Огонь запеклих не пече. Ці слова Тараса Шевченка дуже пасують Левку Лук’яненку. Спілкуючись із цим енергійним, емоційним і тверезомислячим чоловіком, неможливо повірити, що наступного року – на День незалежності, 24 серпня, Левко Григорович буде святкувати своє 90-ліття.
Кажуть, що люди, котрі провели в таборах десятиліття – стають, мов криця. Так морений дуб, котрий пролежить у воді багато років, вже не бере жодна сокира…
Левко Лук’яненко 25 років свого життя провів у тюрмах і таборах та ще п’ять років - у засланні. Засуджений у 1961 році до смертної кари, 72 дні він провів у камері смертників.
Він і зараз бореться за незалежність України, якої, на його думку, ми ще не здобули. А чи здобудемо – про це наша з ним розмова.
Левко Григоровичу, буквально напередодні нашої з вами зустрічі під палацом «Україна» поліція жорстоко розправилася з тими, хто прийшов протестувати проти виступу на головному концертному майданчику країни Потапа і Насті. Один хлопець опинився в реанімації, постраждала дев’ятирічна дівчинка.
Тому хочу запитати у вас: де знаходимося усі ми, українське суспільство, на третю річницю Революції Гідності?
Ми знаходимося на етапі боротьби за незалежність. Бо у 1991-му ми проголосили лише самостійність.
В чому різниця?
Різниця в тому, що Москва вже не присилала нам своїх людей на керівні посади. Але реальність була яка? У Верховній Раді три чверті становили комуністи. Комуністи – це московська агентура, п’ята колона. Вони не визнали українську державу. І продовжували носити у лацкані червоно-синій прапорець колонії, Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не синьо-жовтий прапорець. Їхня мета була - повернути Україну під владу Москви. А ми були в меншості. Я очолював тоді групу «За незалежність!», а група входила в Народну Раду, яка складалась приблизно з 124-125 чоловік. Але нас підтримувала вулиця, нас підтримував народ.
Бо тоді у Києві постійно відбувалися мітинги, демонстрації, на які сходилося по сто тисяч чоловік. Величезна сила людей! І ми у Верховній Раді були представниками ось цієї активної частини суспільства. Опираючись на народ, ми примушували комуністів ухвалювати закони, які поступово розширювали суверенітет республіки і, кінець-кінцем, добилися проголошення самостійності. А в 92-му, після референдуму, почався новий період в історії України - реформування економіки.
І тут почали діяти гроші. До того часу ми з комуністами були на рівних. Вони жили з зарплати, ми також жили з зарплати. У нас була чесна, відкрита дискусія. Через те, що історична правда на боці націоналістів, ми їх перемагали ідейно. А потім вони перетворили приватизацію в прихватизацію, в них з’явився свій інтерес...
В чому той інтерес полягав?
У тому, щоби прихопити в свої руки заводи, фабрики, торгівельні центри, електромережі – та все величезне господарство України. Так почалося розкрадання національного добра і почав з’являться клас капіталістів, який формувався з директорів заводів, фабрик, комбінатів. А у сільській місцевості - директори радгоспів, голови колгоспів перетворилися у феодалів,
Може, якби у нас був більший досвід політичної боротьби, парламентської боротьби, - із цим можна було щось зробити. Але рівень свідомості у всіх тоді був надзвичайно низький.
А в 92-му я поїхав послом у Канаду. І, можливо, це була помилка. Чому я погодився? Бо я враховував досвід Української Народної Республіки і вважав, що в 1918 році вона зробила помилку, встановивши дипломатичні відносини з німцями, які програвали в Першій світовій війні, а не з Англією та Францією. В результаті комуністам удалося відновити окупацію України. Тому я думав, що поїхати закордон і організовувати допомогу молодій Українській державі – це важливо. І я поїхав. З іншого боку, - дивлячись на склад Верховної Ради, я бачив, що там є молоді, нормальні, патріотичні депутати, і думав, що моя відсутність не мала би вплинути на ситуацію.
Ви помилялися?
Я припускаю, що помилявся.
Що сталося з тими молодими патріотичними депутатами?
Я дуже добре розумів, що після проголошення незалежності наступить не рай Божий, а наступний, дуже важкий період, який називається трансформацією економіки. І сказав, що партія (Українська республіканська партія була заснована 30 квітня 1990 року на основі Української Гельсінської спілки, Левко Лук'яненко — перший голова УРП, - МИР) має пристосовувати себе до завдань, які постають перед Україною. Ми завдання самостійності вирішили, а реформування економіки – тут треба бухгалтери, треба економісти, підприємці, які розуміються на фінансах, на економіці… Багато хто був незадоволений, багато хто казав: ага, бачите, раніше ми були потрібні Лук’яненку, а тепер нас можна списати… Ну, але я думав, що ті молоді депутати у Верховній Раді це добре розуміють і тому, коли я поїду, тут ніякої біди не буде. Але вони почали пристосовуватися до нових обставин.
