Польща — Україна: війна пам’яті

Що заважає українсько-польському порозумінню і чи є вихід із патової ситуації

19 липня в центрі Варшави можна було почути доволі цікаві вигуки: «Волинську різанину пам’ятаємо», «Бандерівцям не дамо жити», «Людобуйцям Нюрнберг», «Операція «Вісла» була слушною», «Справа кресів — національна справа». Всі ці україноненависницькі гасла скандували кілька десятків екзальтованих поляків різного віку, махаючи прапорами «Національно-радикального табору» (Obóz Narodowo-Radykalny) та «Всепольської молоді» (Młodzież Wszechpolska), які вирішили відзначити в такий спосіб 74-ті роковини Ludobójstwa ukraińskiego (українського людиновбивства), як тут дехто полюбляє називати польсько-український конфлікт на Волині 1943 року, більш відомий як Волинська різанина. Очевидці повідомляють, що організатором антиукраїнської вуличної ходи виступив старий «друг» українського народу — ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський. Він не раз був помічений в організації таких випадів проти українців і є їх давнім ідеологом і натхненником.

Власне, нічого екстраординарного й не трапилося. Схожі акції відбуваються в Польщі дедалі частіше, і до них уже можна було б звикнути. Врешті, хворі є в кожному суспільстві. Втім, стався дивний збіг. Подібна акція, щоправда трохи під іншим соусом, планувалася напередодні варшавської і в Києві. За твердженням СБУ, на замовлення спецслужб РФ кілька десятків проплачених хуліганів мали закидати польське консульство димовими шашками й залити червоною фарбою. Безумовно, у переддень відзначення в Польщі Ludobójstwa ukraińskiego така атракція була б дуже навіть не зайвою для ще більшого загострення польсько-українських відносин. І комусь, мабуть, дуже хотілося все це провернути. На щастя, українські правоохоронці спрацювали бездоганно, зупинивши провокаторів ще на під’їзді, тож консульство не постраждало. Натомість польські правоохоронці вдали, що все «пєнькно», і лише спостерігали та слухали. Чи були ці дві акції елементами однієї міжнародної провокації, наразі невідомо. Але, знаючи, хто нині фінансує антиукраїнську діяльність більшості радикальних структур Європи, зокрема й у Польщі, можна припустити, що ноги ростуть таки з одного місця.

Втім, це лише припущення. Адже ті, хто стежить за розвитком українсько-польських відносин, не дадуть збрехати, що вони нині далеко не ідеальні. Польща помалу перетворюється з адвоката України у світі на такого собі не надто люб’язного сусіда, у якого щодня з’являється дедалі більше претензій до України. Яскравий приклад — недавнє одкровення очільника МЗС Польщі Вітольда Ващиковського в інтерв’ю виданню wPolityce. «Наше послання дуже чітке, — сказав пан міністр, — з Бандерою ви до Європи не увійдете». Схожий меседж не так давно озвучив і голова провідної партії Польщі «Право і справедливість» Ярослав Качинський, заявивши, що глорифікація імені Степана Бандери в Україні може завадити євроінтеграційним прагненням України. Майбутнє польсько-українських відносин, мовляв, «під питанням» через трактування в Україні власної історії, зокрема ролі УПА.

Коментувати такі потоки свідомості було б абсурдно. Адже йдеться про пряме втручання в українські внутрішні справи. Трактування історії — це взагалі дуже інтимна справа, і чужому в неї краще носа не пхати. Втім, багато хто в Польщі так не вважає. І не лише тому, що за багато років польська сторона, на жаль, звикла до певного дисбалансу. Ніде правди діти, рівноправності й паритетності в українсько-польських відносинах ніколи не було. За правління Кучми, Ющенка і тим паче Януковича національні тонкощі в стосунках із сусідами наших офіційних осіб не цікавили. Всілякі дражливі історичні моменти були лише розмінною монетою, адже це було вигідно всім, чим залюбки користалися сусіди.

