Я ось вирішила похворіти. Всі ці стреси, переселення під виглядом біженців, втеча з «ЛНР» під виглядом переселення, війна, обстріли, зміна обстановки, оточення і розрив з рідними, «розборки» з соціальними службами та інші задоволення дивного життя тих, хто несе на собі хрест прописки «Луганська область». Так, серце стало битися занадто нервово і занадто часто.
Хворіти ми, переселенці, боїмося. Не тільки з матеріальної точки зору. Ще й з соціальної, вірніше, з соціумної. Десь там, далеко, в минулому житті залишився твій майстер – перукар, яка знала все твої локони, майстер манікюру, яка могла дати фору дипломованому психологу, і твій кардіолог, яка, природно, знала все твої почастішання, підвищення й інші законні вимоги твого організму...
Я живу в селі. Не в Києві, не в центрі, не в цивілізації з софітами і червоними доріжками, а в банальному селі, загубленому в Черкаській області.
Стенокардія – справа неприємна, тут не до жартів. До Канева 40 км. Куди бігти? Кому дзвонити?
У селі ФАП і лікарня. Бігти нікуди не треба. Треба дійти 50 метрів (або зателефонувати) до ФАПу, отримати первинну допомогу і доїхати до лікарні. Це 4 км по селу. В лікарні відразу ж зануритися в лікування, лікування і турботу, помножену на переживання і ненагране співчуття. Хоча мені це ще в ФАПі «приписали».
Безкоштовно зроблена кардіограма. Черг немає. Ти, лікар і літня сусідка, яка так само зайшла в калошах, прямо з городу, «бо шось кольнуло отут». І їй кардіограма, поміряли тиск, поклали на кушетку. Безкоштовно і дбайливо взяли кров на аналіз, видали баночку для інших аналізів. Результати аналізів принесли лікареві через 30 хвилин.
Аптека поруч із лікарнею. Бракує грошей на крапельниці та уколи? «Тю, так ви ж наші, з села, запишемо, занесете», – і вручають виписаний лікарем екстрений пакет ліків. Фармацевт телефонує до міста і замовляє на завтра все, що необхідно для продовження лікування. Передає заявки пацієнтів. Вранці наступного дня вже все привезуть.
Лежу в палаті, загорнувшись ковдрою з крапельницями, таблетками, утикана уколами і турботою. Тепло. Чисто. Пахне медом і травами. Це фельдшер заварює чай. Квіти на вікнах. Ідеально чисті простирадла, білі, аж хрумтять. І фіранки в метеликах. Ікони на стіні з вишитими рушниками. Портрет Шевченка. Плачу.
Плачу не від того, що мені погано. Ні. Стільки добра і турботи одночасно не можуть поранити.
Просто, ось це «тут» і «там».
На Донбасі похід до лікаря – катування. Потрібно йти тільки до знайомого або по знайомству. Нахамлять або не приймуть. Скрізь усе платно. Баночки для внесків і в картку стольник. На уколи – свої вата, спирт, шприц. «Потім принесу, мені погано, немає грошей, не дійду до аптеки», – це ваші проблеми. Сміливо можна померти.
Шахтар для медика Донбасу був жертва і премія. Шахтарі просто платили за все. Регрес (профзахворювання) не можна оформити, не маючи в кишені 5000 у.о. Навіть за звичайне захворювання, і навіть інвалідність через відсутність кінцівок платили на МСЕК. Ще лікарям платили таксисти. Ну, за «тверезий». Кухарі, працівники дитсадків. За що? За «здоровий»!
Колообіг санкнижок і стольників. Хоча обладнання у нас, наприклад, у Свердловську (нині – тимчасово окуповане місто Довжанськ Луганської області, – ред.), краще. Ясна ж річ, нам його в міську лікарню, ФАПи та пологовий будинок купували за гроші Євросоюзу. Ті самі «нескрепные» гроші, долари, євро, які так палили руки тих, хто виступав за «жить, как в России».
В Гуково (Російська Федерація) ФАПів у селах немає. Лікарня Гукова (я завжди наводжу Гуково як приклад, адже це найближче російське місто від того місця, де я жила і в якому бувала) – це совок. Зелені або сині давно пофарбовані стіни, штукатурка, що обвалився, смердючий туалет.
Медики Донбасу в більшості своїй підтримали «русский мір». Не всі, але в більшості. І медсестри пішли на фронт, в армію «ЛНР». І лікарі вбивали і катували полонених прямо в лікарні.