А потім настала епоха Кучми…
Так.
…І саме тоді започаткувалася практика скупки депутатів? І з того часу почалася моральна деградація вищого законодавчого органу і з кожним наступним скликанням рівень національної свідомості, національної ідентичності депутатів катастрофічно падав.
Ви кажете правду, але, все-таки, не зовсім… Почалося із чого? Почалося після Кравчука, який, може, найменше мав гріхів у тому сенсі... Почалося з Кучми.
Саме Кучма організував систему державного управління за бандитським методом.
Треба було, наприклад, поставити людину заступником міністра. То Кучма питав у СБУ чи ГПУ: у вас є матеріали на цього чоловіка? Є? Ага, гаразд… І тоді можна було сказати: он лежить на тебе досьє. Або виконуй те, що скажу, або будеш сидіти. Це бандитський метод, який став системою управління державою. Кучма це запровадив.
Ця система і зараз нікуди не ділася, насправді…
…Суркіс, наприклад, не був у Верховній Раді, (Григорій Суркіс був обраний депутатом в 1998 р., народний депутат України ІІІ та IV скликання, - МИР), але президент йому подарував 12 обленерго. Директори заводів не були депутатами, але отримали велетенські підприємства у свої руки.
Тобто процес формування вітчизняного олігархату починався з розподілу державної власності.
А власність розподіляли, не дивлячись, депутат ти чи не депутат. Головне не це було, а «доступ до тіла»
Суркіс був у Кучми радником, то й отримав обленерго. Або - Вадим Рабинович теж був радником президента. Ну, ви ж знаєте, що Кучму називали президентом усіх євреїв...
Але що такого видатного зробив Вадим Рабинович, що мав можливість подарувати Ізраїлю семисвічник вагою 750 кілограмів?
От що він зробив таке корисне для України? А він же депутатом тоді не був.
Зате він зараз депутат.
Зараз маємо 2016 рік, а Кучма був президентом з 1994 року. Процес творення олігархату і деградації Верховної Ради був поступовий.
Двадцять років тому люди йшли в парламент, спонукані своїми романтичними мріями, ідеями про велику, щасливу Україну…
Правильно, були ідеї.
…А тепер люди йдуть в парламент заради збагачення. Політика в Україні перетворилася в найприбутковіший бізнес, а парламент – в найкоротший і найпростіший шлях до збагачення. Як же ми до цього дійшли?
Дійшли, тому що Кучма віддав економіку країни своїм людям. Але спершу той завод руйнували, звільняли людей, продавали обладнання, а потім вже віддавали «своїй людині» за безцінь.
А далі власник що робив? А далі він навмисне діяв – ага, ви хотіли самостійності, так от маєте, ходіть тепер голодні. Я це на власні очі остерігав. У Бахмачі, приміром, був консервний завод (Бахмацький комбінат виробництва молочних консервів та сушіння овочів побудований в 1949–1951 роках, - МИР), 5 тисяч людей працювало! А потім «червоний директор» і каже: ви хотіли самостійності? Отримуйте. І збанкротив його абсолютно свідомо…
Ну, ми вже ту ситуацію не повернемо назад, машини часу не існує. Комуністів законодавчо заборонили. Але згаданий вами Рабинович створює партію «За життя!», яка по суті своїй нічим не відрізняється від комуністичної партії. Тому що її мета - утримати Україну в ареолі Росії. І Рабинович зі своїм партнером Мураєвим цього й не приховує. Тобто вивіски змінилися, а суть – ні. Комуністів нема, але є інші, ще міцніші, проросійські сили. От що із цим усім робити?
Воювати. Вояки наші на Сході воюють не за цю погану владу. Вони воюють за рідний край. Бо війна так чи сяк, але колись закінчиться. І українці - як господарі на цій землі, споконвічні господарі, - владу організують кращу і життя буде краще.
Але землю свою треба захищати, незалежно від того, яка влада.
Ви сказали, що рівень свідомості суспільства 25 років тому був дуже низький. Але мені здається, за ці роки кардинально він не змінився. Це ж ті самі українці купують квитки на Потапа і Настю... Ось це і єсть загальний рівень свідомості українського суспільства?
У палац «Україна» на концерти російських артистів приїжджали олігархи наші. Вони приїжджали на добрих машинах, платили дуже дорого за ті квитки, і артисти російські заробляли тут величезні гроші. Не люди йшли, а йшли олігархи. Вони не любили і не люблять Україну. У них у всередині немає українського серця.