Ціна гідності

Все змінилося в 2014-му, коли українці показали зуби. Спочатку це викликало захват, але згодом зусібіч полилися претензії і звинувачення, що українське суспільство занадто радикалізувалося й повиймало з нафталіну свої фобії. Почути такі претензії від одвічного ворога, з яким зрештою дійшло до двобою, — це одне і це навіть надихає. Але дістати зненацька під дих від того, кого вважаєш другом, було несподівано й боляче. І питання зовсім не в радикалізації чи фобіях. Нині Україна відстоює свою незалежність, у її громадян, природно, з’явився державний інтерес. Вони нарешті стали усвідомлювати важливість певних історичних моментів і постатей, які не без допомоги добрих сусідів довший час або стирали з пам’яті, або маргіналізували. Врешті, українці наново відкривають своїх героїв, які їх надихають на нові подвиги. Без того вистояти у двобої із сильнішим ніяк. Але це не може сподобатися тим, для кого ті герої є заклятими ворогами й хто не допускає, що колишні пахолки мають право самостійно проектувати свою долю так, як вважають за потрібне.

   Природно, що на такому тлі багато питань, які ще вчора, здавалося, для міжсусідських відносин не мали жодного значення, для польської сторони миттєво критично загострилися й змиритися з цим вона не може.Саме тому починаючи з 2014 року окрім окупації Криму та вторгнення РФ на Донбас у нас стала простежуватися лінія ускладнення відносин із Польщею, насамперед у царині гуманітарної політики. Поляки на різних рівнях, на жаль, демонструють неготовність приймати той факт, що ми як незалежна держава можемо самостійно трактувати свою національну історію, що нам для цього не потрібні порадники, з якими погоджуватимемо, як нам ставитися до тих чи інших питань. Спроби українців донести думку про те, що ми повинні домовитися: є речі, які ми не узгоджуємо і які будуть неприйнятними для поляків у питаннях української внутрішньої політики й для українців у питаннях польської внутрішньої політики, а отже, ми не ліземо до них із тим, які пам’ятники ставити перед Сеймом, а вони, своєю чергою, мусять зрозуміти, що ми самостійно визначатимемося з нашою історією, зокрема історією XX століття, на жаль, не знаходять розуміння. І те, що зараз відбувається в наших двосторонніх відносинах, показує: доки не з’явиться порозуміння бодай щодо основних, базових принципів, які українці пропонують взяти за основу налагодження відносин, як-от паритетність, рівноправність і взаємоповага до внутрішньої політики, котрими зараз і не пахне, говорити про якесь порозуміння в конкретних випадках немає сенсу.

Сусідські клопоти

На жаль, загострення відносин між обома народами є наслідком багатьох (і не лише історичних) процесів. Зокрема, Польща сьогодні переживає доволі складний етап державного становлення. Суспільство роздирається суперечностями, багато з яких зумовлені надмірним втручанням польського костелу у внутрішню політику держави. Саме ця надзвичайна інтегрованість костелу, його присутність у порядку денному польської політики й спричинили капітальний крен вправо, який нині спостерігаємо. Надзвичайне заглиблення в польську історію, роздирання старих ран польського суспільства виштовхнули назовні цілу низку історичних комплексів, які екстраполюються на політику, зокрема й зовнішню. Польські праві, насамперед правляча ПіС, навіть не заперечують, що популярність цих тем була привнесена саме з костелу, тому що він постійно порушував їх, намагався зробити публічними й перевести в царину політики. Як влучно сказав якось голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа: «У Польщі перемогли фантомні болі депортованих зі східних кресів». Усе це було піднесено до такого градуса, подекуди месіанства й українофобії, що сьогодні Польська держава не може публічно здати назад, бо то рівнозначно політичному самогубству. Всі ті проблеми були внесені до порядку денного, і на них спекулюють політичні гравці. Хоча, з одного боку, вони розуміють, що приречені на співпрацю з українським суспільством та Українською державою, бо, як не крути, Україна є буфером, що захищає від агресивної РФ; що геополітичне лідерство Польщі можливе лише в співпраці з Україною, без неї вона від суб’єктності переходить до об’єктності, тому з українцями має бути не просто якийсь діалог, а ефективна співпраця. І є певні політичні кола, які хотіли б налагодити цей адекватний конструктивний діалог та співпрацю на базових принципах. З другого боку, нинішній польський політикум, на жаль, не може собі цього дозволити, бо він у пастці. Та сама ПіС, яка підняла на-гора ці дражливі теми, нині серйозно підпирається ще більш популістським «Кукізом», що грає на крайньому правому фланзі, та цілою низкою схожих політсил, і є небезпека, що після чергових виборів у Польщі до влади прийдуть партії ще більш праворадикальні. Очевидно, що це чудово розуміють у ПіС і роблять усе, аби не бути усунутими й розтоптаними на політичній шахівниці своїм же електоратом. Як наслідок — маразм лише набирає обертів, емоції зашкалюють, прагматизму немає.

