Заходжу вчора до супермаркета, – невеличкого такого “супер” на три квартали оточеного хатами, – і на першій же плитці виконую блискавичний танцювальний рух з елементами степа й гопака. За мить було слово, і слово це починалося на “б”. А за дві миті пригададалося, що коли цей магазин був просто гастрономом, в ожеледицю чи брудну сльоту його підлогу завжди вкривав товстий шар крупнофракційної тирси. Кілька разів на день стружку змітали та насипали нову… Розпочав історію про черкаські великі магазини краєзнавець Борис Юхно.
А що ще не так у продуктових, як колись? І в цьому, і в інших? Та за великим рахунком – майже все. Хоча як покупцеві в сандалях і тіпа шортах, але завжди при пістолєті та 20 копійках на хліб, конкретно цей магазин мені відомий якихось років сорок з хвостиком, не більше.
Було дві черги. Спершу треба було відстояти на касу. Каса – це така маленька трибуна, але зі стільцем для продавця і поличкою для сумки. Сам апарат то живився від електрики, то треба було крутнути ручку. Не знаю чому, але наша монументальна тьотя Валя спочатку клацала рахівницею, а потім бралася за агрегат. І, нарешті, видавала тобі цидлик з фіолетовими цифрами. Вже з ним – в чергу по товар. Власне, їх могло бути й більше – дві чи три: по хліб, до ковбасної вітрини, в бакалію. Все залежало від години і скільки тьоть в даний момент готові відпускати. А, забув. На касі майже ніколи не знаходилося здачі менше п’яти копійок. Тому тьотя Валя з ничок трибуни видавала канхвету або кричала в хлібний, щоб до чеку дали булочку. Після того як Карась запалив тюль на чужій веранді, здачні сірники для нашого брата скінчилися.
Тепер чек видають на руки, а з нього ти навіть можеш дізнатися, що сьогодні тебе чекає приємний вечір. Тоді – ніфіга такого: документ сурової звітності нанизувався на шпичку біля вагів. Ну ясно, вони були стрілочні, тепер такі може на критому ринку в когось збереглися. Да, ще не пригадую, аби хтось із продавщиць був не в білому халаті з фартухом, не в чепчику або міні-кокошніку. Тут вже все залежало від віку і форми ліца індивідуально кожної гастрономші.
Це тепер в одному чеку можуть бути і прєзіки, і картопля. Тоді ж по “виріб №2” – до аптеки, по городину – до овочевого. Їх тепер окремо взагалі немає, загнулися разом з колгоспами. Але хто овочеві пам’ятає – ніколи не забуде. І запах… Землі, яблук, кваснини, сухофруктів і чуть-чуть підгнилої капусти… Одним словом – мікс ароматів не для всіх, бо якось – але то вже набагато пізніше, – молода жіночка з помітним животиком попросила мене щось там купити: в “Овочевий” вона просто не змогла зайти. Але пацанами ми цей магазин цінували. За сушені фініки, арахіс і сємки.
Такий товарний штрих. Ні, не штрих-код, тоді й слова такого не знали. Штрих як нюанс. Ясно, що в гастрономах вільного доступу до продуктів не було, хіба до хліба та молочки, і то не скрізь. І більшості популярних нині продуктів теж не спостерігалося. Тому подача наявних вимагала від персоналу справжнього геометричного мистецтва. Трапеції з консерв і сухих киселів, півкола трилітрових банок із соками, строгі прямокутні вертикалі пачок з вермішеллю і рожками, бездоганні спіралі шоколадок… А решта, що купується часто, – те на столах під руками продавців або на вітрині.
Вітрини теж були інакшими. Високими, широкими в основі і завуженими до гори. Маргарин, сир, масло, ковбаса, подекуди – напівфабрикати (бо вже торгували спеціалізовані “Кулінарії”), – там все, що вимагало спеціального температурного режиму. Його також потребувало молоко та “варіації на тему молока”: ряжанка, кефір, вершки, аерін (ви не знаєте, що таке “аерін”?))), ще щось під різнокольоровими і смугастими кришечками з фольги, але все це діло розкуповувалося швидко, тому його не охолоджували – металева тара з молоком стояла прямо в залі. І пластмасова з трикутними пакетами – так само, але в таких ящичках завжди була біла калюжка.
Фішка великих гастрономів – кафетерії. Забуті нині ужиткове слово, гастрономічне поняття, соціальне явище. Забута радість малого і старого. З іспанської ніби як “закусочна”, а в нас то більше нагадувало перекусочну, адже закусувати там не практикувалося. Принаймні – у 1970-ті, для цього були інші місця. Кілька вертикальних столиків навпроти відділу з пиріжками, тістечками, какао, теплим молоком, “кофе” у гранчаках. Кафетерії підгледів Хрущов у США під час свого офіційного туди візиту в 1959 році. Як, до речі, і концепцію “магазинів без продавців”, тобто супермаркетів (хоча ще у середині 1950-х щось подібне намагалися впровадити у Києві, Харкові, Сімферополі, та що найцікавіше – найбільшим експерементальним “прасупермаркетом” став житомирський “Темп” з площею 1000 квадратів). Шо ж це виходить? Америка загниває, а на увесь великий магазин – один продавець-касир біля виходу. А СРСР на порозі комунізму – і нічого подібного. Непорядок!
Там же Микита Сергійович запав на торгівельні автомати. Прижилися лише з газводою і пивом, але то значно раніше, і без Штатів. А от з новаціями – автоматами з олівцями, лезами, сигаретами, сірниками і навіть такими, які за 15 копійок розпилювали порцію одеколону, діло не пішло. Не склалося так само тоді і з супермаркетами, їх згорнули з воцарінням Брежнєва.
А кафетерії прижилися надовго, останнє “щось таке” я пам’ятаю ще й на початку 2000-х в “Україні”. Потім вони зникли або деградували до наливайок, зате повернулися супермаркети. Завжди нове, одвічно старе…
Немає коментарів:
Дописати коментар