Але зараз вони при владі, ці люди.
Так, вони при владі…
І замість того, щоб цю національну свідомість нашого суспільства виховувати і плекати, вони, навпаки, дезорієнтують суспільство.
Рівень національної свідомості суспільства залежить, в першу чергу, від ЗМІ. У нас до 91-го року не було національного інформаційного простору. Ми були територією, яку наскрізь «прострілювали» московські ЗМІ.
А після 92-го року наш інформаційний простір опинився в руках заробітчан.
Спочатку Лаудера, потім інших (телеканалом 1+1 з дня його заснування на 60% володіла фірма Central Media Enterprises Рональда Лаудера (американського підприємця і єврейського громадського діяча) і на 40% - Борис Фуксман і Олександр Роднянський, хоча за українським законодавством іноземний інвестор може володіти лише 30% медіа; в 2005 році Ігор Коломойський подав до суду позов з вимогою визнати його право власності на 70-відсоткову частку в статутному фонді "Студії "1+1", яку нібито продав йому Роднянський, - МИР). А хто власники телевізійних каналів сьогодні? Ми знаємо: Пінчук, Коломойський, Порошенко. Ну ось… Значить, вони не зацікавлені в вихованні народу в патріотичному дусі, бо навіщо їм консолідована українська нація? Навіщо вона їм?
Бо консолідована нація просто змете весь цей олігархат…
Вона примусить їм діяти відповідно до інтересів нації, а не в інтересах заробітчан, які дуже добре на Україні заробляють.
Отже ми в якомусь глухому куті?
Чому глухому куті? Ні! От ви сказали, що свідомість не змінилась кардинально. Із визначенням «кардинально» я погоджуюсь, але свідомість все-рівно дуже змінилася. До 90-х років Україна жила ізольовано від цілого світу, як у скляній банці.
А потім почалося переосмислення самих себе. Ми порівнюємо себе з німцями, французами, і бачимо, що Господь Бог створив українців зовсім не дурними людьми. Просто справа в тому, що ми дуже довго були під окупацією Московії. 300 років ми були в повній ізоляції від Заходу, від світу. Нас Москва напомповувала Енгельсом, Марксом і Леніним, а виявляється, що світ – інакший, він розвивається зовсім по-другому.
Із нас виховували «гомо совєтікус» і ми справді стали «гомо совєтікусами». А що воно таке? Це людина безвільна, яка боїться сказати своє слово, бо хто висовувався, - того заганяли в тюрму.
І зараз ми зовсім не ті, які були до 90-го року, зовсім!
У нас є почуття власної гідності, ми хоч і живемо погано, але ми розуміємо, що тільки від нас тепер залежить можливе покращення нашого життя…
Чому люди продають свій виборчий бюлетень? Та тому що українці в Радянському Союзі всі знали, що комуністична партія, від райкому до обкому - складала списки депутатів. Там вже все було розписано - процент від села, процент від інтелігенції, від робітників, яка в кого освіта має бути – вища, середня… Але ти ідеш на вибори, бо мусиш іти. Бо як не підеш – тебе відразу на профспілку, потім на партком, потім на райком, а потім в КДБ: «А ми й не знали, що ви – антирадянський чоловік, ви гарно маскувалися, а тепер ви свою суть виявили»… Отак воно було.
І 25 років, виявляється, мало, щоби наші люди зрозуміли, що ми живемо не в тоталітарній системі, а в демократичній Україні, де від одного виборця залежить дуже багато.
Але сьогодні, на жаль, все ще дуже багато виборців саме таких, про які ви говорите. Ці «гомо совєтікус», які готові продати мандат за копійку, за 200 гривень.
Правильно, бо вони все ще думають, що від них нічого не залежить, що влада однаково проведе того, кого хоче. То чому мені не продати свій голос за 50 гривень, щоб купити капці?
А з іншого боку - влада свідомо культивує такі настрої в людей.
Влада знущається над людьми. А в людей немає гордості, бо комунізм виховував рабів, а не горду людину.
І, дивіться, хто йде на вибори? Старші люди. У них у підсвідомості сидить боязнь не піти на вибори. Молодь не боїться вже, так вона не йде голосувати.
Ми ж унікальна країна. Вирвалися з російської тюрми народів, але досьогодні дозволяємо себе «забамбулювати» московською ідеологією.
…Я днями була в перукарні. Телевізор був увімкнутий на каналі СТБ, «крутили» російський серіал. І такий епізод у ньому: Москва, квартира, на святковий стіл ставлять шампанське з етикеткою «Крымское» і персонаж радісно каже, виставляючи пляшку: «Наше, российское!» Тобто мені, українці, в столиці України, по центральному каналу, серед білого дня показують ось таке. Чи це не комедія абсурду?
