«Козак Мамай» – воїн «химородник»

                                     
Мамай, таки дійсно «химородник», або ж алегоричне втілення нашої волелюбної української душі! Лицар над лицарями, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Споконвіків парсуни (народні картини) «Козака Мамая» висіли в кожній  українській хаті поруч з іконами, бо його образ вважається найсильнішим оберегом. Отже, «Козак Мамай» – це найбільш консолідуючий образ для всіх українців  на наших споконвічних українських землях від зелених Карпат і до синього Дону.  А це значить, що образ мандрівного запорожця-невмираки  «Козака Мамая» є «генетичним кодом нашої нації».

Олександр Ільченко в химерному романі з народних уст «Козацькому Роду Нема Переводу або ж Мамай і Чужа Молодиця» писав:  «Козак Мамай — мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, — народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром – ні казок не розказано, не складено й пісень.

Ні казок ні пісень!

А прославили Козака простолюдні художники.

Обіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсуни Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз  підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака».

Центральна Україна, або ж Наддніпрянщина є колискою українського козацтва, на території якої в далекому середньовіччі наші прадіди спілкувались між собою «козацькою балачкою».

Сформована  на споконвічних козацьких територіях, в так званому «козацькому поясі» Середньої Наддніпрянщини,  «козацька балачка» законсервувала в собі козацькі говори кінця 18 століття, а відтак, не має практично жодних розбіжностей із сучасною літературною українською мовою, яка також сформувалась на основі цих же самих центрально-українських говорів. Адже на Південній Київщині та Черкащині до цього часу «балакають»… І це не дивно, адже це – спадкові корінні козацькі землі, так би мовити «колиска» всього козацтва…

Хочу звернути увагу сучасників, а особливо тих, які, розмовляючи російською, чомусь називають себе українськими козаками, що необхідною передумовою того, аби тебе записали до одного з 38 куренів Войська Запорозького Низового, крім православного віросповідання та вправного володіння зброєю, було обов‘язкове володіння претендентом  «козацькою балачкою», цебто староукраїнською мовою. Людина, котра  не розмовляла українською, козаком бути не могла… Так  було  споконвіку гарантовано на наших козацьких землях дідівським «звичаєвим правом» Войська Запорозького Низового. Таким чином, слова «козак» і «українець» є синонімами.

Закликаю всіх охочих авторів долучитися до «Козацької балачки» і своїм «гострим» словом взяти участь у козацькій «шабельній атаці». Адже, Олександр Ільченко наголошував: «Мова – перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й Вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого…». Ці мудрі слова є дороговказом Міжнародного  Українського Літературного конкурсу «Козацька балачка».

Отож, до роботи, правнуки Запорозьких козаків!

Костянтин ОЛІЙНИК
Козак Левушківського куреня Войська Запорозького Низового

Батько Небесний, прости гріхи наші, ми каємось! Благослови добре діло зробити. 

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.