На зламі

Черговим і, мабуть, переломним моментом у польсько-українському напруженні стали події в Грушовичах. 26 квітня представники польських шовіністичних організацій під патронатом місцевого війта й за мовчазної згоди поліції зруйнували на цвинтарі поблизу Перемишля надгробний пам’ятник воякам УПА, який до цього вже плюндрували вандали. Грушовичі не стали чимось новим. То лише одна з цілої низки подій 2014–2017 років, коли в Польщі було скоєно 15 актів вандалізму над українськими місцями пам’яті. Але ця точка показала: якщо Україна не реагуватиме на події, які розгортаються в царині політики національної пам’яті, зокрема ті, що стосуються українських місць пам’яті на території Польщі та польських на території України, ситуація погіршуватиметься.

Звісно, раніше також траплялися акти вандалізму, але набагато рідше. Тоді як останнім часом «інтерес» до українських місць пам’яті неймовірно зріс, як і бажання їх нищити. Понад те, ця акція не просто знайшла схвальні відгуки в польських владних коридорах, зокрема в Мінкульті, а ще й була заздалегідь публічно анонсована як перший легальний демонтаж нелегального українського пам’ятника. Тобто надсилався меседж про те, що будуть другий, третій і четвертий «легальні демонтажі». Зрозуміло, що Україна не може собі таке дозволити. Адже ми маємо не так багато місць пам’яті в Польщі, щоб дозволяти їх плюндрувати.

На жаль, за аналогічний період в Україні було скоєно теж чотири акти вандалізму. Тільки поміж цими подіями є фундаментальна різниця. І не лише в їх кількості, хоча й на це варто звернути увагу, бо є колосальна диспропорція між кількістю українських пам’ятників і пам’ятних знаків у Польщі, яких небагато, і кількістю польських пам’ятників і пам’ятних знаків в Україні, яких у рази, а то й у десятки разів більше. Різниця в тому, як Польська та Українська держави відреагували на ці події. У Польщі всі 15 актів вандалізму не були засуджені керівництвом, не дав політичної оцінки ні президент, парламент чи уряд, ні Мінкультури чи хоча б Інститут національної пам’яті. За цими фактами вандалізму не проводяться розслідування, не притягнуто до відповідальності винних. І ми бачимо: така позиція сприяє тому, що непокаране зло зростає. Спроба спершу дивитися крізь пальці на те, що відбувається, згодом переростає в заохочення злочинів, як-от у Грушовичах, де акт вандалізму важко назвати хуліганською дією. Це відбувалося посеред білого дня з телевізійними камерами в присутності групи осіб у футболках з антиукраїнськими написами, які давали коментарі й проводили брифінги, а також у присутності місцевого війта, тож знайшло схвалення в органах місцевого самоврядування. Зрозуміло, що нищення українських місць пам’яті в Польщі виходить на абсолютно новий рівень — за сприйняття та підтримки з боку Польської держави. Натомість в Україні всі чотири акти вандалізму на найвищому державному рівні були однозначно засуджені й оцінені як злочинні. Поліція розпочала кримінальні провадження, правоохоронні органи розшукують винних, щоб притягти до відповідальності. Отже, ми бачимо колосальну різницю у ставленні Польської та Української держав до актів вандалізму

Спроба порозумітися

19 червня цього року у Львові відбувалися перемовини між польською та українською делегаціями у справі пошуку механізмів вирішення проблемних питань в царині національної пам’яті. Безумовно, вони були продиктовані Грушовичами та реакцією України як держави на ці події. Наприкінці квітня Український інститут національної пам’яті, зважаючи на відсутність належної реакції польської влади на системне нищення українських місць пам’яті в Польщі, призупинив процес легалізації польських меморіальних об’єктів на території України, і лише це підштовхнуло поляків бодай до якоїсь реакції.

