Путін накопичує одні невдачі

Франсуаза Том – французький історик, професор історії Сорбонського університету (Париж), фахівець з історії XX сторіччя, історії комунізму та СРСР. Після закінчення філологічного факультету Сорбонни у 1973 році вивчала російську мову в Москві. Є авторкою книжок і статей про горбачовську перебудову та посткомуністичну Росію.

“Український інтерес” переклав інтерв’ю Франсуази Том для видання Contrepoints, яке було опубліковано по тому, як відбулася зустріч Президента Франції Еммануеля Макрона з його російським колегою Володимиром Путіним. Експерт відповіла на поточні політичні питання, а також оцінила перспективу відносин між Францією, Європою та Росією.

Зустріч Еммануеля Макрона з Володимиром Путіним у Версалі, ймовірно, була першим випробуванням дипломатичних відносин нового очільника держави з російським лідером. Відтак постає питання, чи наразиться Путін на сильну позицією Заходу? І якщо Еммануель Макрон піде шляхом поглиблення військового та стратегічного європейського співробітництва, то чи має він шанси зберегти баланс сил у Європі?

Путін, здається, має сильну позицію, але впродовж останніх місяців він накопичує одні невдачі. Звичайно, перемога на виборах Трампа сприймалася в Росії з великою ейфорією. Але ціна її була зависокою. Заходу стало відомо про обсяги “гібридної війни”, яку Кремль розв’язав проти нього. Став предметом підозр серед американського істеблішменту й сам Трамп. Тепер навряд чи можна очікувати на проросійську політику США, на яку так сподівалися у Москві. Бо насправді Європа є своєрідним тлом для Трампа, а його підтримка Росії ніщо інше, як популізм, який ще донині рефлексує.

В Україні Путіна також спіткала невдача: план Росії спирався на економічний та політичний крах української держави. Але попри складнощі, українська економіка демонструє ознаки відновлення, а сама держава хоч-не-хоч буде відбудована.

У Сирії Путін все ще навчається тому, що американці спізнали в Іраку та Афганістані – легкі військові перемоги, але не стабільний мир, побудова якого є викликом іншого порядку.

Росія хотіла б вийти з цього безладу, не втративши обличчя, і навіть зменшувала підтримку Заходу. Однак Путін дуже переймається збереженням позицій, які Росія вже здобула в цьому регіоні. Наразі видається так, що реальна співпраця з Москвою навряд чи зможе бути налагоджена.

Під час президентської кампанії позиція Макрона щодо Росії була стриманою, на відміну від Меланшона чи Фійона і Ле Пен, яка виступала за нормалізацію відносин з Кремлем. Чи можлива ця нормалізація? Чи Росія має залишатися для західних сусідів об’єктом пильної уваги?

Термін “нормалізація” видається мені на сьогодні недоречним. Не треба забувати, що протистояння з Росією викликане порушенням європейського порядку післявоєнного періоду. Розчленування Грузії, анексія Криму доводять, що усталений баланс сил не давав спокою Кремлеві.

Росія робить ставку на те, що я називаю “демократична амнезія”. От дивіться, кожна нова адміністрація США у питаннях відносин з Росією сподівалася, що налагодить їх краще, ніж попередники. Приміром, прийшов до влади президент Обама і почав програму “перезавантаження”. Легкість, з якою Захід “проковтнув” кремлівську операцію проти Грузії, спонукала очільника Кремля уявити, що розчленування України викличе так само лише кілька слабких платонічних протестів. Сьогодні Росія хоче знову почати з “чистого аркуша”, щоб усі забули про її недавні дії: перевороти на колишньому радянському просторі, підрив європейських держав шляхом підтримки екстремістів, втручання у виборчий процес. Це те, що посол Орлов (Олександр Костянтинович Орлов – Надзвичайний і Повноважний посол Російської Федерації у Франції з 14 жовтня 2008 року – прим.) назвав “подолати взаємну недовіру, яка склалася в останні роки”. Але ніщо не вказує на те, що Кремль змінив свій підхід. Ба, навіть навпаки.

Тому візит Путіна у Францію є лише частиною її традиційних завдань, зважаючи на новий контекст, який формується в Європі.

Звичайно, Росії на руку холодність трансатлантичних відносин, спричинених непередбачуваністю Трампа. Але підрив трансатлантичних зв’язків – тільки одна частина її політики, яку вона веде з 1947 року. Друга складова – послаблення європейської солідарності. Москва сьогодні найбільше побоюється появи динамічного франко-німецького “двигуна”, здатного зробити Європу реальною силою.

Впродовж “холодної війни” кремлівські лідери були впевнені, що в разі програшу США, країни Західної Європи, втративши підтримку, одна за одною перейдуть під російську орбіту. Сьогодні вони розуміють, що Європа – не такий вже й “м’який та пухнастий” конгломерат. Тож Путін і кинувся до Франції, щоб перевірити, як глибоко Еммануель Макрон готовий бути “незалежним”, а в перекладі з “новоязу” Кремля, повернутися спиною до європейської солідарності та відносин між країнами НАТО. І до того ж Росія не проти віднайти коридор до Німеччини через Францію.

Завдання в Путіна величезні: п’ятнадцять років він намагається перетворити Росію на велику державу, власне, СРСР в архаїчному сенсі, де він вибудував собі владу: збройні сили, військові бази, розвідку, пропаганду. Для цього він пожертвував російською економікою, процвітанням і здоров’ям своїх громадян. Кінцевою метою, як каже посол Орлов, є “створення єдиного економічного і людського простору між Росією та Європою”. Такий собі Євразійський союз, де Європа забезпечить управління, тоді як Росія з її військовою і поліцейською перевагою диктуватиме свої правила. Якщо їй цього не вдасться зробити, вона опиниться у глухому куті. Тільки від цього моменту й можна буде говорити про “нормалізацію”.

Вплив Росії у Франції і Європі видається сьогодні заниженим. Хоча з певною регулярністю лунають “дзвіночки” в новинах, особливо щодо французьких і американських виборчих кампаній. Як узагалі пояснити цю проникність елітного дискурсу Кремля?

Цю проникність я вже пояснила терміном “демократична амнезія”.

Під час візиту Путіна до Версаля він багато говорив про історію. Підтримав співпрацю російських і французьких істориків, але не згадав істориків Радянського Союзу. Хоча знання СРСР і його процесів у зовнішній політиці забезпечує ключі до розуміння сьогоднішніх цілей Кремля.

А щодо недооцінки російської загрози, то це пояснюється небажанням демократій визнати, що вони можуть мати ворога, а відтак, повинні докласти зусилля і виявити мужність.