Тарас Яницький: "Бандура — це космос"

Відомий український бандурист в інтерв'ю DT.UA розповів про долю знаменитої Стрітівської школи кобзарського мистецтва; поділився враженнями від поїздок зі своїм інструментом до США і на Схід України (в зону АТО); розповів про унікальну історію Детройтської капели бандуристів, яка наступного року планує турне по Україні.

Відомий український бандурист в інтерв'ю DT.UA розповів про долю знаменитої Стрітівської школи кобзарського мистецтва; поділився враженнями від поїздок зі своїм інструментом до США і на Схід України (в зону АТО); розповів про унікальну історію Детройтської капели бандуристів, яка наступного року планує турне по Україні.

Чи затребувана нині, в шалений час Інтернету, творчість бандуриста, кобзаря, місіонера й популяризатора народної творчості та унікальних народних інструментів? Виявляється — так. Тарас Яницький зізнається, що в нього за тиждень буває 5—6 концертів, причому різножанрових. Нещодавно виступав у Національній філармонії; мав джазовий концерт в одному з клубів. А торік його запросили на фестиваль найкращих арфістів світу у Франції. Нещодавно в Будинку актора — з величезним успіхом — відіграв концерт авангардної музики композитора Володимира Павліковського (вокально-оркестрова партита-дума "Дніпрова сага" для Київського академічного ансамблю "Дніпро"). Бандурист каже, що цей композитор "розшифрував ген бандури". Він написав багато сольних частин саме для цього інструмента. А тим часом у більшості оркестрів бандура звучить як тло, інструмент не отримує належного розвитку…. 

— Бандуру я почув, напевно, ще в утробі матері, бо вона студенткою мене народила, — розповідає Тарас Яницький. — Коли ростеш у родині бандуристів, то чуєш інструмент цілодобово. Уявіть, уперше я пізнав, що таке сцена, коли мені було сім років. Мій батько, відомий музикант Йосип Яницький, створив сімейний квартет — він, мама Марія, старший брат Роман і я. Нас запросили до Естонії, ми виступали в Таллінні. В сім років я їхав на свій перший концерт. 

— І які у вас були відчуття? 

— Звісно, відтоді загорівся сценою, полюбив інструмент. Тому й намагаюся повернути бандуру до своїх студентів з іншого ракурсу, щоб вони раділи кожній ноті. Щоб у їхній творчості не було нічого механічного. Щоб пропускали кожен твір крізь наш історичний досвід і крізь свої переживання й почуття. Адже кожен з них закохувався, мав свої труднощі… З такої трансформації народжується оригінальність і неповторність виконання. 

Моя мама викладає в Школі джазового й естрадного мистецтва, а батько — в Стрітівській школі. Старший брат працює в Національній капелі бандуристів імені Майбороди солістом. І ми досі даємо концерти сімейним квартетом... 

— Пане Тарасе, ви вже не один рік є викладачем знаменитої Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Які часи переживає нині цей навчальний заклад? Чи відчувається потяг молоді до народного інструмента? 

— Сказати відверто, школа переживає складний період. Та якщо аналізувати й усю історію кобзарства, то в кобзарів часто бували важкі часи... Ось і зараз живемо вже в XXI столітті, українській незалежності незабаром 26 років, але держава мінімально підтримує кобзарське мистецтво. Тому й немає в нас гідного ставлення до унікального національного інструмента. 

На жаль, і Стрітівську школу намагаються "закривати" майже щороку. Але цьогоріч, як і торік, вдалося відстояти цей навчальний заклад. 

— А чому так відбувається? Як аргументують можливе закриття? 

— Якісь постійні відмовки… Школа невеличка. Там не треба якогось неймовірного бюджету. Часом гонорари тієї чи іншої зірки на Євробаченні в рази більші, ніж загальне утримання нашої школи на один навчальний рік. 

Після закінчення кобзарської школи діти вступають до вишів. Їх запрошують до національних колективів. Кілька випускників зробили вокальну кар'єру в Європі. Наприклад, Максим Куценко — колишній випускник Стрітівської школи. Усі учасники гурту "Шпилясті кобзарі" (керівник Ярослав Джусь) — також. Деякі учні повернулися в Стрітівку й працюють викладачами гри на бандурі. 

Стрітівка — за 75 км від столиці. Можете уявити, скільки нині коштує бензин! Тому їздять туди викладати тільки справжні фанати мистецтва бандури. Найкращі музичні кадри приїжджають у Стрітівку з Києва. Я й сам викладаю там академічну бандуру, аранжування, читання партитур, імпровізацію. 