Реакція України на Грушовичі не лише мала на меті врозумити польську сторону, а й продиктована необхідністю запобігти подальшому руйнуванню пам’ятників і пам’ятних знаків. Якщо держава знову пояснюватиме українському суспільству, що вона висловила занепокоєння і стурбованість, то ця стурбованість, не виключено, призведе до того, що у 2018-му не буде вже що захищати. Адже в Польщі створюються якісь чергові громадські комітети (про що повідомляють тамтешні ЗМІ), які оголошують пошук інформації про пам’ятники українським воякам, зокрема УПА. Саме для того, щоб захистити наші державні інтереси, а питання пам’ятників українським воякам за кордоном до них належать, Україна знову й знову змушена апелювати до зазначених вище принципів рівноправності та паритетності. І саме вони стали ключовим пунктом позиції української делегації на переговорах із польською стороною.

Нам, на відміну від польської сторони, важливо знайти універсальний механізм, який застосовуватиметься як до українських місць пам’яті в Польщі, так і до польських в Україні. Якщо механізми будуть різні, ми знову ж таки порушимо принципи рівноправності, паритетності та реалізації внутрішньої політики на територіях наших держав. Справді, пам’ятники чи пам’ятні знаки на території Польщі та України в 1990-х роках часто поставали стихійно. Тоді лише напрацьовувалися механізми міждержавної співпраці в цій царині. Але знову ж таки то не привід для того, щоб їх руйнувати.

На жаль, як розповідають учасники перемовин з українського боку, польська сторона в процесі розмови постійно апелювала до конкретного випадку з Грушовичами. Ми, мовляв, розуміємо, що приводом для загострення відносин стали вони, але пам’ятник УПА в Польщі — це річ неприйнятна для польського суспільства. Поділімо всі пам’ятники та місця пам’яті на дві категорії: проблемні й не проблемні. І якщо проблемні є причиною загострення, ми їх (усе, що стосується УПА, українських цивільних жертв, знищених Армією Крайовою (АК) і польською партизанкою) відкладемо вбік і працюватимемо з прийнятних для обох сторін питань. Утім, у розумінні польської сторони ці прийнятні питання не зовсім те, що прийнятне для української сторони.

Але погляньмо з іншого боку. Вперше за весь час новітніх українсько-польських відносин польська делегація на переговорах у Львові зіткнулася з такою впертою непоступливістю українців, яку дехто з її членів навіть назвав шантажем. Такого, мовляв, ніколи не було. Але поступатися українцям немає куди. І, власне, немає сенсу. Адже на компроміс поляки йти також не збираються, незважаючи на те що дуже зацікавлені в розблокуванні процесу. У Польщі на проведення пошукових робіт виділяються шалені гроші з бюджету й ситуація нині дуже складна. Пошуковий сезон почався ще у квітні, вже серпень, а ще нічого не зроблено, жодна експедиція не працює, жоден проект не запущено. Ситуація безпрецедентна, бо гроші повернуться в бюджет і наступного року буде виділено менше. До того ж це позначиться на кар’єрі науковців і чиновників. Теоретично ті гроші можна було б спрямувати на інші ділянки. Можливо, так і робитимуть. Але Україна чи не єдиний напрямок, де поляки можуть працювати, а отже, освоїти ці кошти. З Білоруссю в поляків такі відносини, що там вони нічого не можуть шукати. При цьому хизуються, що з білорусами нормальні взаємини. З литовцями ситуація іноді ще складніша, ніж з українцями. Плюс литовці не мають своїх місць пам’яті на території Польщі, бо всі дії, пов’язані з окупацією Віленського краю, відбувалися на території Литви, тож це їм не цікаво. Справа стоїть. Фактично поляки нині загнані в кут і дуже зацікавлені в розблокуванні процесу. Але оці шляхетська пиха, гординя і брак взаємоповаги не дають їм це зробити.

