народження Кобзаря. Її підняли великоросійські більшовики…
…Особливо великий клопіт мали місцеві ленінці із вулицею: назвати дорогу від центру до Чернечої гори ім'ям свого вождя було незручно й неефектно, бо в народі її давно називали «шляхом до Тараса». Вона і стала вулицею імені Шевченка. Та хіба може бути вулиця національного поета (хай навіть і Шевченка) бути рівною, чи, навіть, довшою за вулицю вождя світового пролетаріату ?!
Вихід було знайдено оригінальний: в невеликому тоді Каневі, розтягнутому вздовж Дніпра, за осноу було взято іншу дорогу, що перетинала Канів з центру на захід. До неї було приєднано Бобрицький узвіз (проходив вниз мимо лікарні), частину вул. Київської (до магазину Краковича), частину вул. Дунайської (до р. Дунаєць), завулок, що веде до райсільгоспуправління, нарешті, в західній околиці Канева—завулок, що веде до ветлікарні та частину шосе у бік Бобриці (що в межах селища). Вийшла справді гігантська вулиця, імені Леніна (набагато довша, ніж Шевченка!) і ця епопея з вулицею в Каневі є теж феноменом української історії. В Києві навіть після всіх перетурбацій, пов'язаних із вкороченням бульвару імені Шевченка (між іншим, він і сьогодні починається пам'ятником Леніну), вулиця Леніна була все-таки коротшою на кілька метрів
Підготував Стрипко Я.І.
Немає коментарів:
Дописати коментар