Стрітівський педагогічний коледж кобзарського мистецтва вважається вишем, у ньому можуть навчатися студенти після 9 й 11 класів. Загалом Стрітівка є потужним осередком кобзарства. Діти мають змогу там і жити, й навчатися. Вони забезпечені інструментами (хоча й не в найкращому стані). Тому завжди чекаємо молодь у Стрітівці — я з радістю всіх послухаю і переконаний, що відбудеться не одне відкриття майбутнього молодого бандуриста. Тим більше що у Стрітівці навчаються діти з різних регіонів України. У мене, наприклад, були студенти з Донецька, Криму, Миколаєва, а не тільки з Заходу. Було навіть кілька студенток з Молдови, які доти взагалі ніколи не грали на
бандурі. Але побачили інструмент — і загорілися!

Школа такого типу — єдина в світі. У нас у програмі також і гра на старосвітських інструментах: кобзі Вересая, старосвітській бандурі, торбані, лірі. На них грали ще наші прапрадіди. 

Викладає гру на старовинних інструментах у Стрітівці неймовірний фанат своєї справи Володимир Кушпет. Майстер є незаперечним лідером для молоді. А головне — він сильний теоретик цієї справи, написав багато книжок про старцівство й з методики — по кожному інструменту окремо. 

— Є діти, які з пересторогою ставляться до народного інструмента, а дехто, можливо, взагалі бачить його вперше в житті. Як ви прищеплюєте їм любов до
бандури? 

— Коли у вересні учні приходять на навчання, я завжди їх запитую: "Що ви знаєте про бандуру?" І додаю: "А давайте тепер по-справжньому знайомитися з інструментом…" Для цього порівнюю бандуру з фортепіано. Розповідаю, як можна по-різному видобувати звук. 

Але у фортепіано є клавіша — посередник між молоточком і струною. Звук відрізняє лише швидкість удару. А на бандурі можна показати всі градації звука. Тут немає посередника. Багато залежить від того, якими руками — теплими чи холодними — торкаємося струн. Тут мільйон градацій, залежно від того, граємо ми пучкою чи нігтем. 

Словом, бандура — це космос. І за тембром звучання з бандурою не може порівнятися жоден інструмент. Це неймовірне багатство тембру. Ми можемо зімітувати клавесин, орган, арфу, гітару. Але тембр бандури повторити неможливо. 

Отак розповідаю першокурсникам, і вони вже по-новому дивляться на інструмент — не з позиції академізму. Намагаюся прищепити їм любов до бандури, щоб навчання перетворилося на чари, а не на побутове заняття. 

— Очевидно, не вперше вам ставлять таке запитання, але запитаю і я: все ж таки в чому істотні відмінності між кобзою і бандурою, між кобзарями і бандуристами?

— Я би хотів, щоб ця відмінність була мінімальною у плані розуміння інструментів. Щоб це було ніби поєднання інструментів. Часто бандуристи і кобзарі одне одного не розуміють. 

Я стараюся робити так, щоб ця дистанція була якомога меншою. Академічна бандура ніколи б не виникла, якби не було її прародичів — давніх інструментів. І мене дуже тішить, що, коли з'явилася академічна
бандура, старовинна не зникла. Ці два інструменти йдуть паралельними шляхами. Нині кобза й академічна бандура це не архаїчні інструменти, на яких грають лише дідусі або сліпі. Молодь захоплюється, їм подобається тембр, неповторний звук. Я навіть один інструмент — кобзу — майструю сам. 

В академічному інструменті маємо хроматичний стрій — як у фортепіано. Той стрій, який принесли у цей світ Бах і його "Добре темперований клавір". А кобза — лише білі клавіші. 

І знаєте, в чому унікальність кобзарів? У чому природність їхнього інструмента? Старовинну кобзу можна налаштувати під голос кобзаря. А в академічній бандурі кожна струна має свій рівень звучання. 

— А які ваші враження від фільму Олеся Саніна "Поводир", адже ця стрічка про долю кобзарів в Україні. 

— Звісно, фільм дивився. Це художня історія, а не документальна. Але вона дозволяє замислитися про те, які репресії пережили українські кобзарі. Загалом фільм гарний, він справив враження на молодь.

Чому кобзарів торкнулися такі жорстокі репресії? Тому що бандура це, сказати б, іще й політичний інструмент. Коли вслухуєшся в звуки бандури, мимохіть замислюєшся: а хто ж ми такі є? Починаєш зовсім по-іншому мислити. А раніше кобзарі були як журналісти — несли інформацію, бо в думах, баладах переповідали всі актуальні події. Бандура закликала до боротьби, до переосмислення, до самодостатності. Тому це не просто інструмент, це надінструмент. 