Гра втемну

Отже, для налагодження продуктивної співпраці та реалізації політики пам’яті, на думку українських перемовників, треба відновити взаємоповагу до закону. Всі проекти на території як Польщі, так і України мають реалізовуватися з повагою до національного законодавства. Також вони очікують від Польської держави однозначного та публічного засудження нищення місць пам’яті, розслідування всіх актів вандалізму, пошуку винних і притягнення їх до відповідальності. Аби непокаране зло нарешті перестало зростати. І це буде демонстрацією справді добрих намірів польської сторони щодо дальшої співпраці. Також мають бути відновлені раніше зруйновані пам’ятники в тих формах, у яких були споруджені.

Правду кажучи, польська делегація була шокована від того, що українці чітко пов’язали надання дозволів на проведення робіт із цими вимогами: шукайте, карайте, публічно засуджуйте, відновлюйте пам’ятники — і тоді говоритимемо. Представник Мінкультури Польщі навіть спробував дещо згладити ситуацію, заявивши: українці, мовляв, трохи неправильно кажуть, що Польська держава не засудила акту вандалізму в Грушовичах. Був лист міністра культури до воєводи, що ці дії неприйнятні й що ми їх засуджуємо. На прохання української делегації надати копію листа, якщо він справді є, пан із міністерства став помітно нервуватися, зблід і почав віднікуватись. Очевидно, що то була лише спроба блефувати.

   Ще один цікавий момент перемовин — дотримання домовленостей. Українська сторона висловила побажання: аби вони були ефективним інструментом вирішення проблем по обидва боки кордону, аби була взаємна довіра між сторонами, яка ґрунтуватиметься, зокрема, на поданні правдивої інформації для ЗМІ, інформацію про хід перемовин треба не просто подавати зважено, правдиво та без інтерпретацій, а озвучувати лише сухі факти. Це був окремий пункт обговорення.

На жаль, коментарі поляків, які з’явилися невдовзі на порталі польського радіо, повністю знівелювали цю угоду. Вони назвали перемовини безрезультатними та малоефективними. Але головне те, що в цьому повідомленні з’являється підтекст, мовляв, українці й далі блокують проведення пошукових та ексгумаційних робіт на своїй території, що Україна після подій у Грушовичах відкликала раніше надані відповідні дозволи. Втім, як стверджує Павло Подобєд з Інституту національної пам’яті, це неправда. «Станом на 29 квітня, про що згадує польська сторона, ані Бюро пошуку та ідентифікації, яке входить до Інститут національної пам’яті, ані будь-які інші польські інституції не лише не отримали жодних дозволів на проведення робіт на території України, а й не зробили відповідних подань для їх отримання. Тому казати, що ми щось відкликали, є грубою маніпуляцією. І якщо ми хочемо, щоб наші перемовини були результативними, потрібно таких маніпуляцій уникати. Бо в польсько-українських відносинах, у царині політики пам’яті й без того забагато спекуляцій, особливо в польських ЗМІ. Питання місць пам’яті надзвичайно політизоване. Ми розуміємо, що знизити градус напруження буде досить складно, тому прямо попросили польську сторону казати правду. Але, на жаль, на цьому конкретному прикладі бачимо, що й із цим є проблеми».

Ще один момент, який перекручується в польських ЗМІ, — інформація про те, що під час перемовин поляки повідомили українцям, ніби Польська держава готова розглядати варіант відновлення пам’ятника в Грушовичах в інших формах, аніж він існував до зруйнування. Дуже не хотілося б, аби новою формою виявилося втілення ідеї вандалів, які й зруйнували цей пам’ятник і нині поставили із його фрагмента — видертого залізного хреста — на тому самому місці пам’ятник героям-українцям, що рятували поляків від банд УПА. Це вже глумління вищого і велике сподівання, що польській делегації йшлося не про те. Адже на перемовинах її представники, як мінімум, зазначали, що відновлення пам’ятника буде можливим лише після проведення окремих археологічних розкопок у тому місці, де він стояв, аби з’ясувати, є там останки бійців УПА чи немає.