Це не абсурд. Це – ідеологічна війна. Це війна Московії з Україною.
…Яку ми програємо.
Програємо, бо у нас власники телевізійних каналів – не патріотичні люди.
Але ж держава - як інститут управління - мала би сказати: дорогий пане Пінчук, оскільки ви заробляєте в Україні, то давайте грати по українським правилам.
Так.
…А якщо вам такі правила не подобається - будь-ласка, на вихід. Це, звичайно, дуже спрощено, але мені здається, що держава саме так повинна себе поводити.
Повинна.
Але наш президент – такий самий олігарх, як і Пінчук. То що ви хочете? Щоб друг тих самих коломойських, пінчуків, всього олігархату – щоб він їм щось забороняв?
От якби громадськість вийшла на демонстрацію до Верховної Ради, до палацу президента і вимагала: примусьте власників телевізійних каналів робити український продукт, а не російський! Цього треба добиватися. Ми живемо в демократичній країні і від настроїв населення тут залежить багато чого!
Звичайно, залежить. Якби не настрої населення, то і Майдану не було б.
Не було би, правильно! Національний організм, бачите, кожні десять років акумулює енергію, яка потім виривається революцією….
І у нас - попри все - збільшується кількість людей активних.
Але держава не виховує своє суспільство в національному дусі. Політична еліта, законодавча, виконавча влада, президент на вершині всієї цієї піраміди – ось вони мають бути зацікавлені в створенні міцного, національно здорового суспільства, хіба ні?
От у вашому мисленні є радянський підхід. Ви уявляєте суспільство як піраміду, нагорі якої знаходиться президент і від нього все залежить. А це - не модель громадянського суспільства.
Поки у нас все залежить від президента, - це ненормальне явище.
Але, попри все, у нас є інстинкт національного самозбереження. Знаєте, яка б влада не була, а українці привчилися виживати. Історія і досвід навчили українців виживати в усяких умовах. І тому нас не роздушити. Ми, як таргани, під час катаклізму залазимо у землю і, розумієте, виживаємо... Нас просто не можна вбити. І цей інстинкт живить любов до рідного краю і бажання мати свою державу. І тому сім століть українці носили в головах ідею відродження своєї держави. Після всієї цієї татарщини…
Виживати – ключове слово. Ми от на грані життя і нежиття вже 25 років. Замість того, щоб піти далеко вперед, як Польща, як вся Східна Європа, - ми виживаємо, ми 25 років виживаємо.
Так а це ж від отого, що в нас 90 % людей, отих старих, голосують за того, за кого сказали голосувати. Або за кіло гречки. Як у Києві. Ну, припустимо, перший раз не знали, що Черновецький злодій. Але ж його і другий раз обрали. За кіло гречки. Молодь не пішла, а старі бабці пішли голосувати, от і обрали. Про що це говорить? Про рівень національної свідомості, про рівень громадянської активності.
Немає усвідомлення, що ти – громадянин, а не раб.
Але чому навіть після революції, після таких кривавих подій, які пережила країна, новий парламент, по суті, не відрізняється від попереднього?
Ви неправі. Ця Верховна Рада заборонила комуністичну партію, ухвалила закон про очищення української території від комуністичних символів…
Але ви також знаєте позицію парламенту щодо Новінського (як відомо, 16 листопада Комітет ВР з питань регламенту та організації роботи парламенту переніс винесення рішення щодо висновку про надання згоди на притягнення депутата Вадима Новинського до кримінальної відповідальності, комітет вирішив звернутися до генерального прокурора України Юрія Луценка щодо надання додаткових матеріалів і пояснень - МИР). Тобто людина, яка публічно фінансує в Україні п’яту колону, ходить по вищому законодавчому органу країни з гордо піднятою головою.
Ну, зайшли в парламент молоді люди. Вони прийшли з добрими намірами. Але одному з них показали мільйон доларів, другому показали… І вони ці гроші взяли.
Вони продалися, ганебно продалися…
Як убезпечити від того наш парламент?
Треба про це писати якомога більше. Не соромитися, а голосно говорити, що вони – злодії і нікчеми. Безхребетні нікчеми. Кажіть про те, пишіть, показуйте! Ну, ви накрали, накупили собі годинників по 50 тисяч доларів. Але ж ви той годинник не можете навіть вдягнути, бо люди почнуть плювати на вас. Треба їх ганьбити так, щоб їм соромно стало.
А ви думаєте, в цих людей сором лишився?
Ви знаєте, моє життя було таке, що я зустрічався з подонками, натуральними подонками. Але я зрозумів, що навіть такі люди не можуть повністю втратити совість. Не можуть.