Часто своїм студентам кажу, що треба стукати в зачинені двері. Бо рідко щось падає з небес "просто так". Лише через наполегливу працю можна донести інформацію про бандуру. 

Ми вже майже 26 років живемо в незалежній Україні, але більшість українців, на жаль, і досі не знає про інструмент і його можливості. В їхньому уявленні на інструменті грають лише знедолені люди. Я вщент розбиваю ці стереотипи, коли граю за кордоном… І завжди чую одне й те саме: "Ми не знали, що у вас є такий чудовий інструмент і на ньому можна виконувати не лише старовинні мелодії, а й сучасні…" 

— А з яких країн найчастіше надходять запрошення на концерти з бандурою? 

— Найчастіше буваю у Франції, Німеччині, Швейцарії, Іспанії. Звісно, й в Америці. Цього року хочу повторити минулорічне турне, яке об'єднає країни Європи, і хочу ще раз побувати в Америці. Торік я два тижні працював там з Детройтською капелою бандуристів. До речі, це одна з найбільших капел у світі, яка має такі самі витоки, як і Національна капела імені Г.Майбороди. 

— Декілька слів про історію Детройтської капели… 

— У часи Другої світової війни частину бандуристів вивезли на примусові роботи до Німеччині. Але згодом їм вдалося перебратися до Америки. Тоді й з'явилася Детройтська капела бандуристів. 

Наступного року вони планують турне по Україні. Я їм намагаюся допомагати з комунікацією: які майданчики краще залучити, які майстер-класи провести, щоб показати, що бандура — живий інструмент. 

Американці у п'ятому поколінні цінують бандуру, навчилися добре нею володіти, знають багато українських пісень. 

Вони щороку влаштовують кобзарський табір неподалік Клівленда. І туди з'їжджається молодь з Америки й Канади. Я торік викладав у цьому таборі. Підйом — пів на восьму ранку і до десятої години вечора працювали, вчили молодь грати на бандурі. 

У тій місцевості мальовнича природа, як у Карпатах. Перші тижні я навіть просив американських українців показати мені бодай частинку Америки. У мене було враження, що я приїхав у причепурену Україну. Природа й ландшафт дуже її нагадують. Тож якщо вдасться, то цього року повторю американське турне. 

— Ви часто їздите на Схід України, в зону АТО, виступаєте з бандурою перед солдатами… Як вони сприймають народний інструмент? 

— Часто військові кажуть: "Нас не може відволікти ні телебачення, ні кінофільми, а от бандура…" 

Навіть лікарі констатували, що бандура справляє на солдатів терапевтичний ефект. 

Я відвідав багато міст на Сході України. Навіть важко перелічити всі невеличкі міста. Часто їхав з волонтерами, коли в маленький бусик набивалися всі на світі, що вже й місця не вистачало. Їздив з ансамблем "Дніпро", з організаціями "Мистецький спецназ", "Народна філармонія". Були різні майданчики — і в клубах, і серед наметів, і в окопах, і в їдальнях. 

Спостерігаючи за солдатами, краще розумію, що саме там відбувається: це інше бачення світу, інше ставлення до життя і смерті… Хлопців особливо хвилюють народні думи, пісні, бо це наша генетика…

— Торік ви були гостем і учасником фестивалю найкращих арфістів світу у Франції… 

— Навіть не думав, що мене запросять, оплатять дорогу і проживання. Адже за інструмент треба також платити, як і за себе. В багаж його не можна здавати, бо поб'ють. Я надіслав їм кілька своїх записів і отримав лист від оргкомітету: вони були дуже вражені й запропонували мені відкрити всю подію сольним концертом. Можете собі уявити, яка це шана! Я такої шани не мав навіть в Україні. У мене були неймовірні відчуття, коли український прапор був серед інших прапорів світу. Потім кілька годин я підписував диски й програмки. Французи казали, що їм це не притаманно, але їхні душі дуже зачепила бандура. 

Франція ж давно відбулася як культурна нація, і там звикли, що вже все знають у цьому світі. А я виконував на фестивалі різну музику: і класичну, і органну, і музику з кінофільмів, зокрема з "Амелі". Звісно, вони не всі знають, де розташована Україна, а тим більше про події, які в нас відбуваються. І про те, що Україна історично була дуже тісно пов'язана з Францією… 

Знаєте, раніше я розробляв цілі програми розвитку бандури. Адже в нас також, як і в Америці, можна організовувати чудові кобзарські табори. На жаль, державної програми розвитку бандури немає. А, уявіть, навіть у радянський час Міністерство культури замовляло композиторам твори для бандури. 