Тут в української делегації теж виникло логічне запитання: що саме очікує побачити польська сторона на цвинтарі? Чимало таких пам’ятників і пам’ятних знаків на території обох країн містяться на цвинтарях. Дуже часто їх нищив тоталітарний комуністичний режим, бо вони були присвячені антибільшовицьким збройним формаціям. Усі добре розуміють, що часто це пам’ятні знаки, присвячені воякам чи навіть цивільним особам, які поховані десь на території цвинтаря, але їхні могили втрачені. І кожна зі сторін бодай у такий спосіб прагнула увічнити їх пам’ять. Якщо ми зараз говоримо про археологію та ексгумацію, то що очікує побачити польська сторона на цвинтарі? Що там будуть кістяки? Гаразд. Якщо ми знаходимо там кістяки, то які мають бути підтвердження, що це саме воїни УПА? Вони мають лежати з металевими тризубами? Але це партизанка. Тоді був очевидний брак амуніції, одностроїв, елементів спорядження. Навіть у 1919-му вояків Армії УНР ховали, знімаючи з них чоботи, пряжки, елементи одностроїв, бо їх дуже не вистачало. Якщо ж ми кажемо про УПА в 1945–1947 роках, то ця проблема ще гостріше стояла в українському війську. Як і в тій самій АК. То що очікує побачити польська сторона?

   Звісно, конкретної відповіді не вдалося почути. Її, власне, ніхто й не сподівався. Але, навіть попри весь цей абсурд, українська делегація заявила, що готова до проведення таких робіт лише на основі принципів рівноправності й паритетності. Йдеться про те, що паралельно аналогічні роботи мають бути проведені в Україні. Назвали п’ять цвинтарів АК на Волині й три пам’ятники на Львівщині та Тернопільщині, які були споруджені з порушенням чинного законодавства України. Щодо них є звернення української громадськості до українських органів влади з проханням надати інформацію про наявність архівних документів, які підтверджували б, що ці об’єкти справді є цвинтарями і що вони містяться на території, де поховані бійці АК. Також громадськість хоче знати, чи було їх споруджено з дотриманням чинного законодавства, і просить надати документи, які це підтверджували б. На жаль, ця інформація знову ж таки озвучена в польських ЗМІ з перекрученням. Нібито на таку пропозицію польської сторони українці розвели руками й продовження теми немає. Ні, насправді саме після української пропозиції розмова зайшла в глухий кут.

Чи вдасться домовитися

Попри все, навіть за відсутності базових порозумінь конкретні результати розмови 19 червня таки є. Сторони домовилися підготувати переліки місць пам’яті, які містяться на територіях їхніх країн, зокрема об’єктів, споруджених із порушенням законодавства. На відміну від польської сторони в української делегації ще на момент перемовин уже була певна конкретика з цього питання. На сьогодні можна говорити про більш як 105 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених історії польського народу на території України, які споруджені або з недотриманням чинного законодавства, або подекуди без жодних дозволів, рішень чи погоджень. Іноді це навіть пам’ятники, які поставали з ініціативи польських державних інституцій. І тут знову ж таки постає питання поваги до законодавства, яка має бути взаємною.

Чи вдасться найближчим часом учасникам перемовин вирішити конфлікт, сказати важко. З повідомлень польських ЗМІ та неформального спілкування видно, що польські партнери, побачивши чітку позицію українців, що потрібно буде домовлятися на засадах рівноправності та паритетності, до яких поляки не звикли, очевидно, намагатимуться пробувати вирішувати питання на вищому рівні. Через українські Мінкульт і МЗС. Такий меседж уже прозвучав. І хочеться сподіватися, що в цих відомств не забракне мудрості й твердості. Адже насправді не йдеться про те, що комусь з українців дуже хочеться сваритися та конфліктувати із сусідами, наживаючи собі поміж них ворогів. Усе прагматичніше. Українці продемонстрували впевнену, державницьку, консолідовану позицію, бо заплющувати очі на відверту зневагу більше не можна. Ми чи не вперше кажемо: вибачте, але тепер працюватимемо на паритетних, рівноправних засадах, яких не було раніше. Мусимо нарешті взаємно перегорнути сторінку неприязні та спекуляцій і почати вибудовувати відносини між двома народами з чистого аркуша. Це буде непросто, але можливо. І тільки тоді в наших народів буде спокійне й мирне майбутнє. Іншого виходу, схоже, немає.