А мені все-таки здається, що їх суспільна думка, м’яко кажучи, не цікавить. Вони вивезуть своїх дітей закордон і забудуть за цю Україну. Ви подивіться: всі діти нинішньої влади вчаться закордоном. Невже вони повернуться в Україну? Та ніколи. В того самого прем’єра Гройсмана…
Ну, Гройсман – людина інтернаціональної природи, так би мовити. Його ж Батьківщина і витоки його, так сказати, минулого - десь в Ізраїлі, а не в Україні.
І ці люди не пов’язують своє майбутнє з Україною, от що страшно, розумієте?
Ну, але більшість українців все-таки лишаться в Україні. І коли тут стане краще, то з-за кордону повернеться принаймні половина тих, хто виїхав.
Але наша так звана еліта - вона не пов’язує своє майбутнє з цією країною. От у цьому проблема.
Бо вона не є українська еліта. Як можна називати елітою злодія, який фінансує московську церкву? Це – не еліта!
Українська еліта – це люди, які живуть життям цієї країни, дбають про Україну і хочуть їй добра.
Тут ми знову повертаємось до ролі телебачення. Якщо на екрані, в якомусь дешевому ток-шоу такого злодія запопадливо і улесливо називають їх елітою, то люди, які сидять і дивляться це шоу, хоч не хоч, будуть думати, що це таки наша еліта. Тобто все взаємопов’язано. І ми живемо в якомусь фейковому світі.
Ви знаєте, треба інакше дивитися. Ми живемо в країні, яка успішно сунеться вперед. Дивіться, у нас була московська церква. Московська церква – це ж не релігійна організація, а політична. Що відбувається сьогодні? А відбувається те, що люди з парафій московської церкви переходять в українську церкву, в Київський патріархат. То є не відступ українства, то є наступ українства. А московська церква чинить опір. І ми маємо розуміти їх. Вони ж не піднімуть відразу руки вгору. Вони хочуть жити, тому вони чинять опір. Але вони відступають, а ми наступаємо. Українство наступає.
Дуже вже повільно…
Коли Путін поперся військами в Україну, хлопці з «Правого сектора», спадкоємці Організації українських націоналістів, пішли його зустрічати з мисливськими рушницями. І вся нація взялася допомагати фронту. Це ж унікальне явище єдності народу в прагненні захистити самостійність! Нам треба було переосмислити, що москалі – не слов’яни, вони азіати, що вони нам не брати, що Київ – не колиска трьох братніх слов’янських народів: І ось цей наступ Путіна для нашої нації став величезним виховним уроком. І я дякую йому, що він дав нам цей урок, бо ми тепер зовсім інші.
Я хочу вам нагадати, що перший подібний урок москалі дали українцям в 1915 році. Перед Першою світовою війною Московія страшенно хотіла заволодіти всім слов’янством. У Львові активно діяло російське консульство і консул успішно впроваджував слов’янофільську ідею. І вся інтелігенція у Львові, в Коломиї, в Тернополі стала слав`янофільською… А потім почалася війна, і в 1915 році Львів захопила російська армія. Ну, а армія – це ж не політики, це люди, такі як вони є... От вони і показали, що таке слов’яни… І коли вони вийшли звідти, то капут слов’янофільській ідеї настав моментально. Як корова язиком злизала, не залишилося у Львові слов’янофілів.
Так само Путін, коли поперся в Україну, - його солдати очі виколювали нашим мертвим воякам, животи розрізати мертвим… Ну для чого ти мертвого паскудиш, він же не зробить тобі зла.. А тому, що садизм - в самій природі їхній. І тоді ми згадали, що в 1709 році, після поразки Мазепи, москалі розкопували могили козаків і відрізали їм , мертвим, голови. І тішилися тим. Що ж це за народ?
Нічого не змінилося за триста років.
Москалі не міняються. Як і ми не міняємось. Ми любимо демократію і свободу. А в них ніколи демократії не було, бо вона їм непотрібна. Соловйов, їхній великий історик, сказав: «Для нас, россиян, преступно сомневаться в праве власти делать с нами все, что она хочет». Я повторю, бо це формула стовідсоткового рабства. «Для нас, русских, приступно сомневаться в праве власти делать с нами все, что она хочет»… Тому Путін зробив величезну помилку, думаючи, що візьме Україну голими руками. Бо він сприймав українську націю за об’єкт. А виявилося, що українська нація - не об’єкт політики, а суб’єкт. Влади нема, а люди є. І люди пішли вперед, захищати рідний край.
Просто якби не така потужна п’ята колонна в нашому суспільстві, яка сидить переважно на Печерських пагорбах, це все би було не так криваво.