Я була свідком, як у червні 2014 року (вже окупація) в Свердловській реанімації ридав дідок на милицях. Його дружина померла за чотири дні до того. І всі ці дні у нього справно брали пакет з ліками як для живої. А він позичав гроші, щоб її вилікували.
Медики окупованого Донбасу – це страшно. Могли здати в комендатуру, якщо зазівався і розговорився... Медики Донбасу, – не хочу образити тих, хто пішов воювати і виступав за Україну, але, правда, правда, хлопці, вас у цій професії одиниці, – це дуже страшно. Я не знаю, але серед шахтарів рівень агресії до людей, рівень невдоволення Україною і рівень бажання жити в Росії був значно нижчий. Якщо брати колективи і відсотки, то не помилюся, якщо скажу, що серед медиків того ж Свердловська за «вільний Донбас» було 80% персоналу. Я беру за 100% персонал Свердловського управління охорони здоров'я. Серед 18 000 шахтарського колективу – це було всього 35%. За 100% я беру колектив ТОВ ДТЕК «Свердловантрацит». От якось так!..
Що ж, в Україні не все поки гладко в сфері медицини. І Майдан був за зміну і поліпшення й на цій ділянці. Майдан був просто за якісне життя, проти корупції, хабарів, за людське ставлення до людини. Ось, думаю, саме це в Майдані і налякало медиків, а не націоналісти і втрата пам'ятника Леніна. Адже як вони будуть жити в країні без хабарів?
...З жовтня 2016 року з медиків «ЛНР» зняті всі надбавки і премії. Невисокий рівень зарплати в медичній сфері плюс відсутність усіх надбавок викликає невдоволення медичного персоналу, але крити нічим. Ви за це голосували, агітували і вбивали!..
Зараз, коли Росія заборонила ввезення в «ЛНР» будь-яких (!) навіть в одиничній кількості медпрепаратів, аптеки «ЛНР» порожні. Ліки стали контрабандою! Їх провозять священики, ховаючи під ряси або серед релігійної літератури, і таксисти... З початку літа спостерігається брак інсуліну, антибіотиків, противірусних препаратів, ліків кардіологічної та пульмонологічної групи, наркотиків і наркозу. У лікарнях на невизначений термін відкладено планові операції. Надходження необхідних препаратів найближчим часом не передбачається.
Ви за це воювали, медики Свердловська?
Ну, а я вже вдома. Ще, правда, дівчата з сільського ФАПу регулярно пускають мені приємне і корисне по венах, міряють тиск і слухають мої сумні розповіді про те, як «там», забороняючи нервувати.
«Туди» тут не хочуть. Хабарів не беруть. Лікують на совість і здоров'я. Хоча теж сумні. Їх лякають скороченням. І ФАПи не опалюється. І зарплата маленька. Це правда! І не можна з ними так. Адже що без лікаря село? Вимре таке село!
У селі без лікаря не можна! У селі, знаєте, вся автентичність України зберігається. А її берегти треба! Як серце!
Свердловчани, телефонуючи, запитують про ціни, мовляв, чи дорого хворіти. Називаю те, що доктор прописав. Зітхають, мовляв, щастить тобі – і кардіограма безкоштовно, і ліки ще не дорогі. Але зате у них не стріляють! Сміюся: так і в нас тихо!
Так і живемо, хворіємо, лікуємося там, де не стріляють. По обидва боки фронту.
Ось тільки чому ж між нами фронт? І ось ці «тут» і «там». І медсестрички з автоматами, які захищають мертвий пам'ятник Леніну, щоб всі, хто живе на Донбасі, змогли померти в СРСР.
Знаєте, от немає тут Леніна, і людям воно не треба. І тут не говорять «нам би померти в СРСР», тут говорять: «От життя! Тільки город прибрали, а вже весна скоро, саджати треба». Тут за життя!
Може, тому і люди живуть довго? Мамі моїй, переселенці-біженці, 68 років. У селі кажуть, – молодичка! Ну, так, радію я, дивлячись на сусідку. Їй 98 років. І з кожної своєї маленької пенсії вона відсилає 100 грн на АТО. Знаєте, навіщо? А щоб мир був, і «фашисти путінські сюди не прийшли»! Так і живемо! За це і воюємо!
А за що воюєте ви, земляки?
* Олена Степова, автор книги «Все будет Украина! Или истории из зоны АТО»
Допис для «Інформаційного опору» (подається у скороченому перекладі з російської)
Немає коментарів:
Дописати коментар