Я навчався в Національній академії управління, мені було дуже цікаво опановувати менеджмент і маркетинг. Пропонував бізнес-ідеї, плани, розписував досить серйозні прибутки. Треба, щоб у консерваторії читали спеціальні предмети, які допомагають молодому музикантові розкручувати себе. А так талановита людина випускається з консерваторії і не знає, що їй робити далі. Виходить, що в нас кожен музикант сам собі і менеджер, і продюсер, і адміністратор. 

Я зрозумів, що Україна ще довго не матиме економічного розвитку, бо всі політики, бізнесмени є ситуативниками: вони хочуть хапнути на сьогодні, і ніхто не хоче вкласти гроші й отримати прибуток через рік-два. Хочуть мати сьогодні на завтра. А так не буває. 

— Зрозуміло, що є проблеми не тільки з композиторами, а й з інструментами…

— Так, проблема з інструментами існує. Бандур не випускають узагалі. У нас дуже багато професіоналів не мають інструментів, позичають один в одного. Я викладаю в Університеті культури і знаю про це. Вдосконалені старі інструменті коштують від тисячі доларів. 

У тій-таки Стрітівці студенти грають на старих радянських бандурах. Їх закупили ще в 1990-х роках. Та й це тішить, бо діти можуть мати інструмент протягом чотирьох років навчання. 

— А розкажіть, будь ласка, про ті бандури, на яких граєте ви? 

— У мене дві бандури. Одну я майже шість років переробляв, щоб домогтися потрібного звука. Спочатку це була академічна бандура, подібна до меблів, дуже важка, пофарбована в червоне, а зверху ще й товстий шар лаку. І звук був закритий. Я довго досліджував, як роблять скрипки, віолончелі, додавав лак, шукав інші секрети. Довелося зняти багато зайвого дерева. Елементарним постукуванням з'ясовував, де багато дерева, де мало, щоб воно рівномірно дзвінко звучало. Експериментував з висотою підставок підструнників. Це мої хитрощі й пошуки. І, власне, із цим інструментом я й здобував Гран-прі на різних конкурсах. 

Я довго йшов до того, щоб бути самому собі "творчим керівником". Довго не приставав на те, щоб мати стаціонарну роботу в якомусь колективі, аби не залежати від цього колективу. І так вийшло, що якоюсь мірою я щаслива людина, бо маю потужну концертну діяльність, можу передавати свій досвід, бо дуже люблю педагогічну працю. Колись я цього не розумів, думав: "Бідні люди!" І завжди співчував викладачам.

— Як відомо, екс-президент Віктор Ющенко був палким прихильником кобзарського мистецтва. 

— Так, Віктор Андрійович організовував конкурс імені Остапа Вересая, де я отримав Першу премію. Після цього Ющенко нагородив мене в 2009-му званням заслуженого артиста. Як зараз пам'ятаю, церемонія відбувалася в Національній опері, я не був парадно вдягнений. Думав, що дадуть якусь медальку або грамоту... При Ющенкові бандура мала розвиток і підйом. До речі, діти Віктора Андрійовича також вчаться грати на бандурі. 

— А хто з сучасних політиків цікавиться цим мистецьким напрямом? 

— На жаль, культура наших політиків залишає бажати кращого. Вони часто запрошують мене на свої корпоративи, щоб я "здивував" гостей. Завжди в них одна й та сама реакція: здивування, що бандура може бути сучасною! А можливо, вони просто втомилися від естради, де лише голі ноги, голі… А тут — бандура вбиває наповал. 

— У вашому репертуарі є відома й важлива для українців композиція "Пливе кача". Як вона потрапила до вашого репертуару? 

— Я познайомився з цією мелодією дуже давно — почув її від мами. Це лемківська пісня. А моя мама походить з лемкинь. Вважаю що жанр лемківських пісень до кінця не відкритий. Вони всі неймовірно тонкої інтонації, чуття й надзвичайно красиві. 

Ці пісні я чув з дитинства. Якось так вийшло, що я заприязнився з арфісткою (вона викладає в Королівській академії музики в Лондоні і працює як концертна виконавиця арфової музики). На неї вплинула Революція гідності. І цей біль реалізувався в інструментальній обробці композиції "Пливе кача". Я зробив перекладення для бандури і попросив у неї дозволу виконувати цю композицію. 

З трепетом ставлюся до цього твору. Не бачив після виконання "Пливе кача" жодної байдужої людини, яка би не плакала або над чимось не замислилася… 

З досьє:

Тарас Яницький — заслужений артист України, завідувач кафедри бандури і кобзарського мистецтва в КНУКіМ, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка. Вже 15 років є викладачем Стрітівського педагогічного коледжу кобзарського мистецтва.