Безперечно.
Скажіть, будь-ласка, як ви бачите наше короткотермінове майбутнє? От парламентські вибори, - вони, на ваш погляд, потрібні? На фоні того всього, про що ми з вами говорили, на фоні здатності українців продавати свої голоси, на фоні того, що вороги просто перефарбувалися: з червоних комуністів стали схожі на «Олейну», із соняшником на прапорах, як партія «За життя!», а по суті, такими ж антиукраїнськими.
Вибори можна вимагати лише за кількох умов. Перша – зміна складу ЦВК, друга – зміна виборчого закону.
А поки цього не зроблено, про вибори не може йти мови.
Зміна закону – це відкриті списки, це скасування мажоритарки, тобто, ліквідація тотальної скупки голосів…
Так.
Але хто ж в таких змінах зацікавлений?
Народ зацікавлений. І тому народ має виходити на демонстрації. (Левко Ляк`яненко направив звернення до президента України, в якому вимагає змінити виборче законодавство країни, повний текст документу ми приводимо в кінці розмови, - МИР).
Але ж подивіться: влада каже, що будь-які заворушення, будь-які вуличні акції – це рука Москви. Це план Путіна.
Ви вірите в це?
Ні, я не вірю в це.
Ну, і я не вірю в це, тому хай не брешуть, хай не виправдуються.
Але ж вони людей залякують цим….
А ви маєте в своїх руках перо і папір! Тому пишіть правду - нехай влада не спекулює на цьому. Без сумніву, в Україні діє потужна система російської розвідки. Але не треба все списувати на Москву.
А з іншого боку, й справді відбуваються проплачені мітинги. І їхні організатори це теж називають народним спротивом.
Деградація громадсько-політичної діяльності дійшла до того, що мітинги стали платними.
Та ж мітинг – це коли людина виходить на вулицю, бо хоче підтримати якусь ідею, зі свого власного бажання. А коли її за це платять гроші, - значить, вона пішла заробити. Ну, Юлія Володимирівна колись запровадила такий цікавий спосіб (Левко Лук’яненко - народний депутат України IV і V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», - МИР). Вони гроші мали і купили дуже багато прапорів «Батьківщини», дуже багато! А потім пішли до студентів і кажуть: «5 гривень даємо, берете там у коморі прапор і ходите по Києву». І студенти пішли. А люди ж дивляться: «Ти диви, скільки прапорів «Батьківщини», от потужна партія!»
Можливо, люди тому й не хочуть виходити на вулицю, бо бачать, що вулична активність перетворюється в фарс?
Так і є. Але ж є і реальні речі. Реальна ціна на газ, реальна ціна за електрику. І це що – Москва таку ціну встановила? Це не Москва, це влада встановила. І вона не має скидати вину на Москву, бо це сама влада здирає з людей гроші. І люди ж, в принципі, не дурні, вони ж це розуміють.
Нещодавно ви – від імені всіх українських політв’язнів - оприлюднили звернення до президента України з проханням про усунення абревіатури АТО, оголошення військового стану в Криму та зміни складу української делегації на Мінських переговорах. Чи не запізно все це робити? (повний тест Звернення до президента ми наводимо в кінці розмови, - МИР)
Ні. Ніколи не пізно виправити помилку.
Я розумію, що небажано провокувати Москву на широкий наступ по всьому кордону – а це 1600 км, від Чернігівщини до півдня. Але якщо Захід буде розуміти, що це не є оголошення війни, а констатацією факту, то Путін не піде загальним наступом.
Ще одне своє звернення ви нещодавно оприлюднили до голови СБУ із проханням кваліфікувати скандальне опитування Міносвіти, яке воно рекомендувало провести в школах про "союз із Росією" і "поділ України" – як державну зраду. Чесно кажучи, почитавши питання із цього «опитувальника», я навіть не повірила, що сьогодні в Україні таке може бути. Що це, на ваш погляд, було?
Провокації. Пробний камінець - як хохли відреагують… Чи «проковтнуть» - бо вони багато що ковтають. Це та сама ідеологічна війна, про яку ми говорили. Але чиновники з Міносвіти не подумали, що це – Кримінальний кодекс.
А ви вірите в те, що авторам опитувальника справді загрожує кримінальна відповідальність?
Я в своєму житті багато разів, дуже багато разів знав, що не досягну тої мети. Але мушу боротися.
В одному зі своїх останніх інтерв’ю ви заявили, що не проти, аби смертну кару було відновлено. Ви вважаєте, що це може змінити ставлення крадіїв і корупціонерів до того, що вони роблять? Це може їх злякати?
