Вірменин, який народився в Грузії, сидів в російській тюрмі за український націоналізм

                        

«Я божевільний старий, який малює квіти» – казав про себе Сергій Параджанов. Але для нас він – геній, який подарував світові незрівняні кіношедеври. Ексцентричний, неповторний, яскравий, він був створений творити і був занадто вільним для епохи, у якій жив. Сьогодні День народження Сергія Параджанова. Давайте разом поговоримо про нього.

Параджанов народився Тбілісі, в родині антиквара на ім’я Йосип. Батько мріяв, щоб справу його життя наслідували діти, але Сергій «зрадив» - вибрав кінематограф. Утім, родинний талант не раз рятував Параджанова – коли роботи не було, він займався перепродажем антикваріату.

Свій творчий шлях Параджанов розпочав у Тбіліській консерваторії, потім перевівся на навчання до Москви. Там паралельно закінчив режисерський факультет ВДІКу. Під час навчання студент-вірменин закохався у дівчину-татарку Нігяр. Вони побралися і збиралися жити довго і щасливо… Але так не сталося. Коли родичі Нігяр дізналися про весілля, приїхали вимагати викуп за наречену, а у бідного студента такої великої суми, як вони хотіли, не було. Не позичив грошей і батько-антиквар – ображався на «не той» вибір професії. Родичі вмовляли дівчину піти від чоловіка-бідняка, але вона відмовилася. Тоді вони вбили Нігяр, аби та «не паплюжила» їхнє ім’я.

Життя Сергія продовжувалося. Після навчання його направили на Київську студію художніх фільмів як режисера-постановника. У Києві Параджанов оженився вдруге – цього разу на красуні Світлані Щербатюк. У пари народився син Сурен. Утім, яскравого та повного вічних гостей, вечірок та зйомок життя митця дружина не витримала, і за кілька років Світлана пішла від Сергія.

Перлиною доробку Сергія Параджанова, що принесла режисерові міжнародне визнання, стала кінокартина «Тіні забутих предків». Я думаю усі ви знаєте цей чудовий фільм, який отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у двадцять одній країні світу. А все тому, що Параджанов не просто зобразив життя, він прожив його за рік, який знімалася картина. Він ходив на весілля та похорони, відмовився жити у готелі, оселився просто серед гуцулів. Потоваришувавши із режисером, вони дарували йому вишиванки, ікони, пригощали банушем. Він привозив їм «Київські торти» та вчив готувати голубці із виноградного листя - долму. Останній відомий мольфар Михайло Нечай, що жив на Івано-Франківщині консультував Параджанова щодо гуцульських традицій. Більше того, пізніше він зізнавався, що всесвітнє визнання «Тіням» допомогли отримати мольфарські чари.

Прем’єрний показ легендарної картини взагалі зірвали. 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» усі із завмиранням слухали вступне слово Параджанова, коли слово взяв Іван Дзюба – відомий громадський діяч. Разом з В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом вони оголосили про таємні арешти української інтелігенції. Показ перетворився на перший публічний протест проти радянської влади. Від цього постраждали не лише учасники акції протесту, а й автори картини – її заборонили на тривалий час. Та Параджанов не лише не обурився, а й підтримав позицію протестувальників.

За це його почали переслідувати, тому він змушений був поїхати до Вірменії. Повернувся у Київ у 1971 і за кілька років був заарештований і засуджений «за гомосексуалізм». Хоча насправді у вироку йшлося про «український націоналізм». Єдиним, хто відкрито свідчив проти Параджанова, був «член КПРС». Інші навідріз відмовилися. Архітектор Михайло Сенін, якого у КДБ змушували підтримати наклеп, вчинив самогубство. Коли Параджанов потрапив «на зону», до нього звернулася ціла делегація місцевих «авторитетів». Новачка привітали так: «Ми комуняк на словах лише мали, а ти – насправді!». Після такого прийому Параджанов висміював свій вирок, казав, що все життя мстився більшовикам та зґвалтував 300 членів КПРС.
Поки режисер був у неволі, йому неодноразово писав Федеріко Фелліні, підтримував його дух та настрій. Одного разу начальник в’язниці поцікавився, що це за закордонні листи, на що Параджанов відповів черговим жартом, що це його брат Федько, який в Італії живе.

Із в’язниці Параджанову допомогли вийти митці, які переймалися його долею. Подейкують, «муза російського авангарду» Ліля Брік особисто просила Леоніда Брежнєва про звільнення режисера. Жити в Україні Параджанову заборонили, тому він оселився у Тбілісі.

Наприкінці життя митець страждав від раку легенів. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», - казав він. Сергій Параджанов дійсно помер у Єревані, а його дружина та син лишилися жити у Києві.

Чи пам’ятаєте ви, коли вперше побачили «Тіні забутих предків»? Які інші фільми Параджанова ви любите?