Безперечно. Смертна кара зупинила би багатьох. І я вважаю, що її скасування було величезною помилкою. Узяли приклад із Заходу. Але там - зовсім інші умови життя. І переносити їхні правила сюди, навпростець - це абсурд.
Останнє питання філософського, я би сказала, характеру… Ви розповідали про період накопичення, про період становлення нашого олігархату на початку 90-х. Скажіть, чому ці люди досі не можуть зупинитися? Чому президент так і не продав свій бізнес? Він же забезпечена людина, і дітям, і внукам є що залишити. Навіщо він тримається за свій бізнес, створюючи проблеми самому собі?
Чому картяр не може зупинитися? Тому що це вже хвороблива пристрасть. Він же знає, що він не верблюд, у нього горба нема, куди можна запаси сховати, але їсть...
А президент…. Він все свою доросле життя, тобто тридцять років, займався бізнесом. І це сформувало його спосіб мислення. І він від цього відійти вже не може. Якби він на це пішов, - продав свій бізнес, - у нього почалася б психологічна ломка. Катарсис… Хоча я двічі своїми власними вухами чув, що він обіцяв - як стане президентом, - бізнес продати.
Але влада – вона дуже сильно діє на людину. І тому його мозок зараз працює лиш на те, як зберегтися на посаді президента. Як зберегтися…
А ця історія з е-деклараціями, коли люди можуть бачити, що лежить в скринях наших можновладців, - вона якось підштовхне суспільство до активності? Чи і це наші люди проковтнуть, як ви кажете…
Якби французи почули, що їхній президент причетний до убивства журналіста, що було б? На другий день у Парижі був би мільйон французів і змели би все… А у нас що сталось? А у нас 10 тисяч прийшло демонстрантів. Це був 2000 рік. Тепер 2016 рік. І знову… Якби раптом з’ясувалося, що е-декларації французьких чиновників хоч трішки подібні до е-декларацій чиновників українських - на вулиці Парижа вийшло би мільйон французів. І всіх, хто би не зміг пояснити, звідки в нього десять годинників по півмільйона - кинули би в Бастилію. І судили би. У нас цього не станеться, тому що народ не обурився. А треба було, аби в Києві вийшло 500 тисяч людей на вулиці… Такий у нас абсурдно млявий розвиток…
Ми, українські політв’язні - члени
Української групи сприяння виконанню
Гельсинських угод (УГГ) звертаємося до
Вас, пане Президенте України, з
Клопотанням
про усунення абревіатури АТО й оголошення військового стану в Криму.
Абревіатура АТО означає, що в Україні є тероризм. Це неправда. До початку війни РФ проти України терористів в Україні не було.
РФ своїми збройними силами перейшла українсько-російський державний кордон і окупувала Крим. На вищому законодавчому рівні схвалила анексію і включила Крим до складу території РФ, що рівнозначне оголошенню війни Україні, і є міжнародним злочином. Україна може - і повинна - юридично заявити про те, що відбулося фактично - війна.
Цей акт агресії відповідно до Будапештської угоди 1994 року є достатньою підставою для звернення України до атомних держав-гарантів недоторканості українських кордонів про виконання ними обов’язку з гарантування ними суверенітету України.
Шкідливість формули (абревіатури) АТО
Українська дипломатія, назвавши загарбання Москвою Криму та опір українського народу супроти наступу РФ на сході України антитерористичною операцією:
по-перше, сказала неправду і звільнила атомні держави-гаранти збереження української державності від обов’язку, покладеного на них Будапештською угодою 1994 року, бо ця угода не передбачає допомоги державі в її внутрішній боротьбі зі своїм бандитизмом;
по-друге, наша дипломатія відвернула увагу міжнародних засобів масової інформації та світової думку від міжнародної події - війни - і спрямувала увагу на події внутрішньоукраїнські. У багатьох країнах, зокрема європейських, достатньо терористичних актів та інших внутрішніх проблем і вони їх розв’язують самостійно. Європейці за аналогією зі своїми подіями і українську так звану антитерористичну операцію сприймають за подібну до європейських подій, тому не відчувають морального обов’язку допомагати українській владі;
по-третє, українська дипломатія формулою АТО зробила (і робить) неоціненну послугу окупанту Криму В. Путіну, кваліфікуючи війну РФ з Україною внутрішньою антитерористичною операцією. Це дає можливість Путіну прибрати позу стороннього спостерігача і перед зовнішнім світом удавати з себе миротворця;
по-четверте, формула АТО дала атомним гарантам недоторканості українських кордонів підставу ухилитися від виконання договірних зобов’язань перед Україною. Вони, дбаючи про свої національні інтереси і не бажаючи напружувати сили на гарантування безпеки України, не без задоволення прийняли процедуру Мінської балаканини, яка є не чим іншим, як дипломатичними маневрами умисного відходу від суті справи в периферійні проблеми;
по-п’яте, умисна підміна понять і перенесення дипломатичної діяльності з проблеми війни (Криму) на проблему боротьби з терористами в двох східних областях - це допомога ворогу, який дезорганізує світове товариство, виснажує Україну і відсовує напевне майбутнє відновлення територіальної цілісності України.
Українські політв’язні Гельсинського руху 1976-1990 років у день 40-річчя легалізації Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод (УГГ) 9 листопада 1976 року
- в умовах війни за вихід України з-під московського домінування за справжню незалежність України.
- на підставі вищевикладеного і в пам’ять про полеглих у московській неволі наших побратимів
просимо:
- припинити облудну риторику про боротьбу з терористами;
- повернути дипломатичні зусилля на шлях правди і заговорити з союзниками і в ООН про агресивну війну РФ проти України;
- - замінити керівництво Вашого представництва на Мінських зустрічах іншими людьми і доручити їм провести з союзниками переговори про виконання Будапештської угоди 1994 для витіснення агресора з території української держави та озброєння української армії авіацією й іншою новішою зброєю;
- заснувати міжнародну комісію для визначення розмірів шкоди, що агресор завдав Україні, та визначення розмірів репарації.
Смерть Російській імперії зла!
Хай живе національна держава московітів - Московія!
05.11.2016
Президенту України пану Петру Порошенку
Звернення
колишніх українських політичних в’язнів.
Ми розчаровані станом України після 25-річного розвитку в умовах самостійності. Проголошення незалежності не змінило людей при владі і колишня окупаційна адміністрація залишилася провідною силою. Вона вихована в промосковському дусі і того Україну не розвивала, а руйнувала, а борців за волю України сприймала за ворогів і вироки воякам ОУН і УПА залишилися чинними. Тобто борців за незалежність України незалежна Україна вважає злочинцями.
Комуністи перетворилися в злочинні клани. Для збереження своєї влади та можливостей і далі грабувати національні багатства та експлуатувати українців, створили таку виборчу систему, яка гарантує перемогу грошових мішків. Доведені до злиденного стану виборці продають свої бюлетені за кілограм гречки, 200 гривень чи ще щось.
Олігархи, окрім своїх кандидатів, висувають по виборчих округах ще й технічних кандидатів та потурають марнославству інтелектуально слабких людей претендувати на депутатський мандат. Відкрито підкуповують виборців і членів виборчих комісій. На проміжних виборах 17 липня 2016 року кандидатами в народні депутати на семи округах зареєстрували більше ніж 300 кандидатів (переважно від маргінальних партій). Це - верх абсурду!
В Україні немає політичної структуризації суспільства, немає громадянського суспільства, бо коли є три сотні партій, то це не структуроване суспільство, а молекулярно-розпорошене, хаотичне, вигідне не народу, а президентам і мафії.
Парламент, у якому представлені кільканадцять політичних партій, легко потрапляє під вплив президента та грошових мішків і втрачає самостійність.
Продуктивність такого парламенту вельми низька, про що й свідчить історія українського парламенту.
Коли в країні кілька ідеологічних партій, вони опираються на мільйони громадян-виборців, у парламенті дві-три партії складають владну коаліцію, одна-дві переходять в опозицію, тоді парламент - як окрема гілка влади - незалежний і продуктивність його праці висока. Так є у країнах давньої парламентської демократії.
Задля раціоналізації політичної системи України край важливо три сотні партій звести до чотирьох-п’ятьох ідеологічних. Заклик до об’єднання не працює, тому необхідно застосувати силу закону - виборчого закону: прохідний бар’єр для однієї партії має встановити 5 відсотків, для виборчого блоку з 2-х партій – 7 відсотків, при збільшенні числа партії в блоці збільшувати кожного разу прохідний бар’єр на 2 відсотки. Цей юридичний батіг примусить споріднені партії об’єднатися в одну, або їм доведеться зійти з політичної сцени. Так Україна зробить найважливіший крок у створенні громадянського суспільства. Небезпека переходу влади до двох потужних олігархічних партій менша, чим теперішній абсурд.
Теперішня реальна дійсність принижує націю.
Ми, українські політв’язні, звертаємося до Вас, пане Президенте, здійснити реформу політичної системи шляхом зменшення партій до кількох ідеологічних (подібно тому, що зробили в Польщі) і припинити смішити демократичний світ та знущання мафіозних кланів над простим народом.
7 листопада 2016 року
Фото: Марія Шевченко
Бесіду вела Галина Плачинда, видання МИР
Немає коментарів:
Дописати коментар